Написавши свій перший роман «Польсько-російська війна під біло-червоним прапором» (2002 р.), вісімнадцятирічна полька вмить стала популярною. Книга розійшлася стотисячним накладом і була перекладена багатьма мовами. За новий роман «Королевин павич» у жовтні цього року Дорота Масловська отримала головну літературну премію Польщі Nike, зухвало затесавшись в обойму таких класиків, як Чеслав Мілош, Тадеуш Ружевич та Єжи Пільх.
Хто ще не читав українського перекладу роману Масловської («Фоліо», 2006), може уявно змікшувати наших Любка Дереша, Ірену Карпу, Світлану Поваляєву і додати кілька столових ложок Лариси Денисенко. Останній інгридієнт забезпечує хист до транссексуальних карнавальних перевтілень. Адже, як і Лариса Денисенко у романі «Забавки з плоті та крові», свій перший роман Масловська написала від імені чоловіка, концептуального поціновувача «амфи», роззяви, тусовщика, збоченого лірика, нероби і палкого польського патріота, який має «поганяло» Сильний.
Мікшувати, втім, можна скільки завгодно і в будь-яких пропорціях, проте аналогу Масловської українська література поки що не має. За аналогією з Патріком Зюскіндом, маємо до біса мензурок із різними запашними оліями, та отримати з них парфум досконалості (в нашому випадку - самодостатності) - бракує повноцінного нюху. Недаремно в Росії «на ура» зустріли роман юної польки. Весь «антикацапський» стьоб Масловської росіяни повернули на свою користь, означивши роман як карикатуру на ксенофобію. А як іще можна назвати твір, побудований на наркотичних глюках, мову якого формує суворий сленг, дбайливо загорнутий у «соболя» ненормативної лексики? Імперія (нехай колишня) з імперією (нехай поскубаною) завжди знайдуть спільну мову, навіть коли та мова будуватиметься на взаємному матюччі.
Російські критики розмірковують, як це, мовляв, примітивно, об'єднувати націю через спільну нелюбов до «істінних русскіх» і яка молодчинка дівчинка, що так тонко усе це виписала. Поляки сприймають роман зовсім інакше. Українські читачі ще не визначилися. Ми позбавлені імперського досвіду. Наш досвід - це плазування перед чорношкірими проповідниками, релігійними конфесіями сусідніх країн, які запаскуджують наші святині, перелякана раболєпна покора, вбрана в ошмаття пародійної толерантності і політкоректності, паради катів на дідівських могилах, Новий Заповіт, зведений до єдиної аутсайдерської настанови про «ліву щоку». Як на мене, явище, подібне до Масловської, з'явиться в українській літературі тоді, коли котрась молода людина візьме на себе сміливість змалювати Україну як тризуб(чик), що теліпається між двома двоголовими імперськими орлами, а сорокасемимільйонне тіло натовпу, замордоване глобалізацією, накладеною на рабську психологію, волатиме, як одна з героїнь Доротиного роману - чортам у пеклі: «З'їжте мене, я себе більше не хочу».
Про повноцінну сучасну національну літературу може йтися лише тоді, коли юна особа на всю країну, в якій дев'яносто п'ять відсотків населення католики, може спокійнісінько сказати: «Бог перевертається в гробу, коли на це дивиться», - і авторку цих слів не припнуть до ганебного стовпа, а її книжку ніхто не візьметься спалювати. Повноцінна література може творитися тоді, коли принаймні три покоління (діди, батьки і діти) зможуть, сидячи разом на дивані, цитувати одне одному Масловську, не шаріючись і не опускаючи очей. От хоча б це: «Ми не люди, а лише звичайні кишково-порожнинні, котрі скліщуються подвоє й роблять непристойні рухи. А в офігенних морях біологічно активних рідин плавають хвостаті хробаки, в яких потім несподівано з'являються зуби, нігті, одяг, портфелі, окуляри».
Роман Масловської - це автоперезавантаження національної матриці й надійний її захист від чужинських комп'ютерних вірусів. Слова втрачають зміст? Нема проблем, створимо нові назви до символів свого світу. Страху не існує, бо «все загрожує всім, життя загрожує смертю», і якщо навіть когось з'їдять пси, вони невдовзі повернуть його, вим'ятого, «за вшитою у полу плаща адресою».