Найпопулярніша серед українських туристів країна Магрібу 7 листопада відкрила в Києві своє почесне консульство. Церемонія була спеціально приурочена до червоної дати в календарі держави — національного свята, дня туніської революції. Отже, відкриваючи почесне консульство в українській столиці і вітаючи журналістів зі святом, Надзвичайний та Повноважний Посол Тунісу в Росії та Україні (за сумісництвом) Мохамед Беллажі мав на увазі свято не «великої жовтневої», а зовсім іншої революції. Про особливості шляху Тунісу в сучасному світі та генезис цієї однієї з найбільших на континенті ісламських держав — наша розмова з амбасадором Беллажі.
— Пане амбасадоре, які переломні, базові зміни відбулися у вашій країні в постреволюційну еру?
— З 1956 року, коли Туніс став незалежним від Франції (а відповідно цьогоріч ми відзначаємо півстолітній ювілей незалежності), до 1987-го країну очолював президент Хабіб Бургіба. Втім в останні роки свого правління він не міг досить ефективно керувати державою. 7 листопада 1987 року його змінив новий президент — Зін Ель-Абідін бен Алі. Ця зміна влади вважається революційною. І, справді, відтоді почалася нова ера для Тунісу. Країна змінилася на краще. Не можна стверджувати, що Хабіб Бургіба був поганим президентом, народ його пам'ятає і шанує, відвідуючи мавзолей, а нинішній президент навіть називає його «батьком нації». Помітні досягнення Бургіби тунісці зберегли. Проте після революції почали реалізовуватися нові процеси розвитку, завдяки яким Туніс вирізняється з-поміж інших країн арабського світу та Середземномор'я. Маю на увазі насамперед, як у нас кажуть, «модернізацію мислення». До прикладу: одне з найсуттєвіших пореволюційних досягнень — рівноправ'я статей. Жінки отримали більше можливостей і більше влади, й сьогодні вони відіграють велику роль у державі. Раніше якщо жінка виходила заміж, скажімо, за українця, то її діти могли б і не отримати туніського громадянства. Тепер, звісно, такої норми немає. Загалом жіноцтво в Тунісі дуже активізувалося: є чимало жінок-юристів, бізнесвумен, дипломатів, політиків. Так, згідно із законодавством, 23 відсотки депутатів у парламенті мають становити жінки — природно, це відкриває широкі можливості для їхньої участі в розвої держави. У тунісі існує асоціація ділових жінок, яка налічує 10 тисяч членкинь. До всього жінки мають чітко встановлену квоту у вищих навчальних закладах, тому нині 52 відсотки студентів — це юнки. Адже тепер на перший план у нас виходять права людини.
— До речі, про освіту. Відомо, що чимало тунісців приїздять учитися в українські інститути.
— Так, зараз в Україні близько тисячі туніських студентів, приблизно п'ята частина з них вчиться у Києві. Хоч у нашій державі освіта безкоштовна, проте не вистачає вузів для забезпечення освітою всіх, хто жадає вчитися. Тому наші співвітчизники отримують вищу освіту і в Україні, і в Західній Європі. Я, наприклад, як і багато моїх земляків, учився у Сорбонні в Парижі. А українські університети — це дуже прийнятний для тунісців варіант, як за якістю знань, так і за вартістю освіти. Медики, інженери, архітектори — спеціалісти, на яких у Тунісі велетенський попит, привозять знання здебільшого саме з України. До слова, практично всі водосховища в Тунісі будували українськi спеціалісти.
— Туніс же не лишень в освітній галузі співпрацює з Україною?
— Так. Про українських фахівців ми знаємо ще з часів Радянського Союзу. А п'ять років тому ми встановили дипломатичні відносини з незалежною Україною, і між нашими державами добрі взаємини у всіх аспектах — і політичному, й економічному. Плюс до того — прекрасні комерційні відносини. Буквально днями у Києві було укладено контракт про поставку в Туніс зерна та кукурудзи. Невдовзі відкриється відділ торговельно-економічних відносин.
— Туніс дуже популярний серед українських туристів. Як щодо розширення ринка туристичних послуг, зокрема для українців?
— Ми щорічно приймаємо до 14 тисяч українських туристів. А загалом упродовж року десятимільйонний Туніс приймає понад 60 мільйонів закордонних туристів. Це дещо менше, ніж один турист на одного мешканця країни, уявляєте? Ну і, звісно ж, ми робимо все можливе, аби якомога більше українських туристів приїхали до нас відпочивати.
— А вас не хвилює, що туристів відлякує те, що в багатьох ісламських країнах нерідко відбуваються теракти?
— Бачте, як і все суспільство, іслам у нашій державі — доволі демократичний. Туніс узагалі — одна з найбільш демократичних держав у Північній Африці та Середземномор'ї. Якщо говорити про релігію, то у нас же не одні мусульмани живуть. Є й православні церкви, і католицькі, й синагоги. На острові Джерба, приміром, розташована найстаріша синагога — Ля Гріба, — куди щороку приїздять тисячі паломників-іудеїв. І жодних інцидентів! Ми не є країною ісламського фундаменталізму. У Тунісі говорять: «Релігія — для Бога, батьківщина — для всіх». Іслам — релігія, яка мусить об'єднувати людей, а не роз'єднувати. До того ж, упродовж багатьох століть наш народ навчився бути толерантним до інших народів, відкритим до іноземців. Зокрема й до французів, які були колонізаторами цієї землі. Французький колоніалізм лишився в минулому, і французів ми давно зустрічаємо приязно. На нашій землі віддавна жили різні народи та народності, адже Туніс лежить біля витоків цивілізації — він поєднує шляхи Африки, Європи та Азії. Отже, географія зробила історію Тунісу. Тут були фінікійці, араби, бербери, турки, вірмени, римляни, французи... Сьогодні, я гадаю, Туніс лишається перехрестям зустрічей, своєрідною оазою світу.
Розмовляла Тетяна ПОПЕНКО.