(УНІАН.)
(Закінчення. Початок у попередньому номері «УМ»)
Пострадянські політики легко кидаються словом «народний», девальвованим уже в період режиму: «народний президент», «народна влада». В цьому випадку і справді йшлося про народ — в автентичному значенні цього слова. Саме тому цих виборців важко завоювати. Але дуже легко втратити.
Виборець «недемократичний» — це виборець монолітний, без нюансів. Власне, він є виборець радянський, а отже, це виборець дополітичний, як кажуть політологи. Його ідеологія зцементована кількома константами, вихованими ще в режимні часи. Це насамперед не громадянська свідомість, а відтак байдужість і/чи нелюбов до країни, в якій живе, цілковите відчуження від її культури, її незнання і небажання її знати. Адже насправді він не уявляє, в якій країні він живе. Всім комплексом своїх понять про світ він належить радянській системі. Його «батьківщина» — «Савєцкій Саюз», якого немає. Він живе в утопічному історичному часі і в утопічному просторі. Звідси й усі похідні: зненависть (і заздрість) до Заходу, страх перед змінами, відсутність політичних і культурних інструментів для життя в сучасному світі. А головне — нездатність мислити в категоріях ОСОБИСТОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ. Всі рішення делегуються апарату влади.
А зрештою, що змінилося в житті цього виборця за останні п'ятнадцять «нерадянських» (?!) років, щоб він перестав бути радянським? Шахтарі як гинули в їхніх необладнаних шахтах, так і гинуть. А розваги? Тільки й тієї різниці, що раніше комсомольські співаки приїхали, випили і поїхали, а тепер олігархи платять московській попсі мільйони доларів за вечір пропагандистського виступу. А їм, шахтарям, як платили, так і платять (якщо платять!) гроші, достатні хіба лише для виживання. І чи ж можуть шахтарі збунтуватися проти цього порядку речей без ризику бути викинутими завтра на вулицю? 90% мешканців Новобогданівки голосували за ПР. А снаряди як вибухали, так і вибухають. Опалення ще немає, але вже за нього треба платити втричі дорожче! Розпадається тепломережа? Завжди можна сказати, що це «памаранчєвиє» винуваті. Або американці. Або марсіани. Сьогодні російська мова — регіональна, а завтра ні? Сьогодні територія «без НАТО», а завтра — «з НАТО»? Яка різниця? Як накажуть, як заплатять, так і попротестують. Коли влітку 2006 року феодосійські пенсіонери під російськими прапорами доблесно відбили «атаку» американських кораблів, то в результаті... пропали на цих кораблях запчастини, інструменти, ключі від машин, зникли пляшки з ворожою кока-колою, випотрошено аптечки, вже не кажучи про портативні комп'ютери, і просів на території порту джип «Хаммер», бо вiд нього вкрали колеса (про це писала «Комсомольская правда», 20.06.2006). Один журналіст провів власне дослідження антинатовських настроїв у Криму. На питання: «Куди, на вашу думку, має ввійти Україна: в НАТО чи в Організацію Північно-Атлантичного альянсу?» деякі кримчани відповідали: в НАТО — ні, а от в Організацію Північно-Атлантичного альянсу — так, якщо туди вже ввійшла Росія... Серед цих людей чимало й ветеранів, які витрачають залишки своєї енергії на протести проти фантоматичних «загроз» НАТО, замість того щоб поцікавитися, чому парламент виділив на його, ветерана, оздоровлення, 17 гривень на рік, а на себе, міністра та «народного обранця», тих самих гривень — 250 тисяч. Журналісти вже зробили підрахунки: за кошт на оздоровлення одного міністра чи «народного обранця» могли б оздоровитися, не більше й не менше, 15 тисяч ветеранів... Хіба тепер із допомогою 700 тисяч окулярів, які уряд планує видати ветеранам, стануть виднішими ці своєрідні цифри, виправдані лише за умов, аби ветерани були молоді й здорові, а «народні обранці» — більш ніж похилого віку, з фізичними і моральними травмами Другої світової... Екс-«опозиціонери» комуністи виступають у коаліції разом з олігархами, а підтримка електорату росте? Можливо, вона виросте навіть більше, якщо в пенсіонерів, як у Туркменистані, зовсім відберуть пенсію і позбавлять їх медичної допомоги. Зрештою, а чому дивуватися? Цей електорат був інертним гумусом під ногами влади при тоталітарній системі. І тим самим гумусом він лишається при системі квазідемократичній.
Трагедія саме в тому й полягає, що й та частина українського соціуму, яка не є громадянським суспільством, — це теж ЕЛЕКТОРАТ. І було б несправедливо по-снобістському ліквідувати цю проблему. Це теж громадяни України, хоча б номінально. І в них теж ростуть діти. Між професійними провокаторами — з одного боку і темною агресивною масою — з другого є просто змучені задурені люди, яким, — як їхнім батькам, як їхнім дідам, — ніколи не вдалося вийти за межі своєї історичної резервації. Відтак і вони самі не здатні уявити альтернативну модель існування і тим бiльше — її побудувати. Тому сьогодні вони знову, стали заручниками непродуктивної економічної системи (надто ж коли йдеться про вугільну промисловість), приреченої все одно на перманентні кризи в умовах глобалізації. Обрані ними політики їх приватизують або продадуть, як випрацюваний людський матеріал. Вони не можуть виїхати на Захід працювати: вони не знають мов, вони не змогли б жити в західному середовищі. Єдиний їхній маршрут — хіба на окраїни Росії, бо саме цим контингентом Росія планує заповнити прірву своєї демографічної катастрофи.
Так відбувається коротке замикання. Тому що ТАКИЙ електорат вибере завжди ТАКИЙ парламент. А такий парламент зробить усе можливе для закріплення свого статусу і наступного повернення в ті самі крісла (розширені для зручності) на ще більші гроші і на ще міцнішу парламентську недоторканність, бо потреби в такій недоторканності в данних умовах лише зростатимуть.
Непрощенна помилка демократичних сил полягає в тому, що за півтора року НІЧОГО не було зроблено для того, щоб хоча б почати елементарну альфабетизацію населення. Необхідно було створити найпростішу методику НЕ ПРОПАГАНДИ, А ІНФОРМУВАННЯ — з даними, цифрами про ЄС та НАТО, про проблеми сучасної економіки та глобалізаційні процеси. І, зокрема, про реальний, а не уявний стан речей у Росії і загалом на пострадянській території. Про катастрофічні дані рівня життя в СНД. Донецьк, Харків, Крим хочуть відділитися? Чудово, «чемодан, вокзал, Россия». Тільки нехай спершу подивляться на ту зону неіснування, яка називається Придністров'ям, і яку Росія нізащо не інтегрує за цілковитою «ненадобностью» ще одного депресивного регіону на своїх теренах. Цей «лікнеп» категорично необхідний, але не кон'юнктурно для електоральної підтримки, а для того, щоб допомогти людям оволодіти елементарними ключами розуміння сучасної дійсності. Щоб, голосуючи, люди справді знали, яку модель життя вони обирають собі і своїм дітям. Натомість витрачена людська енергія, час, кошти, нерви громадян на безглузді пертрактації, на привиди коаліції, на фікцію універсалу тощо. А тим часом у громохкому пафосі проповідей про «об'єднання країни» єдина планомірна робота, яка нині ведеться тихо і рішуче, — це робота не лише на розділення країни, а й робота на деконструкцію держави.
Тяжка поразка, але необхідна. Країна, за яку загинули покоління, стала знову «бізнес-територією» для дерибану. Вперше в парламенті майже не присутні інтелектуали і загалом ліберальні сили. За кілька коротких місяців під загрозою опинилися всі ланки національної безпеки: зовнішня політика, енергетика, економіка. Проблеми соціальної сфери стають вибуховими. Цілі категорії людей поставлено на грань виживання. А все чому? Тому що в спадок від тоталітаризму дісталася система, яка не працює, як не працюють тепломережі, жеки, вся інфраструктура, що мала б забезпечити людям нормальне існування. Радянський політичний клас знову повертається до влади, змінюючи лише риторику і масштаб розкрадання країни, в той час як лише радикальні реформи могли принести справжню зміну ситуації.
Є також сфера, де для аналізу і для прогнозу недостатньо цифр і відсотків. Це культура. Мало хто усвідомлює, що це справжня МАКРОПРОБЛЕМА сьогоднішньої України. У цій сфері часом здається, що перед нами — картина планети, завойованої якимись монстрами, єдиним місцем перебування яких на сьогодні міг стати лише музей історії. Аж ні, з пробірок радянської кунсткамери випурхнув цілий сонм наявної там поторочі. Руйнується Лавра і вся архітектурна спадщина України. Зникають ікони і картини. Не до кінця знищені — і розкрадені — історичні архіви переходять у руки комуністів. Пам'ятник Голодомору, за рішенням американського Конгресу, буде встановлений у Вашингтоні, але, очевидно, не в Києві, адже для парламенту цієї країни гекатомба мільйонів своїх громадян зовсім не є геноцидом. Під питанням функціонування Інституту національної пам'яті, все, що стосується культури, а отже, й пам'яті: для цих достойників є «нерентабельним». Можна прокинутись і дізнатися від високих урядовців, що українська мова потрібна лише «узкому слою украиноязычной интеллигенции», так, наче цієї нації і взагалі не існує. Питаннями мови і культури займаються особи, які часто ніякого відношення не мають до мови й культури не лише української, а й загалом до культури як такої. Цинізм, цілковита безкарність і переконаність у тому, що з боку суспільства не надійде жодної відповіді, жодної реакції, жодного протесту, знову починають заповнювати пори суспільного організму.
А паралельно з цим частішають як думки аналітиків, так і думки читачів: ЗНОВУ ВСЕ ЛЯГАЄ НА ПЛЕЧІ СУСПІЛЬСТВА.
Саме тому на питання, чи «воздвигне Вкраїна свойого Мойсея», можна — і треба — відповідати питанням: а навіщо? Адже останнім часом різномасштабні лідери, а надто пророки продемонстрували те, на що вони здатні, — а особливо те, на що вони НЕ здатні. З іншого боку, хоч це й стало травмою для суспільства, саме це суспільство виявляє в собі дедалі більше ресурсів самостійності. Словом, це суспільство достатньо зряче — йому поводир потрібен дедалі менше. А дедалі більше потрібен функціональний політик, який робить свою справу — мовчки і професійно, — усвідомлюючи, що перебуває він при владі завдяки виборцю, а також і за рахунок виборця, в усіх смислах.
Можливо, саме в цьому — гіркому, але необхідному — відкритті, що «Мойсея» так і не вдалося «воздвигнути», полягає один із несподіваних аспектів ПЕРЕМОГИ Помаранчевої революції саме сьогодні, коли почався неприхований демонтаж її завоювань. УКРАЇНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО МОДЕРНІЗУЄТЬСЯ — НА ВІДМІНУ ВІД СВОГО ПОЛІТИЧНОГО КЛАСУ. А це означає, що радикальна «ротація» цього політичного класу таки відбудеться. Бажано тільки, щоб це відбулося раніше, ніж ця облізла гідра заковтне рештки ресурсів країни і рештки незалежності держави.
Майдан не належить політикам. Майдан належить собі. Тобто Майдан належить людям, які його зробили. Кожній окремій людині, яка добровільно і самостійно вирішила захистити цінності, в які вірила.
У модерному суспільстві — ім'я йому демократія — не потрібно Мойсея, пророка, що сорок років має водити незрячий люд по пустелі, аби вивести його з рабства. Демократія — це самореалізація суспільства через його самоорганізацію: на основі закону, який виробляється і вдосконалюється в процесі цієї самоорганізації. Влада — це, за означенням, такий механізм, який завжди робить усе можливе для узурпації культурних, економічних, психологічних ресурсів суспільства. І, власне, в чому полягає сила демократії? У тому, що не люди пасивно залежать від політиків, а примушують політиків залежати від людей. Тому кардинальними є дві максими. Перша: ВЛАДА, ЯКУ НІХТО НЕ КОНТРОЛЮЄ, КОНТРОЛЮЄ ВСІХ. І друга: МІРА ДЕМОКРАТІЇ (А ТАКОЖ РЕЖИМУ!) ПРОПОРЦІЙНА ДО СИЛИ ОПОРУ СУСПІЛЬСТВА.
Тому демократія будується й еволюціонує там, де суспільство не чекає рішень зверху, а виявляє здатність сформувати механізми контролю над владою. А ця влада знову ж таки має бути підзвітна суспільству, позаяк суспільство її обирає й утримує. В найдревнішій демократії Європи — британській — вже в 1215 р. народилася «Magna Charta Libertatum» — «Велика Хартія Свободи», яка обмежувала права короля і підпорядковувала владу законові. В ХV ст. флорентійці — а це була Флоренція Медічі, — заборонили будувати герцогу палац, вищий від вежі міської ратуші. Воля Міста мала домінувати над Правителем, а не Правитель вершити долю Міста. Модерна ж демократія, народжена на барикадах Французької революції, має одним із ключових своїх документів «Суспільний контракт» Руссо: суспільство укладає з владою угоду, яку ця влада мусить виконувати. А якщо ні, то наочний приклад незадоволення суспільства мав вигляд голови короля, яка котилася з ешафоту. Жорстоко, але в сьогоднішній Європі жоден політик не може узурпувати владу.
Гільйотини не потрібно. Є інституції, які таку узурпацію унеможливлюють. Одна з найкращих історичних передач по італійському телебаченню має назву: «ІСТОРІЯ — ЦЕ МИ». Так, історія — це завжди МИ. Лише в цьому випадку вона є історією народів, а не автобіографією диктаторів.
Українське ж суспільство, при всій природності почування себе в європейських координатах значної його частини, надто довго перебувало в тіні російської цивілізації, народженої злиттям двох «вертикальних» типів влади — візантійської та ординської. Тому це суспільство не випадково пережило диктатуру, що тривала сімдесят років. І не тому — чи принаймні не тільки тому, — що диктатура була така жорстока. Так, протестна частина суспільства була знищена. Але решта суспільства, з генами рабства в крові, покірно живила диктатуру своїми ресурсами.
Ось тому головним питанням сьогоднішнього дня є не фігура спікера чи прем'єра, чи іншого якого вищого чи нижчого клерка в машині влади — гігантського спрута, що дедалі впевненіше розкидає свої щупальці, підгрібаючи під себе все, що залишилось від недограбованої країни. Головним питанням є людина, кожен член цього суспільства, освічений більше чи менше, більше чи менше готовий жити в параметрах сучасного світу.
Цілком можливо, що люди більше не вийдуть на Майдан. Люди більше не будуть скандувати, побравшись за руки: «Разом нас багато, нас не подолати!» Не будуть весело бити в залізні бочки протесту і скочуватися по засніжених схилах, загорнувшись у полум'я помаранчевого прапора. Суспільство віддало найкращу частину себе політикам, а політики віддали суспільству найгіршу свою частину. Обмін відбувся, оголивши реальний стан речей. Тому видимий Майдан буде продовжуватися невидимим Майданом у свідомості людей. І не два місяці, а багато років для того, щоб бажані зміни стали реальністю. Згадаймо Святослава Вакарчука. На Майдані він співав: «Я не здамся без бою». І сьогодні він співає: «А нам з тобою своє робити»... А кошти за це віддає на лікування хворих на СНІД дітей на Донеччині...
У 20-ті роки спроба побудови громадянського суспільства в Україні закінчилась громадянською війною, політичною, культурною, економічною, демографічною катастрофою. Сьогодні є надто багато сил, які хотіли б повторення цієї катастрофи, — сил за межами України, але також і в її кордонах. І зокрема ці сили зручно сидять у кріслах владних палаців. І цим брутальним, але знову ж таки — старим — силам не можна протиставляти прекраснодушні утопії та винятково гуманістичні принципи. А ще менше можна від цих сил чекати, розбрівшися по домівках, традиційних «змін на краще».
Як кажуть поляки: «З порожнього і Соломон не наллє».
Вихід єдиний: працювати над альтернативою. Спокійно, солідарно і з переконаністю в тому, що АЛЬТЕРНАТИВА — НЕМИНУЧА.
Так, це суспільство вже дозріло до того, щоб не потребувати Мойсея. Але слід завжди пам'ятати мудру єврейську заповідь: в кожному поколінні людина має почувати себе так, мовби вона виходить з Єгипту.
Ми знову виходимо з «Єгипту». В черговий раз. У котрий раз. А це шлях і непрямий, і нелегкий. Чигатимуть на цьому шляху хижі звірі. Бракуватиме на цьому шляху свіжої води. Палитиме на цьому шляху нещадне сонце. Але іншого розв'язання немає: в пустелі або гинуть, або з неї виходять.
Однак, виходячи з Єгипту, суспільство має цілковите право сказати нинішнім політикам, як написав безіменний автор електронного форуму, справжній Vox populi, голос народу: «Буде вам Суд Господній! А це не український суд»...
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
