Кардинал Гузар на презентацiї фiльму.
«Сьогодні, коли є стільки мурів між людьми, так прекрасно побачити фільм про отця Омеляна Ковча, людину, яка руйнувала ті мури і будувала мости від однієї душі до іншої», — сказав на презентації документальної стрічки «Парох Майданека» предстоятель УГКЦ Любомир Гузар. Отця Омеляна Ковча, батька шістьох дітей, позначили в концтаборі Майданек номером 2399. Він провів там вісім місяців, зустрів Різдво 1944-го і писав своїм рідним: «Поза небесами це єдине місце, де я хотів би бути». Ковч казав, що і в пеклі концтабору бачить Бога. Отець, мабуть, єдиний з ув'язнених священиків, не тільки не приховував свого сану, але й сповідував в'язнів і служив літургію. Якось, ще до концтаборів, у Перемишлянах, де він був священиком, нацисти підпалили синагогу з євреями, які молилися всередині. Отець Омелян увійшов до палаючої будівлі і почав виносити звідти зомлiлих людей. Адміністрація в'язниці у Львові на прохання митрополита Шептицького була готова звільнити Омеляна Ковча, вимагала лише підписати заяву, що він не буде допомагати потребуючим, зокрема єврейській громаді. Ковч відмовився.
Київська прем'єра «Пароха Майданека» відбулася минулого тижня в «Кінопалаці» (після Любліна і Львова). Режисер фільму Гжегож Лінковський, директор Академічного центру культури університету ім. Марії Склодовської-Кюрі в Любліні, зняв його для польського телебачення, загорівшись ідеєю від отця Степана Батруха, настоятеля люблінської греко-католицької парафії. «Як мешканець Любліна, я знав змалку Майданек і тамтешній музей. Я не міг збагнути ті найтемніші закамарки людської душі, які призвели до загибелі там величезної маси людей... Цей фільм є важливою основою для спільного прагнення на співжиття українців, поляків і євреїв сьогодні», — переконаний режисер.
Степан Батрух, натхненник і консультант фільму, каже, що дізнався про отця Омеляна Ковча в середині 1990-х років, і зрозумів, що це особливий священик. Сам отець Степан, батьки якого були переселені на північно-західні землі Польщі, пам'ятає, як комуністичний режим різними способами налаштовував поляків і українців одне проти одного. Цим фільмом він хотів виявити повагу до всіх людей — відомих і незнаних, які в часи тоталітаризму виявляли жертовність і людяність. До речі, Папа Іван Павло ІІ під час свого візиту до Львова у червні 2001 року визнав отця Омеляна Ковча священномучеником. Відтак блаженний Омелян вважається покровителем усіх жертв концтаборів, духовною опорою для невинно ув'язнених незалежно від їхньої національності та віровизнання.
«Шкода, що цей фільм викликає резонанс тільки у вузькому колі, хотілося б, щоб він став відомим широкому загалу, щоб його показували дітям у школах, — поділився з «УМ» лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук після перегляду. — Потрібно, щоб такі фільми були частиною ілюстрованої історії, спільної для України і Польщі. Я навіть сказав авторам фільму, що хочу допомогти в його популяризації».
Різдвяні свята для мешканців Польщі є періодом підбиття підсумків, і попри певну схильність до нарікання, більшість наших співрозмовників відзначають те, що «Батьківщина таки розвивається». Поляки почуваються цілком незле. Зрештою, як і їхні «нові» побратими з Європейського Союзу. «Молода Європа» стрімко нарощує розвиткові темпи, котрі й не снилися Росії в усіх її «єепнутих» мареннях. >>
На відкритті цьогорічного Варшавського книжкового ярмарку, 50-го за рахунком, міністр культури Польщі Вольдемар Домбровський оголосив країну-почесного гостя наступного, 51-го, ярмарку. «Україна» прозвучало несподівано — причому як для нас, так, здається, і для дирекції ярмарку. Рано чи пізно міжнародний книжковий дебют України у статусі почесного гостя мав статися — планувалося, що це буде у Франкфурті в 2007-му. >>
Проголосити Ісуса Христа королем Польщі запропонували незадовго перед Різдвом сорок шість депутатів Сейму. Ідея звучить принаймні екзотично, чи не так? Але не для поляків. У Польщі цю пропозицію сприйняли серйозно, і вона викликала неабияку дискусію. Чи не головний аргумент прихильників «коронування Христа»: якщо Діва Марія вважається королевою Польщі, то чому б Ісуса не назвати королем? >>
«...А це могла б бути блискуча, на мій погляд, фірма, — з жалем у голосі каже торговий радник-посланник посольства Польщі в Україні Анна Сковронська-Лучинська. — Це був би цікавий приклад співробітництва Польщі та України. До того ж у стратегічній для наших країн паливно-енергетичній сфері. А все так гальмується і гальмується, гальмується і гальмується...»
На прикладі «Девону» — саме про це українсько-польське підприємство розповідає пані Сковронська-Лучинська — яскраво проявляється інвестиційний клімат України. У нас чимало клопочуться про залучення іноземних інвесторів. Поле для діяльності капіталовкладника — неозоре. Але в Україні інвестора також чекає неринкова конкуренція, недосконале законодавство, а подекуди ще й тиск iз боку можновладцiв. Якщо це стосується інвестора, який збирається вкладати гроші в паливну сферу, то йому слід пам'ятати також і про газову залежність України від Росії. Ця залежність змушує державу чимдуж «закручувати гайки» на власному газовому ринку. >>
Польський інститут національної пам'яті (ІНП) досі лишається недосягненним взірцем для України. У нас створено формальну інституцію з подібним лейблом, але з порожнім змістом — є директор, Ігор Юхновський, але звикло бракує найважливішого — фахівців та грошей, немає навіть відповідного приміщення. Знову українська гора породила мишу. А боротьба між групами просовєтських і націоналістичних істориків за важелі впливу виглядає кумедною порівняно з опором «старих» структур, спрямованих винятково на відмивання бюджетних «цвинтарних» коштів.
Польща вже кілька років тому передала всі архіви комуністичних спецслужб до ІНП та ухвалила закон, який дозволяє безперешкодно оприлюднювати інформацію на всіх державних чиновників, якщо вони «стукали» «по молодості». Ось уже рік, як ІНП має нового президента — Януша Куртику, котрий заповзявся реформувати цю структуру і прискорити процеси оприлюднення «секретів», нагромаджених комуністичними спецслужбами. Януш Куртика в інтерв'ю «УМ» роз'яснив особливості нової ситуації у цiй царинi. >>
...Два роки тому фасад типового панельного будинку на проспекті Вернадського, 125 у Москві прикрасила меморіальна дошка. Зображення на ній добре впізнавані: на тлі вбраної ялинки, гітари і пляшки шампанського — актори Барбара Брильська та Андрій Мягков, виконавці головних ролей у культовому радянському фільмі «Іронія долі, або З легкою парою». Картина ця вийшла ще в 1978 році, але майже три десятиліття лишається незмінним атрибутом новорічної телепрограми. Її головних героїв за результатами соцопитувань на теренах сучасного СНД визнано найромантичнішою кінопарою століття. Але мало хто знає, що мрія мільйонів чоловіків колишнього СРСР, польська актриса Барбара Брильська, ставши для них символом витонченості, мудрості та лагідності, в особистому житті пережила чимало трагедій, опосередковано пов'язаних і з улюбленою нами «Іронією долі...» >>
