Андрій Жолдак нині живе у Берліні. Перевіз туди свою родину, віддав дітей до німецької школи, багато і з задоволенням працює, продовжуючи примножувати свою славу одного з наймодніших режисерів Європи. А всього лише два роки тому ми махали йому хустинками, проводжаючи з посади головрежа Харківського театру імені Шевченка і дружно розводили руками з приводу того, що знову не можемо утримати найдостойніших. Але такі, як Жолдак, не забуваються ні через два, ні через більше років. До того ж він і сам не дасть про себе забути: днями епатажний режисер завітав до Києва, де прочитав лекцію на тему «Як убити поганого актора» та заанонсував «Дні сучасного театру», під час яких будуть зіграні останні вистави режисера Жолдака.

На смерть він чекав давно — ще з 30-х, коли почалися репресії, і його друзі, один за одним, почали зникати з життя. По нього мали прийти — рано чи пізно. Є моторошна статистика втрат... За деякими підрахунками з 259 українських літераторів, які друкувалися у 1930 році, після 38-го лишилося тільки 36. Загалом у 30-ті роки винищено приблизно 80 % діячів української культури (Ярослав Грицак. Нариси історії України, с. 177-178). Хто лишався «на ходу», незрідка починав боятися навіть власного голосу.