Наш Міцкевич

      Будьмо відверті: є поети, яких шанують здебільшого тому, що вони колись потрапили до першого ряду національного «іконостасу». Їхні портрети пам'ятають краще, аніж їхні вірші (з яких після середньої школи затримуються хіба що назви). Таке ставлення до власних класиків великий руйнатор усіх можливих канонів і правил Вітольд Гомбрович проілюстрував колись убивчою фразою: «За що ми любимо Словацького? За те, що був великим поетом». За словами «великий поет» у цій фразі немає жодних текстів (поезія учасників діалогу «nie zachwyca» — «не захоплює»). Лишень канонізований портрет.

      Але ж Юліуш Словацький насправді був великим поетом. Поетом, чиї рядки й досі можуть збудити всю гаму почуттів, що їх народжує висока література. Як був великим поетом і не менш (напевно, що й більш!) канонізований Адам Міцкевич, що лежить поруч зi Словацьким в одній крипті Вавельських підземель, поруч зі спочилими зверхниками й провідниками Польщі.

      Словацького з Україною пов'язує місце народження — Кременець. Принаймні один із його текстів було й написано українською мовою, яку він чув навколо себе з дитинства.

      Натомість кількамісячне перебування Міцкевича в Україні 1825 року було зумовлене адміністративним засланням після арешту. Проте його сонети починають перекладати українською ще за його життя. Його написана в еміграції й сповнена віри в містичну месіанську місію Польщі «Книга польського народу і польського пілігримства» стає взірцем для «Книги буття українського народу» — написаного Миколою Костомаровим головного ідеологічного документу кирило-мефодіївців.

      Саме Міцкевичу Шевченко вважав за потрібне передати до Парижа рукопис своєї поеми «Кавказ».  До постаті Міцкевича раз у раз повертався Іван Франко. Врешті-решт, переклад архітвору Міцкевича, великої епічної поеми «Пан Тадеуш, або Останній наїзд на Литві. Шляхетська історія 1811-1812 рр., у дванадцяти книгах, писана віршами», який здійснив ще в середині 1920-х Максим Рильський, одноголосно визнаний фахівцями за найкращу інтерпретацію поеми іншою мовою.

      То що ж робить Міцкевича великим поетом? І що робить його  нашим поетом, аж ніяк не чужим для української літератури?

      Майбутній автор «Тадеуша» народився 1798 року в фільварку Заосся під Новогрудком і був другим сином у родині Миколая Міцкевича, адвоката, який воював колись під проводом Костюшка. Тепер Новогрудок — це Білорусь, а понад двісті років тому тут була Литва (Велике Князівство Литовське, що творило разом з Короною Річ Посполиту), зі згадки про яку розпочинається велика поема Міцкевича. Максим Рильський переклав ці написані вже в Парижі й сповнені емігрантської туги рядки так:

О краю мій, Литво! Ти на здоров'я схожа!

Яка ти дорога, лиш той збагнути може,

Хто втратив раз тебе. Як видиво живе,

Тебе малюю я, бо туга серце рве.

      Зовнішній сюжет «Тадеуша» — шляхетський наїзд, що вирішує справу суперечки за маєтність — так само з родинної історії поета: його стрий Йосиф колись 40 років судився за фільварок, а, домігшися сприятливого рішення суду, мусив сам-таки його й виконувати з допомогою сусідів. З дитинства Адама — й панорама старосвітської Литви з її зворушливими приятельськими учтами й безглуздими сусідськими сварками, що буде так широко відтворена поемою, i патріотичний мотив «Тадеуша» — від підліткового захвату, з яким майбутній поет (разом з усією литовською шляхтою) зустрічав 1812 року прихід Наполеона, котрий, вірилося, відродить Польщу, поділену Росією, Австрією та Прусією...

      Надії на імператора-визволителя, як відомо, не справдилися.  Натомість «ліберальний» цар Олександр І волів «дарувати» Польщі власну Конституцію, — бодай у куцих кордонах Конгресового Королівства. Проте студентська молодь Віленського університету (тут Адам здобуває з 1815 по 1819 рік глибокі знання з класичної філології) однаково марить визволенням вітчизни. Молодий поет бере участь у гуртках «філоматів» (любителів наук) та «філаретів» (любителів доброчесності). Водночас він пише «Оду до молодості», «Гражину», розпочинає поему «Дзяди» («Поминки») — твори, що й тепер входять до всіх антологій польської поезії.

      1823 року Міцкевича заарештовано — за участь у гуртку «філаретів». Через півроку відпущено — але з вимогою перебратися до віддалених від Польщі губерній.

      У Петербург поет прибув у день катастрофічної повені 7 листопада 1824 року й побачив у тому знамення: цитадель величної імперії-гнобительки так само не вічна. У столиці Міцкевич близько зійшовся з майбутніми декабристами Рилєєвим та Бестужевим, з якими його єднала любов до свободи. Обох (одного — вже повішеного, другого — засланого до Сибіру) поет згадає в паризькому вигнанні у знаменитому додатку до ІІІ частини поеми «Дзяди» — «До приятелів-москалів»:

До вас у споминах, далекі друзі, лину.

Хоч, може, відгуку од вас би й не зустрів...

Встає в моїх очах кривавий день загину

Рукою царською покараних братів.

      (Цитую за перекладом Рильського в первісній редакції 1925 року. Пізніше на вимогу цензури навіть назву «Do przyjaciol moskali» український поет змушений був змінити на нейтральне «До приятелів-росіян»).

      Місцем заслання була визначена Одеса, куди поет рушив через Чернігів, Київ та Єлисаветград. Утім одеське заслання важко було назвати суворим. Тут Міцкевич стає завсідником салонів і закохується в Кароліну Собанську — дочку відомого своїм ексцентризмом графа Вацлава Ржевуського, який встиг побувати й арабським еміром, і козацьким отаманом, і пам'ять про неймовірні пригоди якого досі живе в народній пісні «Ой поїхав Ревуха та по морю гуляти» та в блискучому есеї Домонтовича.

      Пані Кароліна була воістину яскравою жінкою. По смерті першого чоловіка вона одружилася з графом Віттом — на час поетового заслання військовим губернатором Новоросійського краю (який з огляду на польське коріння виявився прихильним до засланця). Потому вона встигла побувати дружиною генерала Чирковича, а ще згодом — французького письменника Лякруа (уродженого Ротшильда!).

      Саме їй присвячено ліричний шедевр Міцкевича «Сумнів» з його невідступним рефреном: «Czy to jest przyjazn Czy to jest kochanie?» — «Чи то ще дружба? Чи то вже кохання?» (Цей вірш багато хто знає сьогодні як один з «хітів» польського барда Марека Грехути).

      Саме з Кароліною, її чоловіком, братом та графом Віттом поет здійснив улітку-восени 1825 року подорож до Криму, творчим наслідком якої став знаменитий цикл сонетів. Але і в першому з цих сонетів — «Степ Аккерманський» — звучить невідступна туга за  батьківщиною:

Пождім! Як тихо все! Я чую журавлів;

А їх ключа б не вздрів бачніший з соколів.

Я чую, як в траві метелик колихнеться,

Як гадина слизька до зілля доторкнеться.

В тиші сій слухаю так пильно, занімів,

Що з родини б чув гук. Ніхто не одкликнеться!

      Цей дещо архаїчний за мовою, але досконалий з погляду форми й відтворення змісту український переклад був надрукований у першому числі «Вестника Европы» за 1830 рік — отже, за десять років до появи першого Шевченкового «Кобзаря»! Правда, щодо постаті перекладача досі точаться суперечки. Одні (в тому числі й автор цих рядків) вбачають тут перо Левка Боровиковського. Інші дотримуються традиційної версії щодо авторства менш відомого Опанаса Шпигоцького (в часописі переклад підписано криптонімом «Ш»). Безперечно одне: перший в історії нової української літератури сонет — то саме переклад з Міцкевича.

      Наприкінці жовтня 1825 року Міцкевич змушений виїхати до Москви — влада побоюється, що він справляє поганий вплив на одеську громаду поляків. У «першопрестольній» побут поета (особливо попервах) значно важчий. Гнітить атмосфера, що запанувала після поразки повстання декабристів і страти його провідників. Але саме тут Міцкевич знайомиться з Петром Вяземським та Олександром Пушкіним (годі й казати — дружні розмови в цьому слов'янському гуртку точаться винятково... французькою!)

      Взаємини двох великих національних поетів тоді були приязні (до всього, Пушкін усвідомлював інтелектуальну вищість значно краще освіченого Міцкевича). Але за одним стояла імперська Росія, за другим — пригноблена Польща. Тому після поразки польського повстання 1831 року перший напише сумновідому інвективу «Клеветникам России», в якій безапеляційно стверджуватиме:

Славянские ль ручьи сольются в русском море?

Оно ль иссякнет? Вот вопрос!

      Натомість другий у ще одному додаткові до «Дзядів», описуючи оспіваний його колишнім другом пам'ятник Петрові І в Петербурзі, замислиться над іншим питанням: а якщо кінь із вершником таки полетить у страшну безодню, і «сонце вольності засяє вдалині» — «що станеться тоді з каскадом тиранії»?

      (А ще за півтора десятиліття Тарас Шевченко, заочно долучившись у поемі «Сон» до їхнього діалогу, у своєму баченні величного, але страхітливого пам'ятника на березі Неви рішуче стане на бік поляка — проти росіянина. Згодом він намагатиметься й перекладати Міцкевича українською мовою; але, за свідченням Олександра Афанасьєва-Чужбинського, сам і знищить ці переклади, незадоволений їхньою якiстю...)

      У Москві Міцкевич познайомився зі співачкою Марією Шимановською, чия молодша дочка Целіна стане згодом його дружиною і матір'ю трьох його дітей (і, за великим рахунком, не принесе йому щастя й родинного спокою). Щоправда, тоді, 1827-го, він захоплений яскравою, талановитою й добре освіченою дівчиною Катаріною Єніш. Німкеня з роду, вона добре говорила польською — і наважилася освідчитися першою. Але коли поет вирішив через рік таки просити її руки — було вже запізно...

      А поки Міцкевич отримує дозвіл переїхати до Петербурга — і 1828 року друкує там поему «Конрад Валленрод», один із «найзнаковіших» своїх творів. Героя поеми, молодого литовця Альфа, німці-хрестоносці дитиною взяли в полон і виховали по-німецькому. Але в душі Альф — новонавернений християнин Конрад — залишився вірним своєму племені й вірі прадідів. Він ревно служить Орденові, аби лишень здобути в ньому найвищу владу і тоді його знищити, нехай навіть ціною зради й власного життя. (Принагідно згадаймо: пісня литовського жерця-вайделота з «Валленрода» із закликом «У кім литовський дух іще не вбитий, до мене йди!» була одним з найулюбленіших віршів Шевченка).

      Першим про глибокий і трагічний зміст поеми відверто написав Іван Франко у статті «Поет зради», що викликала страшне обурення тодішнього польського суспільства. Згодом у книзі «Велика втрата» (написаній з величезною любов'ю до Міцкевича — старий і хворий український поет вірив, що повертає полякам невідомий твір їхнього генія, хоч ішлося лишень про анонімну поему 1830-х) Франко писав: «Поет не думав про апотеозу зради, а тільки вказував логічні наслідки гніту. Абсолютна держава — се кузня зради. Валленродизм примусовий для поляків у Росії».

      Справді, не маючи сил на відверту боротьбу, поляки, прикриваючись показною лояльністю, могли лишень підточувати державний організм імперії зсередини. Втім так само мусили чинити й свідомі українці — і в російській, і в радянській імперіях. Біда тільки, що показна спершу покора згодом ставала інколи щирою...

      У березні 1829 року Міцкевич отримав дозвіл на закордонну подорож — і покинув Росію. Як виявилося, назавжди. Мандрівка через Німеччину й Альпи до Італії була сповнена вражень і нових знайомств. У Римі поет заприязнився зі знаменитим американським романістом Фенімором Купером і мало не одружився з його дочкою-одиначкою. Йому вже світила перспектива забезпеченого й тихого життя в Америці. Але в листопаді 1830-го у Варшаві вибухнуло повстання.

      Повстанці (в їхніх лавах бився і поетів старший брат Францішек) спершу здобули декілька блискучих перемог над царськими військами. Імператора Миколу І було офіційно проголошено скинутим з польського трону. Але дуже скоро через амбіції і чвари провідників становище повстанців стає загрозливим.

      Міцкевич рветься на батьківщину. Він прибуває на Познанщину (після поділів Польщі вона відійшла до Прусії) і за фальшивим паспортом у серпні 1831 року навіть переходить кордон Російської імперії. Але мусить відразу ж повернутися назад — бо назустріч йому йдуть залишки розбитих польських полків...

      26 серпня по дводенному штурмі російські війська під проводом графа Паскевича-Еріванського (українця родом! — згодом саме він запросить у Варшаві «земляка» Панька Куліша разом «поїсти вареників і заспівати наших пісень» і тут-таки накаже заарештувати його, отримавши припис iз Петербурга) здобувають Варшаву і влаштовують у ній страшний кривавий погром. Польща втрачає не лише «даровану» Олександром І автономію. Закрито польські університети у Варшаві й Вільні, ліцей у Кременці, наукові товариства, бібліотеки. Конфісковано майно родин, які співчували повстанню — і, зокрема, родинний фільварок Міцкевичів Заосся.

      А відтак польське громадське, літературне й інтелектуальне життя переміщується за кордон. В еміграції опинилися поети Міцкевич, Словацький, Красинський, музикант Шопен, найяскравіший представник польської аристократії князь Чарторийський (якого консервативна частина вигнанців сприймає майже як «короля в екзилі»). У Парижі Міцкевич, який не брав безпосередньої участі у повстанні, стає речником польських емігрантів і пише свій останній великий твір, сповнений гарячої любові до втраченої батьківщини, — «Тадеуша».  Проте після ідилічних картин старої Литви якою тугою звучить його епілог: 

Про що тут думати на брукові Парижу,

Принісши з улиці і голову несвіжу,

І вуха, сповнені словами брехунів,

І серце, де горить запізній жаль і гнів?..

      Останні роки поетового життя загалом нещасливі. Вони сповнені ностальгії, розчарувань, рутинної журналістської праці, викладання на кафедрах різних університетів (потрібно якось забезпечувати родину, тим більше що дружина тяжко хворіє) і надій на чудо, яке раптом усе змінить. Таким чудом спершу здавався авантюрист Андрій Товянський, наділений яскравим хистом психологічного впливу на людей (остаточний розрив із ним відбувся допіру 1846 року), а згодом — Луї Бонапарт, який перебрав владу 1848 року й ще через чотири роки коронувався імператором Наполеоном ІІІ (Міцкевич присвятив йому пафосну оду латиною).

      Чергові надії будить початок Кримської війни. Здається, монстра миколаївської Росії буде ось-ось подолано спільними зусиллями європейських держав. І старий князь Чарторийський замислює завдати ненависній імперії ще одного удару з півдня. Організатором цього удару мав стати Міхал Чайковський — один iз чільних поетів польської «української школи», автор знаменитого «Вернигори», оспівувач старої козаччини. Прибувши до Стамбула й прийнявши іслам (до православ'я поет навернувся 1873 року, повернувшись в Україну), він під іменем Садик-Паші намагається згуртувати під своїми прапорами залишки запорожців, які не переселилися до Росії після знесення 1828 року Задунайської Січі. І ось до цього козацького табору, забувши про поважний уже вік, спішить Міцкевич. Старшина в жупанах зустрічає його хлібом-сіллю. Поет виголошує до козаків промову, де називає їх «своїми запорозькими українськими братами». В листі до Чарторийського він із захватом описує цей табір, де лунають старі козацькі пісні і над яким майорить малиновий прапор Дорошенка із хрестом і... півмісяцем!

      Але переможний похід в Україну не відбувся. Пошесть холери поклала Міцкевича в могилу 26 листопада 1855 року. Його тіло перевезли до Парижа, а через 40 років перепоховали у Вавельських підземеллях у Кракові...

* * *

      Як уже говорилося, Міцкевича почали перекладати українською ще за поетового життя Петро Гулак-Артемовський і Левко Боровиковський. Згодом це робили Панько Куліш, Михайло Старицький, Іван Франко, Леся Українка, Микола Зеров... Найвідоміші твори поета (зокрема, любовні сонети, «Кримські сонети», «Валленрода», «Тадеуша», фрагменти з «Дзядів») конгеніально відтворив Максим Рильський — син правобережного польського шляхтича Тадея Рильського, який разом з Володимиром Антоновичем зробив наприкінці 1850-х свідомий вибір на користь українства.

      Переклад «Тадеуша», який уперше вийшов 1927 року в Києві, було перевидано за передмовою Романа Смаль-Стоцького і у Варшаві 1934 року — до сторіччя поеми. Очевидно, саме взявши до рук це видання, Генрик Юзевський, друг Симона Петлюри, публіцист і маляр, у 1920 році — віце-міністр внутрішніх страв УНР, до 1938 року — волинський воєвода, в роки війни — підпільник, засуджений пізніше «народною» владою на довічне ув'язнення, промовив до прекрасного поета й пізнішого автора паризької «Культури» Юзефа Лободовського: «Читаючи цю книжку українською, відчуваю гордість за те, що я поляк» .

      ...Один із відомих сьогоднішніх українських інтелектуалів, окреслюючи місце нашої літератури поміж сусідів, якось мовив: проблема в тому, що Пушкін — наш, а Міцкевич — ні. Напевно, він мав рацію — століття російського панування призвели саме до такого ефекту. Тому й лунають істеричні протести проти «наруги» над Пушкіним, твори якого сьогодні вчать у школі в курсі зарубіжної літератури (у так само конгеніальних перекладах Максима Рильського).

      Але ж ознакою нормальності українського суспільства, яке нарешті звільниться від постколоніальних комплексів — помріємо й про таке! — стане те, коли й Міцкевич сприйматиметься як наш. Адже своїм життям, своєю настановою щодо України й українців, своїм місцем у нашій літературі він заслужив на це анітрохи не менше, аніж Пушкін. І коли кожен освічений українець зможе при нагоді процитувати бодай пару його рядків — у перекладі Рильського і в польському оригіналі.

Максим СТРІХА.