Чемпiонат на двох

Спорт відкриває двері

      Коли навесні 2003 року з'явилися чутки, що Україна й Польща висувають свою кандидатуру на право прийняти чемпіонат Європи з футболу-2012, спершу це здалося черговою газетною «качкою». Особливо після того, як польські високопосадовці швидко спростували цю інформацію. Виявилося, що вагони побігли попереду паротяга. Тобто задум української сторони, ще не дійшовши до польської, вже набув розголосу. Насправді президент Федерації футболу України (ФФУ) Григорій Суркіс провів перші консультаційні переговори щодо спільного проведення Євро-2012 зі своїм колегою президентом Польської футбольної асоціації (ПФА) Міхалом Лісткевичем лише 28 травня 2003 року, принагідно зустрівшись в англійському Манчестері на фіналі Ліги чемпіонів.

      Україна й Польща дуже швидко дійшли взаєморозуміння у бажанні спiльно організувати континентальну першість, сказавши самим собі: «А чому б і ні?». Справді, наші країни розташовані у центрі Європи, сумарно мають населення близько 100 мільйонів жителів, культурні й спортивні традиції, до того ж маловідомі на Заході. Усе це може викликати інтерес і вболівальників, і чиновників, зацікавлених у розповсюдженні спорту номер один на якомога більшій території.

      Про те, яку користь може принести проведення подібного заходу, варто сказати окремо. Зі спортивної точки зору, країна отримає створену власними зусиллями інфраструктуру об'єктів, яку за інших обставин могла б будувати десятиліттями. З економічного погляду, з'являться тисячі додаткових робочих місць, держава й фірми різного виду власності, що візьмуть участь у проекті, отримають у підсумку значний прибуток, на Схід Європи прийдуть західні інвестори. Наприклад, на минулому чемпіонаті світу Німеччина заробила три мільярди євро! Крім того, оскільки вимоги до претендентів на проведення чемпіонату доволі високі, країна повинна мати або створити розвинену структуру автодоріг, готелів, аеропортів, а це робиться на довгі роки. Звісно, отримають організатори акції такого масштабу й політичні дивіденди: наші країни стануть більш відомими у світі і в разі вдалого проведення Євро-2012 здобудуть авторитет у великій європейській родині. Що в майбутньому відіб'ється на збільшенні туристичних потоків в Україну й Польщу. Польща є членом Євросоюзу, тому мандрівники з заходу континенту сюди їдуть частіше, ніж до нас; Україну ж більшості з них лише належить відкрити.

      У вересні 2003 року Суркіс і Лісткевич зустрілися у Львові, щоб скріпити підписами офіційне звернення до державних установ підтримати ініціативу футбольної громадськості й надати УЄФА державні гарантії. Підтримка перших осіб та урядів України й Польщі не забарилася, й маховик акції почав набирати оберти. Було обрано по чотири міста з кожного боку, які могли б прийняти континентальний форум: польські — Варшава, Вроцлав, Гданськ,  Хожув, українські — Київ, Донецьк, Дніпропетровськ і Львів. За попередньою домовленістю, матч-відкриття турніру відбудеться у Варшаві, а фінал — у Києві.

Довга дорога у паперах

      На право прийняти фінальну частину чемпіонату Європи 2012 року до УЄФА надійшло п'ять заявок. Перший етап відбору відбувся восени 2005 року, коли поза колом претендентів залишилися Туреччина й Греція. Подальшу боротьбу в тендері продовжили три заявки: Італії, України й Польщі, Угорщини й Хорватії. Серед них лише апеннінці мають досвід проведення подібних турнірів — чемпіонатів континенту і світових «мундіалів».

      Здавалося б, італійці мають значну перевагу як в організаційному досвіді, так і в розвиненій інфраструктурі спорту, економічної й соціальної сфери країни. Але ні для кого не секрет, що УЄФА давно вже поглядає на схід Європи, бажаючи розширити географію гри номер один. Серед країн колись так званого соціалістичного табору лише Югославія у 1976 році приймала чемпіонат, тоді як деякі, та ж Італія, приймали футбольну першість двічі. Прийшов час для наступного кроку на схід, тому саме українсько-польська та угорсько-хорватська заявки матимуть перевагу. Справа лише — за рівними умовами, які ще треба створити.

      Але маємо перед очима свіжі приклади Греції й Португалії. Перша з цих держав зуміла на належному рівні провести Олімпійські ігри 2004 року, а друга — футбольний чемпіонат Європи. Причому на момент виграшу тендерів у кожній із цих держав спортивні об'єкти перебували у незадовільному стані, але за відведений час обоє таки впоралися із зобов'язаннями. Зокрема, у Португалії було побудовано 10 (!) нових стадіонів, і ці величезні витрати згодом окупилися.

      Фактом довіри УЄФА до тандему Україна—Польща є надання права провести чемпіонат Європи серед 19-річних, яке Польща реалізувала в цьому році, а українські Донецьк і Маріуполь, думається, впораються з цим завданням у 2009-му. Посприяти нам мають і доволі успішні виступи національних збірних на міжнародній арені. Польща двічі поспіль потрапляє до фінальних частин світових форумів; змусила цього літа говорити про себе й наша збірна, пробившись до чвертьфіналу «мундіалю».

Гра мільйонів — підтримка перших

      Якби інспектори УЄФА оцінювали ситуацію на сьогоднішній день, шансів у Польщі й України не було б. Для європейських чиновників наразі головне — наявність бажання й можливості країн (гарантовані першими особами) провести протягом кількох років реорганізацію свого футбольного господарства та інфраструктури. Наразі і президенти обох держав, Віктор Ющенко і Лех Качинський, а також прем'єр-міністри Віктор Янукович і Ярослав Качинський, висловили підтримку проекту «Євро-2012». В обох країнах створені спеціальні штаби, які очолюють, відповідно, Іван Федоренко й Пьотр Гаврон.

      Надзвичайний та Повноважний Посол Республіки Польща в Україні Яцек Ключковський, який уже два роки бере участь у проекті, заявив, що виграш у тендері має відкрити нову епоху в історії європейського футболу: «Ми з Україною є партнерами і зможемо показати нову якість гри мільйонів».

      В одному з недавніх інтерв'ю головний тренер збірної України Олег Блохін, авторитетна у футбольному світі людина, високо оцінив шанси нашої заявки виграти тендер, звернувши увагу на стан стадіонів: «Проведення європейської першості могло дати колосальний поштовх для розвитку країни в цілому. Думаю, наші шанси вищі, ніж у Хорватії з Угорщиною. Так, у Італії добре розвинені інфраструктура і досвід, але це ще нічого не значить. Наприклад, коли Греція, де я працював, отримала право провести Олімпійські ігри, там не було ані доріг, ані нових спортивних арен, але країна впоралася зі своїм завданням вчасно. В Україні зараз у кількох містах будуються нові стадіони. Але треба щось вирішувати з будівництвом перед НСК «Олімпійський» у столиці, бо саме він має стати головною ареною чемпіонату».

Почекаємо п'ять місяців

      Саме на стані футбольних арен акцентували увагу інспектори УЄФА, які у жовтні побували у всіх країнах-кандидатах. І якщо у Донецьку, Дніпропетровську, Львові вони спостерігали за проектами й початком будівництва нових стадіонів, то у Києві придивлялися до старенького НСК «Олімпійський», який давно потребує модернізації. А головною проблемою наразі є скандальне будівництво торговельно-розважального центру перед ареною, що, згідно з нормами техніки безпеки, суттєво заважає евакуації глядачів. І хоча ледь не всі інстанції заборонили зводити об'єкт у такій близькості до стадіону, бізнесмени за підтримки київської влади свою справу продовжують. Але Григорій Суркіс, який спочатку заявляв, що будівництво погубить «Олімпійський», гостям з-за кордону повідомив, що ФФУ уже сьогодні готова надати програму комплексного вирішення питань, пов'язаних із підготовкою стадіону до чемпіонату Європи 2012 року й будівництвом перед ним.

      Назвати господаря першості планували 8 грудня 2006 року, але на недавньому конгресі Виконавчого комітету УЄФА в Словенії, членом якого, до речі, є президент ФФУ, вирішили відкласти висновок до 18 квітня 2007 року.

      15 лютого наступного року кандидати повинні подати до УЄФА підписані угоди з приймаючими містами, стадіонами, готелями й докласти до них гарантії урядів своїх країн. І хоча скептиків ідеї Євро-2012 в Україні й Польщі теж вистачає, думається, поки шанси є, треба за них боротися. Перенесення рішення на квітень — це справді ще один шанс Східній Європі. Чи Україна й Польща зуміють ним скористатися — подивимося за п'ять місяців.