Володимир Лукашенко: Мушкетер Її Величності України

      Фехтування в Україні не віднесеш до суперпопулярних видів спорту. Але наші тренери із завидною постійністю готують сучасних «мушкетерів» високого класу, які приносять країні медалі на найпрестижніших форумах — Олімпійських іграх, чемпіонатах Європи й світу. Визнанням авторитету України стало отримання нашою державою права прийняти континентальну першість 2008 року.

      Приводом для зустрічі з Володимиром Лукашенком — одним із лідерів української команди шаблістів — став черговий вдалий виступ. Нещодавно в Італії він із партнерами виборов «срібло» чемпіонату світу.

Для українців успіх — це медаль і командний дух

      — Володю, з якими планами ви їхали до Турина?

      — До виступу на Апеннінах ми добре підготувалися, провели десятиденний збір у Німеччині. Там чудові умови для роботи, до того ж облаштовуватися на місці допоміг колишній львів'янин, а нині — тамтешній тренер Юхим Швидко. Тренувалися двічі на день, мали гідних спаринг-партнерів — німецьких збірників, тож розраховували порадувати своїх рідних і прихильників успішним виступом. Зрозуміло, у кожного своє уявлення про успіх, у моєму випадку — це медаль. Для мене головне, яке б підсумкове місце не посів, щоб я сам був задоволений собою і відчував душевний спокій від добре виконаної справи.

      — У командних змаганнях українці здобули дві медалі, а от в індивідуальних до п'єдесталу не дісталися. Чому?

      — Це зовсім різні турніри, їх не можна порівнювати. Коли змагаються команди, ти маєш бути впевненим у партнерах, як кажуть, відчувати плече підтримки. Тут відповідаєш не лише за себе, а й за друзів, уболіваєш, коли на доріжку виходять вони, — це дуже емоційний турнір. Я б сказав, що успіх на 70 відсотків складається з командного духу. При цьому зовсім необов'язково, що сильна за складом окремих спортсменів збірна виступить вдало.

      В індивідуальних змаганнях не змогли реалізувати свій потенціал, наскільки він дозволяв і наскільки ми прагнули. Думаю, далося взнаки психологічне навантаження, десь щось недорахували у прийомах супротивників, помилялися у прийнятті рішень. У нашому виді спорту дуже серйозна конкуренція. Як сказав один з тренерів, якби турнір проводився щодня упродовж тижня, то кожного б дня був новий чемпіон.

      — На суддівську роботу нарікань не було? Адже оцінки арбітрів у фехтуванні залишаються доволі суб'єктивними.

      — Здавалося б, очко має виграти той, хто перший вколов, а це визначає електроніка. Але насправді все складніше: суддя розглядає ситуацію (фехтувальники її називають «фразою»), що склалася в момент уколу, й визначає, хто проявив себе більш активно, досяг певної переваги і змусив опонента розкритися й надати можливість для атаки. І необов'язково, що це буде той, хто перший уколов. У цьому й полягає суб'єктивність, яка дозволяє порівнювати наш вид спорту з фігурним катанням чи художньою гімнастикою. Серед фехтувальників найбільш суб'єктивними вважають бої на шаблях, бо події в них найшвидше змінюються.

      Віднедавна спортсменам дозволили звертатися до відеоповторів (тричі в бою до 15 очок), що ми декілька разів і робили. Додатковий перегляд ситуацій суддівськими колегіями часом приносив українцям очки у важливі моменти. Наприклад, Дмитро Бойко таким чином відсудив на свою користь чотири «фрази», а це значить, що замість «мінус 4» отримав «плюс 4», тобто здобув перевагу у вісім очок.

      — У цьому ж році ви стали срібним призером чемпіонату Європи в особистому заліку. Там було легше, ніж на світовій першості, чи серед суперників ті самі обличчя?

      — Законодавцем моди у фехтуванні виступають представники Старого світу, тож навряд чи «на Європі» було легше. Хоча поступово у розподіл медалей втручаються спортсмени США, Китаю, Кореї. В індивідуальних змаганнях я поступився саме китайцеві.

«У секцію пішов після перегляду фільмів про д'Артаньяна»

      — Володю, яка дорога вас привела у такий не надто поширений вид спорту?

      — Я вчився собі у першому класі звичайної київської школи на Борщагівці, де мене й знайшов тренер Микола Горюнов. У нашій школі він відкрив секцію і зумів зацікавити мене фехтуванням. Можна сказати, що його слова впали на благодатний грунт, бо тоді дуже популярними були фільми про мушкетерів, про д'Артаньяна, яким тодішні хлопці себе уявляли. Узагалі ж любов до спорту мені з дитинства прищеплювала мати — майстер спорту з академічного веслування. Свого часу вона входила до складу збірної СРСР. До восьми років я вже встиг почати й завершити заняття боротьбою.

      Потім Микола Вікторович перейшов працювати в ДЮСШ, пізніше — до клубу армії, куди й я потрапив слідом за ним. Тренер сам був шаблістом, тому й мені дістався цей вид зброї. У шостому класі, зрозумівши, що треба переходити на професійний рівень, пішов у Вище республіканське училище фізичної культури і спорту, що поблизу станції метро «Лісова». Там я жив, учився і тренувався, а на вихідні їздив додому. Вважаю, що цим шляхом мене вів Бог.

      — Бажання стати чемпіоном світу плекали з юнацького віку?

      — У 10-12 років я про таке й не думав. Звісно, я намагався рости як спортсмен, але що значить бути кращим на планеті, не уявляв. Лише років у 15, коли прийшли перші міжнародні успіхи, з'явилася думка, що свою професію у житті я знайшов. Тому й вступав до Національного університету фізичного виховання й спорту.

      — Що відчували, коли завоювали звання кращого шабліста планети?

      — Тоді все склалося якнайкраще. Належним чином пройшов підготовку, ніщо мене не турбувало поза доріжкою, добре налаштувався психологічно і був упевнений у власних силах.

      — Що відрізняє чемпіона від звичайного фехтувальника, який про п'єдестал лише мріє?

      — Можливо, характер. Я не бачу сенсу сподіватися на випадок — думати, що нехай буде, як вийде. Треба ставити собі мету і крок за кроком реалізовувати її, сходити по щаблях майстерності. А вже коли досяг світового рівня — боротися за медалі. Крім того, додатковою мотивацією я вважаю прагнення забезпечити нормальне матеріальне існування родині.

      — За 18 років у спорті, мабуть, іноді виникало бажання подалі закинути шаблю й зайнятися чимось іншим?

      — Багато разів (сміється). І коли молодим був, і вже коли став професіоналом. Виникають подібні відчуття, мабуть, від утоми, психологічної й фізичної, від незадоволення тимчасовими невдачами, адже не кожного року вдається здобувати медалі престижних турнірів. Але батьки, тренер, жінка переконували, що зарано ще кидати улюблену справу життя, і я повертався.

      — Інші види зброї не пробували?

      — Лише заради інтересу, на тренуваннях із партнерами по секції.

Програші друзям на стосунки не впливають

      — Ви вже багато років змагаєтеся з кращими фехтувальниками планети. А якісь відносини поза доріжкою з ними складаються?

      — На вечірках по завершенні турнірів, буває, спілкуємося. Мою англійську найкраще розуміють американці, хоча і з іншими мовного бар'єру немає. Наприклад, на вищезгаданих зборах у Німеччині перед чемпіонатом світу господарі якось запросили нас після вечері сходити пограти з ними в боулінг. У підсумку всіх обставив Владислав Третяк.

      — А з партнерами по збірній конкуренція не заважає нормально співіснувати?

      — Та ні. Того ж таки Третяка я знаю з дитинства, разом жили з ним в одній кімнаті в училищі, пройшли всі сходинки до світових вершин. Часу з ним провів більше, ніж із родиною, тож знаємо один одного як облуплені. Гарні стосунки і з Дмитром Бойком та Олегом Штурбабіним, хлопцями з Нетішина, що на Хмельниччині. Проводимо разом і вільний час — можемо заглянути до кафе чи на більярд.

      — На Олімпійські ігри 2004 року в Афіни ви їхали в ролі одного з фаворитів. Але дорогу до п'єдесталу у чвертьфіналі вам перекрив саме Третяк, який і став бронзовим призером. Рік по тому на світовій першості ви поступилися вже Штурбабіну. Ці перипетії якось даються взнаки, коли спілкуєтеся з хлопцями поза доріжкою?

      — У перший момент по завершенні бою поразка сприймається важко. Від свого — удвічі важче. Але що ж мені тепер, не розмовляти з ними? На людину, з якою проводиш багато часу, не можна злитися. Просто на той момент твій партнер по команді виявився сильнішим за тебе, а іншого разу пощастить тобі.

Чемпіон на 17 квадратних метрах

      — Що для вас особисто означає спорт?

      — Зрозуміло, що йому я віддаю більшу частину свого життя. Фехтування я б назвав роботою, яка мене захоплює. Якщо ставитися до нього лише як до способу заробити гроші, краще знайти собі щось інше, бо позитивних результатів не досягнеш.

      — Місце для тренувань у Києві маєте постійно?

      — Займаємося переважно на Лісовому масиві, але училище все ж таки працює на тих людей, хто там вчиться. Іноді мотаємося до залу в Кончі-Заспі, а своєї бази у нас немає.

      — Попри зайнятість, у свої 26 ви вже встигли одружитися й маєте двох дітей...

      — У 18-річному віці я почав ходити до церкви. Спонукало до цього те, що церква позитивно вплинула на батька, який поміняв своє ставлення до життя. Там відбувалися зустрічі молоді, де я й познайомився з майбутньою дружиною. До весілля ми зустрічалися чотири роки, а потім я отримав відповідь від Бога, що ця дівчина є тією людиною, з якою я можу зв'язати себе на все життя.

      — Чим займаєтеся зараз?

      — Сезон закінчився, тому більше часу приділяю родині — сиджу з дітьми вдома. У листопаді хочемо з'їздити відпочити у теплі краї, а у грудні все почнеться знову — новий сезон.

      — А як справи із житлом у призера чемпіонатів світу?

      — Напружено. З дружиною й двома дітьми ми мешкаємо на 17 «квадратах» однокімнатної квартири. Після недавнього «срібла» на світовій першості ходив на прийом до Юрія Павленка з цього питання. Міністр порадив подати документи, десь «нагорі» їх нібито розглядатимуть.

      — Думали вже про майбутнє після завершення виступів у спорті?

      — Бувало, але ще зарано казати про життя поза спортом. Зрештою, не пропаду в будь-якому разі. Я вже маю одну освіту — спортивну, НУФВСУ, тепер навчаюся на фінансиста в Ірпені, у Державній податковій академії.

«Із таким прізвищем у Білорусі не було б проблем»

      — Крім фехтування, чим ще цікавитеся у житті?

      — Частенько дивлюся спортивні передачі. Зокрема, мене просто вражає своєю силою і впевненістю швейцарський тенісист Роже Федерер. Він гарний приклад для наслідування.

      Полюбляю пізнавальні передачі, які транслюють канали «Тоніс» чи «Діскавері». Політикою взагалі не цікавлюся, хоча, мабуть, як і кожен в Україні, стежив за подіями Помаранчевої революції. Але з часом політичні розборки набридли через відра бруду, які люди виливають один на одного.

      — За стільки років у спорті ви чимало поїздили світом. Що найбільше сподобалося з побаченого за кордоном?

      — Якщо чесно, то найкраще — вдома. Хоча більшість знайомих цього не розуміють, кажуть, це ж як класно стільки мандрувати й усього бачити. Але якщо впродовж багатьох років двічі-тричі на місяць кудись виїздити, то цими вояжами «наїдаєшся» по горло. У кожному місті можна знайти щось цікаве, але воно буде чуже для тебе.

      — Звання чемпіона світу ви здобули на Кубі. Соціалізм на Острові Свободи процвітає?

      — Так, ми все це бачили (посміхається). Враження не надто захоплюючі, але чого можна чекати від ізольованої країни? Там їздять радянські машини, яким більше років, ніж мені.

      — А про родинні зв'язки з президентом Білорусі вас не питали?

      — Без цього не обходиться. Особливо цікавилися в самій Білорусі: от, кажуть, вам би з таким прізвищем у нас жити — не мали б проблем (сміється).

      — На фотографіях, які ми отримали від агенції «Рейтер», двічі були підписи, що виступає Лукашенко, хоча на костюмі проглядалося прізвище Бойка. Чия це помилка?

      — Редакторiв. Звісно, траплялися випадки, що доводилося користатися амуніцією партнерів, але в Італії кожен з нас виступав у своїй формі. Одного разу в Іспанії я ледь не опинився поза змаганнями, оскільки забув узяти з собою кросівки. Довелося у пожежному порядку брати таксі і їхати по них до готелю.

      — Чи є у вас якісь прикмети?

      — Ні. На щастя, я не вірю у будь-які забобони.

      — І наостанок. Що хочете отримати від життя у найближчому майбутньому?

      — Треба трошки відпочити від спорту, а потім знову повертатися на доріжку й доводити свою силу. Водночас маємо поставити на ноги дітей. Примушувати займатися спортом їх не збираюся, вони вільні люди — нехай самі обирають собі дорогу. Але принаймні якісь види спорту ми з ними обов'язково спробуємо.

ДОСЬЄ «УМ»

Володимир Лукашенко

      Професійний шабліст.

      Народився 14 лютого 1980 р. у Києві. Заслужений майстер спорту. Чемпіон світу 2003 р. в особистих змаганнях. Бронзовий призер ЧС-2003 р. у команді. Переможець фіналу Кубка світу 2004 р. Срібний призер чемпіонату Європи 2006 р. Срібний призер ЧС-2006 у команді.

      Зріст — 180 см, вага — 80 кг.

      Тренер — Гарнік Давидян.

      Одружений, має доньку Ангеліну й сина Дарія.