Чорнобильська трагедія сталася через вибух i пожежу на четвертому енергоблоці атомної станції. Здавалося б, події квітня 1986 року мали навчити уважному ставленню до питань пожежної безпеки на атомних станціях. Та, схоже, в декого бажання погратися з вогнем вони не відбили.
Наприкінці 2005 року Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» узгодила з Міністерством з питань надзвичайних ситуацій і Держкомітетом ядерного регулювання та затвердила «Графік реконструкції системи автоматичної пожежної сигналізації на енергоблоках АЕС». Сьогодні виконання графіка зривається. А в тій частині, де графік виконано, краще б уже він не виконувався.
Утім справа не в графіку. Тим більше що в його невиконанні якщо й можна когось (щось) звинуватити, то це будуть звинувачення не на адресу МінНС, ДКЯР чи «Енергоатому», а в бік безвідповідальності окремих посадових осіб та недосконалих законодавства і судової системи.
Сама ж історія, що призвела до зриву «Графіка реконструкції...», розпочалася задовго до того, як цей документ було затверджено. А саме — в період розквіту кучмівської «стабільності» 2003—2004 рр. Тоді на ринку поставок обладнання для атомних станцій з’явилася раніше невідома навіть вузькому загалу структура «Сенсор-Україна». Судячи з назви та задекларованої сфери діяльності, це товариство з обмеженою відповідальністю повинне було б мати якесь відношення до компанії System Sensor — світового лідера виробництва протипожежного обладнання. Або до російського виробничого підрозділу цієї транснаціональної корпорації — ТОВ «Систем Сенсор Фаїр Детекторс».
Найімовірніше, саме росіяни мали стосунок до заснування «Сенсор-Україна». З українського боку, кажуть поінформовані джерела, за компанією стоять представники «найконкретнішого» регіону країни.
Тож нічого дивного, що в 2004 році саме «Сенсор-Україна» стала переможцем тендеру «з вибору постачальника обладнання та послуг для заміни на енергоблоках АЕС з реактором ВВЕР-1000 існуючих установок автоматичної пожежної сигналізації на інформаційно-керуючі системи протипожежної автоматики». Перемогла компанія не сама, а в складі консорціуму «СППАС-Альфа», до якого, крім «Сенсор-Україна», ввійшло ВАТ «Завод залізобетонних виробів і конструкцій» (!?). Цікаво, що саме завод представляв на тендері інтереси консорціуму, що було засвідчено спеціальною довіреністю, виданою ТОВ «Сенсор-Україна».
Не будемо з’ясовувати, яким чином завод залізобетонних виробів збирався виготовляти високотехнологічну продукцію. Тим більше що, коли справа дійшла до постачання обладнання, його було виключено з консорціуму. Зафіксуємо лише те, що тендер відбувся 24 березня 2004 року, переміг на ньому консорціум «СППАС-Альфа», про що НАЕК «Енергоатом» поінформувала ТОВ «Сенсор-Україна» спеціальним листом від 7 квітня 2004 року. Знову-таки, не будемо чiплятися за те, що в тендері бере участь один господарський суб’єкт, переможцем оголошується другий, повідомляють про це третьому, а, як стане зрозуміло далі, продукція постачається з підприємства, яке взагалі не фігурувало в тендерній історії. Натомість, процитуємо останнє речення зазначеного листа, вкрай важливе в контексті даної статті: «Контракт з переможцем буде укладено для постачання обладнання та надання послуг лише для ВП РАЕС, блок №4 та ВП ХАЕС, блок №2».
У серпні 2005 року консорціум «СППАС-Альфа» «порадував» «Енергоатом» двома новинами: 1) ВАТ Завод залізобетонних виробів і конструкцій» 29 травня 2005 року виключено зі складу консорціуму; 2) значна частина обладнання для енергоблоків ХАЕС-2 і РАЕС-4 надійде від ВАТ «Приборный завод «Тензор» (м.Дубна, Московська область, Російська Федерація) під торговою маркою «СППАС».
«Енергоатом», який саме в цей час завершував розробку згаданого на початку статті «Графіка реконструкції...», погодився на укладення договору.
Врешті-решт, наприкінці листопада 2005 року обладнання надійшло на Хмельницьку АЕС. «Акт вхідного контролю обладнання», підписаний комісією в складі кількох відповідальних працівників станції, засвідчив, що більшість постачених комплектуючих придатна для використання за цільовим призначенням. Але частину обладнання довелося відправити назад. Річ у тім, що протипожежна система була «зібрана» з декількох частин від різних виробників, і не всі постачальники поставились до цього контракту з належною відповідальністю.
Утім експлуатація «СППАС» показала, що наявність бракованих деталей не є єдиним недоліком даної протипожежної системи. Вона не відповідає держстандарту (ДСТУ EN-54, Системи пожежної сигналізації), має недостатню кількість приймально-контрольних пожежних приладів (ППКП), виготовлена з застосуванням морально застарілих компонентів, не має автономного резервного живлення, а ППКП цілком можуть за певних умов відключитися від робочої станції, що робить систему недієздатною. Всього спеціалісти з питань протипожежної безпеки знайшли майже два десятки суттєвих недоліків «СППАС».
Крім того, подальші події продемонстрували, що вартість пропозицій «Сенсора» є приблизно вдвічі вищою, ніж у інших потенційних постачальників.
Утім у «Сенсор-Україна», схоже, розраховували на продовження співпраці (і це не дивно, враховуючи можливу загальну суму навару за умови збереження «ексклюзивних» цін). Якщо судити з листування цієї компанії (та консорціуму «СППАС-Альфа» — фактично це лише дві назви однієї групи зацікавлених осіб) з «Енергоатомом», то вона вважає себе переможцем тендера на поставку протипожежного обладнання для всіх енергоблоків з реактором ВВЕР-1000. Усіх, а не двох, як випливає з рішення тендерного комітету від 24 березня 2004 року. При цьому «СППАС-Альфа» посилається на рішення НАЕК «Енергоатом» за № РШ-П.0.05.007-03 від 12 липня 2003 року. Згідно з ним, буцімто ТОВ «Сенсор-Україна» «визнане постачальником НАЕК «Енергоатом». Навіть якщо це так, якщо «Сенсор-Україна» є постачальником НАЕК, то ніде жодним чином не сказано, що йдеться про статус ексклюзивного постачальника.
У світлі всіх цих подій і фактів нічого дивного немає в тому, що 24 лютого 2006 року було проведено черговий тендер на постачання обладнання та послуг для виконання робіт з реконструкції системи автоматичного газового пожежогасіння (АПС) та впровадження АПС для енергоблоків №№1,2,6 ВП ЗАЕС та енергоблоку №3 ВП ПУАЕС. Переможцем тендера став український виробник, що має багаторічний досвід виробництва подібної продукції. В «Енергоатомі» цілком слушно вирішили, що такий шлях є надійнішим. До всього, українське обладнання є якіснішим, дешевшим, краще пристосованим до потреб вітчизняних енергоблоків.
Однак тут у справу втрутились судові органи. Рішенням господарського суду міста Києва від 19 травня 2006 року рішення тендерного комітету визнане недійсним. На думку суду, тендерний комітет застосував кваліфікаційну вимогу, яка не відповідає законодавству. Насправді ж експерти кажуть, що суд просто використав принцип «закон — як дишло; куди повернув — туди й вийшло». Була використана можливість двозначного трактування Закону України «Про пожежну безпеку». Не будемо нічого стверджувати, але такі прецеденти найчастіше трапляються саме тоді, коли суд і закон стають інструментами не правосуддя, а економічних «розборок».
А процес реконструкції протипожежного обладнання на атомних станціях тим часом загальмувався. Зважаючи на те, що заміна обладнання — це лише частина ремонтних робіт, виникла ситуація, яка цілком потрапляє під визначення «загроза національній безпеці».
І йдеться не лише про «пожежні» ризики. Рішення суду паралізувало виконання «Графіка реконструкції...». Саме тому «Енергоатом» б'є на сполох: зрив процесу заміни протипожежного обладнання може спричинити заборону МінНС та ДКЯР на пуск енергоблоків після ремонтів. А це щодобові збитки від простою чотирьох енергоблоків, які становитимуть 7,2 млн. грн. А ще — різке збільшення споживання дорогого газу тепловими електростанціями і загроза розвалу енергосистеми країни.
І все це — наслідок існування надмірних бізнес-апетитів певних учасників чутливого ринку обладнання для АЕС та безвідповідальної (навіть якщо вона претендує на часткову формальну правоту) позиції судової влади.
Прикро, що Чорнобиль став уроком не для всіх. Але «повторного уроку» Україна не має права допустити. Правильніше, дешевше і справедливіше буде зупинити тих, хто на нього «наривається».
Тарас ВІЛЬШАНИН.
