Нема хунти без добра

Віктор Цой.

      Коли  дізнався, що генерал Августо Піночет помер, мене охопило сум'яття. По-перше, з причин суто особистих. У 1973 році, коли  чилійські військові штурмували президентський палац Ла Монеда, я був студентом біологічного факультету Київського університету. Саме тоді КДБ заманулося зробити у мене в гуртожитку обшук, бо якраз поспіли свіжі доноси про спробу створення молодіжної організації — ясна річ, революційної. Будучи шмаркатим конспіратором-початківцем, я приліпив папірець з явками і паролями пластиліном зі зворотного боку портрета чилійського співака Віктора Хари. Цей портрет висів у мене над ліжком, бо Че Гевару дістати було значно важче. Та й Гевара тоді означав приблизно те саме, що зараз Бандера, — міфологізовану неоднозначність, безкарне дратування консервативних жлобів.

      Тим, що мене тоді не посадили відразу, я зобов'язаний Віктору Харі (кадебісти ніяк не могли вимовити його прізвище і казали звичне «харя») та своєму братові Юрку. Разом зі мною треба було садити і його, а це вже тягнуло на резонансний міжнародний скандал, яких СССР на той час і так чимало наплодив. (Юрій Покальчук, нині письменник, був близький до руху «шістдесятників». — Ред.) А на допитах образ замученого фашистською хунтою співака, якому я тоді симпатизував, ніяк не склеювався з моїм ганебним антирадянським світоглядом. Портрет Хари був головним «вєщдоком», і оминути його було неможливо.

      У цієї історії потім було драматичне продовження, але не південноамериканське, а заполярно-російське, та однак я чувся в боргу перед покійним піснярем і власними піснями робив щось подібне. Смерть Віктора Хари, уроки цієї смерті  прикрим чином нагадують історію вбиства Гонгадзе і пошук його замовників. Едвін Дімтер, який застрелив Хару, в 1976 році звільнився з армії й не лише зробив цивільну кар'єру аудитора в міністерстві праці Чилі, а й примудрився до останнього часу отримувати матеріальну компенсацію як «жертва  диктаторського режиму».

      Згадати цю історію змусила смерть Августо Піночета. Він помер на п'ятнадцяті роковини розвалу СРСР,  бо саме в цей час підписувалися славнозвісні угоди в Біловезькій Пущі. Піночет за 17 років правління витяг свою країну з хронічної економічної та політичної кризи і  зробив Чилі  успішною державою з ліберальною економікою. До перевороту інфляція становила 600 відсотків, а зовнішній борг — 23 відсотки від валового національного продукту. Про Піночета дуже схвально  відгукувалася Маргарет Тетчер, яка була і лишається взірцем для багатьох політиків. «Залізна леді» Великої Британії сказала, що Піночет «приніс демократію в Чилі». Хоча генерал, котрий помер на 92-му році життя, ні тоді, ні перед смертю не прикривався псевдоліберальними словами. Він був останнім чесним диктатором, який називав речі своїми іменами. На тлі різноманітних сучасних президентів-демагогів він виглядає принаймні гідно.

      Кілька порівнянь. За 17 років  його правління у Чилі було вбито або пропало безвісти близько 3 тисяч осіб. У Росії за п'ять останніх  років  лише дітей було вбито  понад тисячу. На таємних офшорних рахунках Піночета — близько 27 мільйонів доларів. А  лише в одного  нашого Лазаренка мало бути конфісковано 66 мільйонів доларів. На стадіоні в Сантьяго, що діяв два місяці після перевороту як концтабір, було розстріляно поняд 500 осіб. Лише в Биківні поховано понад шість тисяч розстріляних у Лук'янівці та в нинішньому Жовтневому палаці, який до Другої світової війни слугував «офісом» НКВС.

      Вочевидь у Чилі 1973 року — до речі, 11 вересня — стався фашистський переворот, ініціатори якого скористалися тим самим, що було у тридцяті роки в Німеччині, — економічною зубожілістю, а головне —  нереалістичністю чинної влади. Але були й відмінності, зрозумілі сучасному читачу.  Виборчий блок Альєнде «Єдність народу», перемігши з незначною перевагою здебільшого на критиці реформізму попереднього уряду, кинувся в такі економічні авантюри, що в Чилі почалися голодні бунти. І підтримуваний СРСР соціаліст Сальвадор Альєнде, а не Піночет, першим  увів режим військово-бюрократичного правління. Армії було наказано, зокрема, придушувати бунтівників, здійснювати пасажирські та вантажні перевезення та розподіляти продовольство. Це при тому, що військовослужбовці вже рік не отримували зарплатнi. Радикали, які входили до блоку Альєнде, займалися прямими провокаціями, бо хотіли збройного конфлікту, щоб повести Чилі кубинським шляхом. Ну і сталося те, що сталося.

      Піночет був патріотом Чилі так, як він сам це розумів, і не зупинявся ні перед чим, щоб довести це «не словом, а ділом». Ціна питання «Свобода чи добробут?» у країнах із перехідними режимами ніколи не буде визначена остаточно. Країни, де громадянські суспільства будувалися «знизу», мозолястими руками громадян, знають, що їхня економіка — гарант індивідуальних свобод. Країни постколоніальні, які свободою називають лише вільнодумство, а економіку визнають лише планову, соціалістичну, пільгову, приречені на прихід піночетів. Із непопулярними заходами наведення порядку.

      Постколоніальний статус України дає підстави стверджувати, що поведінка ще донедавна під'яремного народу і його новопосталих провідників подібна до латиноамериканської. Шанування фольклору та історичної спадщини, життєрадісність, революційне бажання помсти поєднуються зі слабким розумінням того, як працює сучасна економіка поза межами власного городу. Латиноамериканізація України — це рух, протилежний до євроінтеграції. Його стимулюють ззовні, але водночас він має в нас і своїх , доволі численних прихильників.

      Піночет пропонував Альєнде разом із родиною і прихильниками залишити Чилі — він виділив для цього спеціальний літак. Але Альєнде відмовився, і коли військові з боєм захопили перший поверх його президентського палацу, наказав своїм прибічникам здатися й застрелився. Кажуть, що путчисти, побачивши це, віддавали покійнику честь.

      Смерть Піночета знову на якийсь час розколола Чилі на два табори: у Сантьяго виросли барикади, прихильники і противники стали на прю — люди одного віку, одного достатку, однієї нації. Зазирнувши в  глибину цього розколу, ми також можемо побачити цивілізаційні виклики для України. А озирнувшись довкола, —  прототипів, які можуть ці виклики втілити.

      Економічна реформа стала справою життя Піночета. Її складові — лібералізація цін, зняття обмежень на бізнесові ініціативи, збалансованість бюджету, приватизація, свобода зовнішньоеномічних зв'язків, пенсійна система накопичувального типу. Економічне зростання було нестабільним, у 1975 та в 1982 роках відбулися провали. Але сильна сторона диктатури — нікому було «розхитувати політичний човен», хоча в 1978 році вже було прийнято закон про політичну амністію  і репресії припинилися. А у 1980  році на референдумі  67 відсотків населення підтримало Конституцію Піночета, за якою він уже був не узурпатором, а законним президентом. Репресії не поновилися навіть пiсля замаху на Пiночета у 1986 році, коли було поранено його дев'ятирічного  онука та загинуло п'ять охоронців.

      Від своїх президентів наші громадяни  періодично  вимагають поведінки Піночета. Але як тільки це торкається не сусіда, а їх безпосередньо, то піднімається цілком справедливий лемент про утиск демократії. А при наявності демократії ті самі громадяни  (або їхні політичні представники) починають натякати, що  безхарактерним політичним діячам ліпше  скоїти політичне самогубство.

      В Україні поступово вишиковується черга з кандидатів у піночети. Одні кандидати вже не перший рік позаочі говорять, що Ющенко слабкий, а вони сильні, як Маргарет Тетчер. Інші намагаються бути схожими на чилійського генерала тим, що теж собі запросили купу американських радників і уважно їх слухають. А треті вже відійшли — хто з політичного світу, а хто й узагалі,  з Божого. Але й далі лунає: «Хто тут крайній?».

      Піночет був старою людиною. Його  юність припала на часи Великої депресії 20—30 років, і вочевидь він затямив, що за жодних обставин не хоче повернення в ті часи.

      Якби ж то хтось з українських політиків пережив, наприклад,  водночас колективізацію, Голодомор  і «золотий вересень» 1939-го на Західній Україні  і мав можливість реального, радикального  впливу на ситуацію в Україні... Можливо, ми б мали свого Піночета.

      Але ж пам'ять про це все ми маємо? Чи ні?

      «Сьогодні, коли дні мої полічено, я хочу сказати, що ні до кого не почуваю  злості й понад усе люблю мою Батьківщину. І я визнаю політичну відповідальність за все, зроблене мною», — такими були останні слова Августо Піночета. Воістину, нема хунти без добра.

Олег ПОКАЛЬЧУК.