Зона У.

Матриця зони

      Ще влітку різонуло серце гасло «Україна — зона вільна від НАТО». Справа не в НАТО, лякає самовизначення «зона». Частина України досі живе в Зоні, її ж вивершує та боронить. Це реставрований довгобуд із незмінною суттю і сталими суспільними стосунками у бараках: вертухаї, стукачі, блатний сходняк і прості зеки. Совєтський Союз описувала теорія двох зон — малої та великої: у малій перебували зека, у великій — решта населення. Еліти її дiлились на дві групи — «блатних» і «політичних». Агресивна босота, організована вигризати владу, брешучи в очі, і закривавлена інтелігенція в розбитих окулярах, нездатна навіть пробелькотіти, хто ж всадив швайку в спину. Попри те, що інтелігенції формально більше, блатні все одно почувалися комфортніше. Бо блатні є системотворчою частиною, і ролі поділені лишень формально — гебня тримає прапор, а блатні «дерибанять», їй «відстібаючи». Мета ж у адміністрації й урли була спільна — задушити, замочити, затовкти під нари слабких, але недобитих вчителів, лікарів, священиків, військовиків, інженерів чи звичайних трудяг. І неважливо, яку формально назву має ця Зона — совєтський чи постсовєтський союз, адже йдеться про ті самі принципи стратегічного управління.

      Біда, коли адміністрацією Зони керують зсередини авторитетні прагматики. Голодування, оздоблене листами до Нобелівського комітету, не допоможуть. Не допоміг міліцейський міністр, адже він «мав подобатися» потенційним підопічним. Недоосвічений Зварич та інші члени команди стали зручною мішенню для випускників гебешних університетів із «червоними» дипломами. Всі проросійські канали сотні разів крутили цей сюжет, аби люди вповні усвідомили, що в «помаранчевих» — «рила в пуху», а дипломи підробні. Нехай і так, адже в царстві гріха святих нема. Але ж їхні опоненти — по пояс у крові. Нещодавно чітко «відпрацювали» нових — Луценка, Гриценка, Тарасюка. Котрі, зрештою, і не були самостійною метою — удари свідомо завдавалися по Президенту, вибиваючи людей, особисто відданих вартостям, які прийнято називати євроатлантичними. А в українській уяві якщо «мочать» — значить «слабший».

      Зараз ворогам Президента не розходиться на обмеженні президентських повноважень силовим шляхом — і сили замало, та й, зрештою, без потреби. Головним завданням антипрезидентської кампанії є винищення образу Ющенка в очах майбутнього електорату — відсоток за відсотком перевести довіру Ющенка у від'ємне сальдо. Критики синхронно працюють з одним «суповим набором» пропагандистських випадів, котрі вони кидають у свідомість мас. Але жоден із критиків не навів прямих звинувачень на адресу Ющенка. Адже ціль критиків одна — його імідж. Вони наразі не виборюють абсолютну владу для себе, вони розхитують президентську вертикаль, справді не боячись Президента. Позаяк він людина демократичного психотипу, на жаль, просто незрозумілого пересічному громадянину Зони. І тут виринає питання ще маккіавеллівське: чи придатні всі засоби для перемоги? У Зоні підходять усі засоби. У цивілізованому світі — ні. У постсовєтській Зоні потребують пахана, котрий «наведе лад». У світі — розбудовують систему важелів і противаг різних гілок влади.

      Дехто вимагає скасування Конституційної «недореформи». Януковичу цього лишень і треба — у 2009-му нові вибори, котрі його бізнес-угруповання планує вигравати всерйоз і остаточно. А Ющенко, навіть із диктаторськими повноваженнями, нікого «мочити» впродовж двох передвиборчих років не буде. Тож невідворотно просуватимуть Януковича, й наявна ситуація симптоматично загрозлива, адже свого часу малограмотного бомбардира Сталіна називали «найвидатнішою посередністю партії».

      Не на жарт турбує, що депутати в норкових тілогрійках міряють майбутнє п'ятирічками. І проводять тактику випаленого простору навколо Президента, котрий живе за системою цінностей біблійної України, для багатьох «прагматиків» ворожою і чужою. Ворожою для маріонеткових націоналістів — жидобоїв та ляхорубів. Неприйнятною для українофобів. Ворожою для помаранчевого і тимошенківського комсомолу. Адже всіх їх єднає одне — прагнення владарювати над Україною. Ющенко ж Україну любить.

      Просто не буває у природі демократичних диктаторів. Або-або. Наскільки ліпше мати Льва Толстого в президентах, ніж бультер'єра, засвідчать лише родичі росіян, цинічно «звільнених» у Норд-Ості. Про плюси «сильної руки» зможуть розповісти «звільнені» ангельські діти Беслану. Про прозору боротьбу з олігархами найдетальніше розповість Ходорковський Абрамовичу.

      Уразливість Ющенка в тому, що він міряє політичну дійсність категоріями державного інтересу України, а не одномоментними політичними вигодами. Сама ж країна медитативно принишкла, чекаючи, хто переможе, чи вповні реалізується реванш, чи відмінять свободу слова, чи приєднають нас до Росії.

Самостійна країна чи гебернія Росії

      Очевидно, не було таємного протоколу Путіна з Януковичем, і просто кумедним виглядало взаємне кокетування журналістів і українського Прем'єра в телеінтерв'ю: «Так ви не підписували ніяких угод? — Як можна!» Дитині ж зрозуміло, що про подібне домовляються без підписів. Так і з непідписаним Переяславським протоколом. Володимир Володимирович — досвідчений офіцер, і після досвіду пакту Молотова—Ріббентропа власноруч себе не документуватиме. Не збирається «енергетичний імператор» щось підписувати чи брати «відкати». Мають принести без нагадувань, скільки скаже. Це ж Путін карає і милує. Решта — піна за кормою його авіаносців. Це він наливає нашим бритоголовим боярам нафтову баланду, а рипатимуться — перекриє енергетичний кисень на їхніх заводах. А єдина кремлівська вимога відома — блокування вступу в НАТО і створення ЄЕП. Тому лише європейська політична система є порятунком від Зони і може підставово змінити устрій не лише в Україні, а й у Росії. Решта ж балачок усіляких петросянів від політики — нові обгортки на стару цукерку. Україну не збираються русифікувати, забираючи стратегічний рубильник від Мінкультури до Кремля. Україну русифікуватимуть фінансово. Проникнення агресивних російських бізнес-груп в Україну спричинить не до шкільної валуєвщини чи заборони кобзарювання, а до боротьби за економічні ресурси і політичні інструменти їхнього захисту, себто до усунення політично нелояльних.

      Тому проблема не з шанувальниками Ахматової чи з непохмеленими пушкіністами, монархістами та лимоновцями. Усіх цих жвавих поборників культурного єднання, так само як і українських псевдоультрасів, використовують лишень для заповнення інформаційних роликів — аби показати, наскільки багатюща і непередбачувана політична натура народів-богоносців. Згодом з провідниками цих рухів розраховуються готівкою, усі їдуть «до утра гулять на дачу», і все тече своїм плином. Коли ж відпадає політична доцільність — творяться нові псевдорухи та квазіпартії. Зі своїми конкретними власниками.

Поганий той Янукович, що не мріє стати Путіним

      Поганий той Янукович, який не хоче стати Путіним. Але насправді сам Віктор Федорович не виглядає абсолютним «контролером» ситуації. На Заході його сприймають як коронованого Омелька Пугачова — з пієтетом, скерованим до статусу другої особи в державі, але без ентузіазму.

      Головна геополітична проблема Януковича у тому, що в Росії почався «цікавий період». У Росії гряде політична дестабілізація, пов'язана з конституційною невмотивованістю подальшого перебування Путіна в президентах. У білокам'яній не знають, що ж робити з власною політичною системою, заточеною під одного орла, але двоголового, себто нежиттєздатного. Єдиною політичною метою Володимира Володимировича є збереження системи імені Путіна, себто повністю контрольованої ним особисто. Бо жодного наступника, як засвідчив російський досвід, не проконтролюєш. Авторитарну владу з підвладними мільярдами доларів неможливо передати із рук у руки, а демократичні механізми за часи путінщини були винищені. Передача ж влади наступному «Путіну» неможлива, позаяк завжди знайдуться невдоволені претенденти з рядів конкуруючих олігархів. Самопомазання Путіна на третє президентство яко самодержця у світі потрактують гомеричним реготом. Тож не лише Янукович хотів би стати Путіним, певно, і Путін не відмовився би стати Януковичем у своїй країні, тобто прем'єром з такими широкими повноваженнями.

      Ситуація нагадує пожежу під час повені, коли не знати, чи вірних боцманів вішати, чи курс міняти. Тож не дивує шарпанина щодо президентської влади в Україні і бажання перевести дискусію у суто теоретичну площину: де починаються чужі повноваження? Це у передзимовий період, із змерзлими й елементарно голодними пенсіонерами: Якщо «прийшли на роки», чого ж метушитись?! Аж ніяк Тарасюкові не вдалося непомітно приєднатись до НАТО. Аж ніяк Гриценко не штурмував Крим. А Луценко тільки один раз навідався на бетеері в Донецьк, та й то хоч досить ефектно, втім, як виявилося надалі, не вельми вдало.

      Звільнення міністрів суперечить логіці, адже йдеться про стратегічні напрямки безпеки України, котрі лежать у компетенції виключно Президента. Ці міністри — лишень втаємничені державним Левіафаном клерки, котрі реалізовували президентську політику. І вони не члени «Кабінету Міністрів» Януковича. Вони перетворювали репрезентацію парламентського тріумвірату — Кабмін Януковича — у горде звання уряду України, очолює котрий також Янукович. Їх призначив глава держави, котрий є конституційно та інституційно компетентний саме у цих галузях. Адже за реформою у нас, може, і парламентсько-президентська республіка, але аж ніяк не парламентська.

      Стати «Путіним в Україні» Янукович може лишень унаслідок демократичного виграшу на виборах. Це означає психологічно підготувати виборців України і міжнародну спільноту до цього. Наразі ж ані світ, ані Україна не подолали стереотипів, породжених донецьким «шевєлєнієм перстов».

      Безперечно, Європа зацікавлена у стабільній і демократичній Україні, але наразі ці слова не асоціюються у Брюсселі з прізвищем нашого Прем'єра. Очевидно, що Тьєррі Девіс просто «по-англійськи» уникнув зустрічі з Януковичем. І Тарасюк, за великим рахунком, ні до чого. Це ж як у «Собачому серці» Булгакова: «Вам не шкода німецьких дітей? — Шкода. — Так пожертвуйте гривеник. — Не хочу». Просто «не захотіли» зустрічатися. Це в Україні Янукович — великий і всемогутній. Але не для Австрії чи Литви. Справжні політичні центри з-за кордонів національних держав давно перемістилися у світ віртуальних мільярдів і трансконтинентальних нарад. У світі забагато коштів, а брудні українські гроші радше відлякують, ніж викликають оптимізм. Хіба б iшлося про суми стратегічного порядку. Але вони є тільки в Росії чи Китаї. І це важко усвідомити українським олігархам, котрі пропонують за банк в Австрії «вдвічі більше», але австрійці все одно продають іншим.

      Необхідно замислитись, доки самотужки не викопали геополітичну могилу для нас усіх, чому Захід ще бажає зустрічатись із Президентом Ющенком і міністром Тарасюком, а не з тими, хто «реально», тобто «чисто конкретно» вирішує питання. Світ готовий мати з Києвом справи лишень тоді, коли там iдуть євроатлантичним курсом демократичних трансформацій. Від України, збоченої з нього, нехай і припорошеної російськими нафтодоларами, просто відсахнуться. Гроші ж можна і в Зімбабве вкладати. Пошук «третього шляху наддніпрянських аріїв» викликає відразу, бо на Заході не гратимуть за «відмороженими» правилами укладання коаліції. Це тільки в Зоні «нє пойман — нє вор». Це українські «рєшали» вважають, що якщо зняти «їхнього» Тарасюка і поставити «свого», то можна почаювати з британською королевою. Вона просто не поїде до нас. І справа не у фігурі не вельми легітимно відставленого голови зовнішньополітичного відомства. Справа в тім, що індекс політичної нестабільності України знову зашкалює. І саме Президент зараз повинен їздити світом, упрошуючи цивілізовані уряди не маргіналізувати Україну через наші владні й парламентські розбірки. Під час візиту до Сполучених Штатів Янукович твердо заявив, що «Україна має бути передбачуваним партнером, і ми прагнемо це чітко окреслити всюди у світі — і в Європі, і в Америці». Та не цього хоче Захід від України, адже навіть ведмедю не відмовиш у прогнозованості. Світ потребує інакшого штибу прогнозованості — доброї політичної гри за нотами демократії.

      Тож інтереси України і Януковича мали б збігатися щонайменше в одному — у зміцненні вертикалі Президента. Держава лише виграє, якщо Янукович вкоріниться у прозору політику, а не позиціонуватиметься варягом, котрий унаслідок політичних маніпуляцій очолив виконавчу владу. Він повинен забути про антиющенківську гру м'язами і цвинтарну посмішку канібала, адже це просто ослаблює Україну, та й Захід таким зоновським iнструментарiєм не переконаєш. Усмішка взагалі — не справа політтехнологів і спічрайтерів. Це складні ментальні практики, адже треба спробувати полюбити Україну і її народ, а не лише виборців чи своїх земляків.