Глибина простих речей

      Його друзі кажуть, що у своєму юному харківському житті він завжди примудрявся не бути людиною юрби. Неначебто як усі, але водночас — інший. Престижна десятирічка Харкова, музична школа, «ін'яз» університету. Словом, повний набір перспективного хлопчика, якому навіть совдепівська одноманітність апріорі обіцяла життя не таке, як в інших. Отож, коли наприкінці 80-х Сашко Горелик раптом почав читати на першому комерційному телеканалі міста у власному перекладі новини дуже нетутешньої компанії Сі-Ен-Ен, усі подумали, що хлопець нарешті стартував у визначеному йому долею напрямі. Але тоді ніхто і припустити не міг, наскільки далеко від рідного міста його заведе розпіарений бренд американської мрії.

      — Олександре, схоже, новини у вашому перекладі високо оцінили західні колеги: отримати посаду прес-секретаря в Міжнародному банку реконструкції та розвитку, представництво якого працювало тоді у Харкові, а потім і гранд на навчання в американському університеті вдається не кожному.

      — Та ще скажіть і з правом вибору вузу. Я зупинився на факультеті журналістики університету Південної Кароліни. Усе було чудово. Це дивовижний штат. Там фактично немає зими, субтропіки, розкішна природа. Університет я закінчив досить успішно і навіть отримав місце викладача в тому ж навчальному закладі. Усе склалося легко, без проблем, і я застряг там на добрий десяток років. Але потім «впали» «близнюки», почалася ера боротьби з тероризмом, і життя відразу стало менш цікавим. Треба було стрімко перетворюватися на яскраво вираженого патріота Америки, що дуже нагадувало ідеологічні традиції колишнього Союзу.

      — Ви хочете сказати, що громадян «найвільнішої країни світу» тепер змушують ходити колонами і переслідують за інакомислення?

      — Та ні, звичайно. З ідеологією там справи набагато простіші, ніж у колишньому Союзі, бо вимоги стосуються лише двох основних тез. По-перше, США — найкраща країна світу. А по-друге, інший світ узагалі не існує. Звичайно, це не означає, що про іншу частину земної кулі потрібно говорити щось погане. Її просто не потрібно згадувати в принципі. Американці взагалі слабко уявляють, що десь поруч є закордон.

      — Не може бути, адже «янкі» активні мандрівники?

      — Нічого подібного. Активні мандрівники —це, скоріше, західні європейці літнього віку. Більшість же американців узагалі нікуди не їздить. А якщо і їздять, то в основному на закриті курорти: готель — пляж — готель. Це по-перше. А по-друге, можна багато їздити, але зі свого світу ніколи не виїжджати.

      — Тобто у внутрішньому скафандрі приїжджаєш і, створивши навколо себе потрібну ауру, живеш як у себе вдома?

      — Приблизно так. Хоча, в принципі, ми, напевно, всі такі. У нашій свідомості формується певна уява про закордон, власна модель того, яким він може бути. Тому коли зіштовхуємося з ним у реальності, автоматично підтягуємо побачене до власних концепцій. І часом минають довгі роки, перш ніж людина навчиться сприймати життя таким, яким воно є.

      — Вам вистачило десяти років?

      — Мені в цьому сенсі пощастило. Я туди їхав без якихось райдужних планів, тому розчарувань або, навпаки, захвату в моїй душі Америка не викликала.

      — А не страшно було пірнути з головою в повну невідомість?

      — Зовсім. Страшно, коли люди кидають тут усе, набивають сумку майном і рушають у невідому далечінь, спалюючи за собою останні мости. Мовляв, сюди я більше ні ногою. І коли там їхні великі сподівання не справджуються — це дійсно велика трагедія. Тоді людей чекає дві речі. Або вони починають ненавидіти ще сильніше те, що залишили, проклинаючи комуністів, Кучму, націонал-патріотів. Або звертають свою ненависть на країну, до якої приїхали, забуваючи, що хитрістю їх сюди ніхто не заманював. Насправді це дуже велика проблема. Тоді емігранти збиваються у невеликі групи за національною належністю, і вирватися з цього кола дуже складно. У них знайомі — росіяни, роботодавці — росіяни, вони ходять винятково до російських магазинів, обідають у російських ресторанах і газети читають винятково російською.

      — У канадському Торонто, куди ви переїхали з Південної Кароліни, дуже багато наших співвітчизників. Ви вже встигли поповнити дружні лави української діаспори?

      — Наскільки українці монолітна група, не можу сказати. Це доволі різні люди. Є україномовні, є російськомовні, є проросійські, проукраїнські, пропольські. Хоча польсько-український район у Торонто справді дуже великий.

      — І що, вас зовсім не цікавить їхнє життя?

      — Цікавить. Цікавить насамперед результат розвитку їхніх культур. Але, на жаль, для більш близького і регулярного спілкування в мене просто бракує часу.

       — А чим ви займаєтеся тепер?

      — Сам собі іноді ставлю це запитання. Мені здається, що після харківського університету я пішов працювати на телебачення лише з однієї причини: було цікаво спостерігати за людьми, відкривати для себе щось нове. Цим, власне, займаюся і тепер. Моя фірма надає клієнтам інформацію про ринок, на основі якої вони розвивають свій бізнес далі. Так що поле для вивчення людської натури досить широке.

      — А людина як предмет дослідження цікава? Може зараз час такий, але якось люди усе менше говорять про людей. Частіше — про бізнес, гроші, автомобілі й навіть пилососи.

      — А мені здається, нічого подібного. Люди завжди говорять про людей і про себе самих, навіть якщо взагалі нічого не говорять. Ось, приміром, їде чоловік по нашій вузенькій центральній вулиці Пушкінській: у два ряди припарковано «легковушки», пішоходи туди-сюди перебігають дорогу, а він на «Хаммері». Широчезна машина, масивні колеса. Я вас запевняю, у цього хлопця великі проблеми з керуванням такої іномарки. Виходить, він її купив не тому, що не мав на чому їздити. Цим вибором він намагається сказати світові щось важливе про себе. Така ось невербальна комунікація.

       Скрізь люди дуже важко заробляють собі на хліб, а потім активно витрачають зароблене. Одні на те, щоб бездумно відпочити, розправивши свої мозкові звивини або навпаки, згорнути — не знаю. А інші вкладають кошти в розвиток власного потенціалу, аби потім заробити ще більше.

      — І це все? Неначебто замало для вінця природи. Хоча, звичайно, ви маєте рацію: матеріальна трясовина дійсно засмоктує по самі вуха.

      — Причому в якийсь нераціональний спосіб. Скільки не працюй, усе одно не станеш багатшим. І ось чому. Західне життя, та й наше, напевно, тепер теж побудоване таким чином, щоб якнайбільше з людей викачати грошей. Припустимо, мені пощастило отримати хорошу роботу і зібрати певну суму на базові потреби: їжу, автомобіль, житло. Я купую непоганий будинок і, здавалося б, можу дозволити собі жити ( хоча б недовго) без внутрішнього надриву. Але зась! На гроші, що я заробляю далі, заповзятливий народ уже готує новий товар. Наприклад, будинок, схожий на мій, але з поліпшеною звукоізоляцією. Мені в усі вуха з численних рекламних роликів починають дзижчати про перевагу такого житла і неодмінно сто разів нагадають про те, що такі будинки купують усі без винятку розумні, успішні і забезпечені люди. Ясна річ, я хочу  потрапити під настільки яскраве визначення і після титанічних зусиль оновлюю своє житло. За тією ж схемою регулярно змінюю свою цілком пристойну мобілку і ще майже новий автомобіль. Словом, чим більше я працюю, тим більше витрачаю і, відповідно, більше працюю. Співробітники західних фірм не ходять у відпустку, як у нас, на цілий місяць. Якщо тричі на рік по тижню беруть собі відпочинок, це означає, що бізнес іде дуже успішно, і фірма може зробити тобі такий подарунок.

      — Батьків у Харкові встигаєте відвідати?

      — Так. Приїжджаю десь раз на два роки. За західними мірками — це дуже багато.

      — І куди тільки ваші профспілки дивляться...

      — А я ж «білий комірець». У нас немає профспілок. Та й робочий день ненормований. Усе чітко визначено. Боротися ні з чим.

      — Привид західної соковижималки зараз видавить з мене скупу солону сльозу. Але щось ви, пане, не схожі на заексплуатовану жертву акул капіталізму. Скоріше навпаки, — успішний і цілком вдоволений життям молодий чоловік.

      — А насправді так і є. Навіть більше скажу. Майже щодня у мене бувають хвилини, коли згадую події, що сталися за день, недавно або, навпаки, давно. І я навіть сам собі не можу повірити, наскільки цікаве в мене життя. Воно мені дуже цікаве, хоча нічим особливим не відрізняється від життя інших людей. У той же час у мене є багато знайомих, у яких матеріальних можливостей (я маю на увазі не тільки гроші, а саму можливість щось зробити, якось змінити своє життя, а може, і взагалі щодня його змінювати) набагато більше, ніж у мене. Але їм жити чомусь дуже сумно.

      — Так у чому ж тоді секрет щастя? Як людина, що побачила світ, ви, напевно, вже знаєте відповідь на це запитання?

      — Ого як глибоко!

      — Ви ж певно про це думали.

      — Щастям я б назвав можливість ніколи не робити те, що викликає в тебе внутрішню відразу. А досягти цього вдається, як правило, у двох випадках: або тобі життя благоволить, даруючи улюблену справу без доважку у вигляді проблеми вибору. Або ти сам настільки сильний духом, що можеш діяти, як тобі підказує природа, не оглядаючись на суспільну думку, власний соціальний статус.

      Мені, наприклад, дуже хочеться знімати кіно. У мене вдома вже є невелика студія, і я роблю аматорські короткометражні фільми. Дуже хотілося б перетворити це заняття на постійну роботу, але поки що не можу. Як правило, творчість не приносить грошей. А я не настільки рішучий і сильний, аби свідомо ігнорувати таку важливу складову свого життя. Але водночас я шалено щасливий, що маю можливість хоча б частково реалізувати свою мрію.

      — Ваші друзі кажуть, що у вас є фільм, який триває лише 45 секунд. І що встигли розповісти світові? Напевно, щось дуже важливе про сенс життя?

      — А чому б і ні. Наприклад, ми з дружиною щодня, незалежно від місця перебування, уже десять років поспіль, як мінімум двічі — вранці та ввечері — телефонуємо один одному. Ми ще не пропустили жодного дня. Ось такий маленький приватний момент, насправді, дуже близький до такого глобального поняття, як сенс життя, і цілком може бути сюжетом одного з моїх фільмів. Або ось інший приклад. У мене є знайомий, котрий майже двадцять років був одним з головних спіч-райтерів Горбачова. А зараз живе у притулку для старих у Торонто...

      Але справа не в цьому. Головне в тому, що життя всіх людей, як індивідуумів, зараз визначають не стільки інші люди, скільки бренди. І що життя кожної людини проходить не у взаєминах з іншими живими людьми, а у взаємостосунках з усюдисущими брендами. Коли я їду на громіздкому «Хаммері», то моє авто, як ідея, спілкується з такою ж ідеєю іншого товариша, і вони мовчки з'ясовують між собою, хто з них цієї миті крутіший. Або припустимо, ось зараз ми з вами мило розмовляємо за чашкою кави. Але ж ви берете в мене інтерв'ю не тому, що я, як людина, цікавіший за інших. Звичайно ж ні. Просто в мене є бренд — я чоловік, що приїхав з Америки, і такий бренд може чимось зацікавити ваших читачів. На мій погляд — це дуже сумно. Важливо усвідомлювати цю особливість постійно, щодня, тому що в потік «брендових» взаємин нас штовхають щохвилини.

      — Але ж ці бренди з'явилися не самі по собі і, можливо, до певної міри зручні самим людям. Так легше викачувати один в одного гроші. Хтось розпіарив будинок, хтось нову марку автомобіля. Обмінялися товаром, і всі задоволені.

      — Думаю, що цей товарний коловорот перетворює людей на роботів, а їхнє життя — на нескінченну гонитву за чимось. Мені здається, американці, при всьому їхньому благополуччі, насправді живуть не набагато краще за нас. Нескінченна гонитва за новими атрибутами престижного життя дозволяє їм підтримувати досягнутий титанічними зусиллями рівень, але вони не рухаються вперед. Стимул — відповідь, стимул — реакція. Як собачки Павлова. А потім людина підходить до останньої межі і не може зрозуміти, навіщо в цей світ приходила взагалі. Роботоподібне існування дуже небезпечне.

      — Воно віддаляє людину від самої людини?

      — Воно робить людину менш людиною. І менш живою.

      — Значить треба негайно тікати. Куди поїдете далі, в Європу?

      — Важко сказати. Я із задоволенням пожив би десь в арабському світі. У мене є друзі в Саудівській Аравії та Арабських Еміратах, які, напевно, допомогли б отримати там викладацьку роботу. Але поки це лише плани.

      — Чим приваблює ця частина світу. Тим, що не Америка?

      — А знаєте, насправді великого антагонізму між ними немає. Що ті готові на все заради символів своєї віри, що другі. Підкреслюю, символів, а не самої віри. Заради віри людина не може убивати інших людей. Між цими системами дуже багато спільного.

      — Навіщо ж міняти шило на мило?

      — Так цікаво просто.

      — Може, заради інтересу і в Україну коли-небудь повернетеся? Ваші друзі кажуть, що вас їм дуже не вистачає. Мовляв, спорожнів Харків без Горелика.

      — Мої друзі і взагалі співвітчизники, звичайно ж, найкращі люди на землі. І завжди для мене такими залишаться.

      — Може, ви скажете, що дотепер й українське громадянство не змінили?

      — Так, скажу. У мене багато разів друзі запитували, коли ж я нарешті прийму американське громадянство, а тепер ось про канадське запитують. У мене ж просто до цього руки не доходять. Мені це не потрібно.

      — Може, ви патріот?

      — Мені вже зараз дуже складно сказати патріот чого я. Я виїхав досить швидко після розпаду Союзу, і стати патріотом нової країни просто не встиг. Батьківщина — не географічне поняття. Скоріше якийсь просторово-часовий сегмент, частина наших глибинних емоцій. Ось це все завжди зі мною, куди б не закидало життя.

      — Ви вважаєте себе цілком щасливою людиною. А є ще до чого прагнути?

      — Звичайно! Я хотів би стати дуже відомим, але водночас елітарним режисером некомерційних фільмів.

      — Як Андрій Тарковський?

      — Чесно кажучи, мене б улаштувала і половина Тарковського. У фільмах, що я знімаю, дуже мало слів. А в деяких і зовсім немає. Стосунки людей один з одним і із самими собою, будь-який порух людської душі — це найцікавіше, найважливіше, що може бути.