Ганна Безсонова: Якщо чоловік захоче борщу, то приготує сам, інакше — сидітиме голодний

      Світ спорту завжди із зацікавленістю чекає від дітей уславлених спортсменів чогось надзвичайного. І майже завжди зіркові діти приречені на тягар порівняння з батьками. А ось знаменитому футболістові «Динамо» та збірної СРСР 1970-80-х Володимиру Безсонову і чемпіонці світу та Європи з художньої гімнастики у складі збірної СРСР Вікторії Сєдих вдалося виховати своїх нащадків так, що вони вже стали самостійними «одиницями суспільства» без усіляких порівнянь. Син спортивного подружжя пішов своїм шляхом — одержав дві освіти і став успішним менеджером. А ось донька Аня ще в дитячому віці сама попросила маму відвести її у секцію художньої гімнастики, і відтоді спорт став основою її життя. Так Ганні Безсоновій вдалося підхопити медальну олімпійську естафету наших знаменитих грацій — Олександри Тимошенко, Оксани Скалдіної, Катерини Серебрянської, Олени Вітриченко — і стати бронзовою призеркою у Афінах-2004 в абсолютному заліку, кількаразовою чемпіонкою світу і Європи в окремих вправах.

      Звичайно, без допомоги батьків досягти вершин у спорті Безсоновій було б важко, але в цьому випадку йдеться не про протекцію. Батько дав Ані свій характер, без якого важко було стати основним у «Динамо» Лобановського, а мати, напевно, знайшла відповідні слова, щоб донька своєчасно усвідомила нюанси художньої гімнастики з її перманентною суддівською несправедливістю. Сьогодні 22-річна Ганна полюбляє казати, що в улюбленій справі прагне просто йти уперед і не озиратися, щоб ще більше подобатися глядачам. «Моє завдання — виступити на високому рівні, а справа суддів — оцінювати». Цей постулат і допомагає Безсоновій залишатися найстабільнішою «художницею» останніх років.

      З Ганною ми зустрілися у «Школі Дерюгіних» у центрі Києва вже за день після завершення московського чемпіонату Європи, де на голови українок уже традиційно звалилося чимало стресових ситуацій. Але моя співрозмовниця, яка щойно завершила тренування, виглядала абсолютно спокійною, упевненою в собі, налаштованою навіть по-філософськи.

«На чемпіонаті у Москві не сподівалася отримати навіть «бронзу»

      — Ганно, як оцінюєте цей чемпіонат Європи?

      — Мені на цій першості після травми важко було показати свій звичний високий рівень. Але Альбіна Миколаївна та Ірина Іванівна Дерюгіни змогли налаштувати мене відповідним чином, і я почувалася досить упевнено. Звичайно, вже у Москві з подивом дізналася, що, за версією господарів чемпіонату, я... не виступатиму взагалі. Тим гірше для них, якщо вони на це розраховували. Та на мене це ніяк не вплинуло. Найголовнішим було вийти і показати все, на що здатна на цей момент. Слава Богу, це вдалося зробити.

      — Винагородою стала лише «бронза»...

      — Коли висвітилася перша оцінка білоруски Жукової, то третьою ставала вона. Щоправда, там не був чомусь врахований штраф за вихід за килим, хоча суддя це зафіксувала підняттям прапорця. Вони думали, що цього ніхто не помітить, але, на щастя, відповідні бали таки зняли. Хочу сказати, що я сама до останнього не вірила, що одержала «бронзу». Навіть, коли кликали на нагородження, то думала, що це на вручення якогось чергового призу (Аня упродовж сезону неодноразово одержувала призи «глядацьких симпатій». — Авт.). Не збиралася навіть виходити на урочисту церемонію.

      — Найчастіше, коли гімнасток України та Росії запитують про вплив «війни» між Іриною Вінер та Іриною Дерюгіною на стосунки спортсменок двох країн, то всі запевняють, що між дівчатами є нормальне спілкування. Це, напевно, холодні і не зовсім відверті усмішки?

      — Відносини двох наставниць не є секретом ні для кого, але при нас вони нічого такого не демонструють. Ми вже звикли до розмов на цю тему, тому, справді, між нами та росіянками існує цілком нормальне спілкування.

      — Суперницям це робити значне легше, адже вони залишаються при «своїх» запланованих медалях. Чи можна якось змінити ситуацію у бік підвищення об'єктивності оцінок у вашому виді спорту?

      — Нам залишається лише одне — готувати ще кращі комбінації, щоб судді таки прокинулися і побачили, що ми можемо вигравати.

      — Попри те, що українську та російські школи дехто полюбляє називати вихідцями з однієї школи художньої гімнастики — радянської, відмінності все ж є. У чому вони полягають, на твій погляд?

      — Нас, українок, завжди відрізняли рух на килимі, чистота виконання елементів, — це досягається кропіткою працею на тренуваннях. Росіяни ж прагнуть лише експлуатувати природні дані дівчат і триматися на тому, що є. Наша ж школа завжди прагне до розмаїття програм, спортсменка завжди шукає наступну, вищу сходинку.

      — Є думка, що ваш спорт — не такий уже й суб'єктивний, як дехто намагається подати. Хай судді іноді «не помічають» рівень виконання елементів та їхню складність, але ж можна задіяти відео, комп'ютерні програми?..

      — Усе можна побачити і «неозброєним оком». А якщо доводити помилки арбітрів за допомогою відеоповторів, то змагання тривали б, мабуть, із тиждень. Тому це нереально.

«Я ще не все показала у художній гімнастиці, тому про повноцінне позаспортивне життя говорити не варто»

      — Свого часу — і, можливо, батько про це тобі розповідав — Валерій Лобановський прагнув розширити світогляд футболістів, органiзовуючи походи в театри, стимулював до читання книжок тощо. А як у вас із цим?

      — У нас усі дівчата приходять ще до чогось, окрім гімнастики. Зараз дуже помітне розмаїття у літературі, яку вони читають. Вчать іноземні мови, полюбляють кіно та музику...

      — Несправедливість у спорті, певно, створює якийсь дискомфорт, проте кажуть, що життя значно ширше, ніж гімнастичний килим. Де вам комфортніше — у спорті чи житті?

      — Усе своє свідоме життя я переважну частину часу перебуваю в царині спорту, і тут, можу стверджувати з усією впевненістю, почуваюся цілком комфортно. Не можу сказати, що вже цілком вступила в повноцінне позаспортивне життя у широкому розуміннi цього слова. Я вважаю, що ще не все показала у художній гімнастиці, тому мені є до чого прагнути.

      — Тебе не втомили травми? Немає бажання зупинитися? Адже не всім спортсменам вдається без втрат для спортивної форми перенести період вимушеної бездіяльності?

      — Від тата я навчилася сприймати травми як належне, із чим я повинна впоратися сама. Настільки, щоб ніхто навколо і не здогадувався про твою травму. Найліпша панацея у цій ситуації — робота над собою. Вона відновлює найшвидше. Я відразу після операції пішла в зал, а Ірина Іванівна казала, що мені ще нічого не можна робити. Утім я знала, що потрібно бодай просто повернутися у цю тренувальну атмосферу. А попрацювати можна хоча б самими руками.

      — Відразу після Олімпіади в Афінах ви з Наталією Годунко не давали чіткої відповіді щодо перспективи поїхати в олімпійський Пекін-2008. А тепер?

      — Звичайно, бажання виступити там є, але найголовніше — щоб були можливості.

      — Зараз часто кажуть, що з такими суддівськими проблемами ваш вид спорту сам підштовхує себе до виключення з олімпійської програми...

      — Якщо такий безлад триватиме, то, як кажуть наші тренери, виженуть художню гімнастику з олімпіад — і слава Богу. Олімпійський дух від цього лише виграє. Логіка тут така: не можна перебувати серед елітних видів спорту, порушуючи основні постулати чесної спортивної боротьби. Я особисто до виступу в Афінах була впевнена, що принаймні на таких змаганнях усе робиться чесно. Але це було лише до Афін.

      — Як ви вважаєте, чому повернулася на килим росіянка Аліна Кабаєва, яка вже виграла все, що могла?

      — Вона мені сказала, що відпочила, а потім побачила, що, мовляв, гімнастика далеко за цей час не пішла, і вона може легко повернутися, щоб вигравати без особливих зусиль. Я ж особисто вважаю, що в Аліни могли бути значно вагоміші причини для повернення. Упевнена, що вона вже відчула, наскільки стало складніше після зміни правил. Тепер велику увагу приділяють виконанню елементів — їх потрібно робити вдвічі краще, ніж раніше.

      Щодо мене, то я ніколи не любила робити набір елементів, завжди прагнула втілити на килимі якийсь образ. Улюбленим свого часу був образ із «Лебединого озера».

Найкраще — з батьками

      — Аню, після повернення з Олімпіади-2004 у Греції вам як призерці належало одержати квартиру, тож був шанс розпочати цілком самостійне життя. Чи у батьківському «гнізді», яке розташоване на другому поверсі старовинного будинку в центрі Києва, краще, ніж будь-де?

      — Звичайно, адже там тепло і комфортно усім нам — мамі, тату, братові та йоркширському тер'єру Мадлен. У «олімпійській» квартирі після ремонту можна було б жити, але мене завжди тягне до звичної атмосфери.

      — Щоб відпочити після змагань і нічого не робити?..

      — Взагалі-то я активна у житті і не можу просто лежати на канапі чи засмагати на пляжі.

      — Не збираєтеся розширити свій освітянський рівень як брат, який має дві вищі освіти?

      — Я зараз на п'ятому курсі (Національного університуту фізичного виховання і спорту) і, звичайно, буду здобувати ще й другу вищу освіту. Лише зараз не хотіла б деталізувати, що це буде за навчальний заклад.

      — А як ставитеся до модних тусовок за участi спортсменів, артистів тощо?

      — Якщо це справді цікаво і не заважає підготовці до змагань, то чому б і ні? Утім постійне їхнє відвідування не може бути самоціллю.

      — Про майбутнє після гімнастики ви вже замислювалися?

      — Мені здається, що я так багато зробила у художній гімнастиці і ще маю так багато ідей, що навряд чи моє майбутнє буде поза улюбленим видом спорту. Чи тренером, чи ще кимось, — я тут залишуся.

      — А суддею могли б стати?

      — Навряд чи. Мій характер дозволив би мені судити або чесно, або ніяк. Мене цікавить більше творча робота.

      — Ви ніколи не займалися іншими видами спорту?

      — Ніколи і нічим. Можу хіба дивитися споріднені види — фігурне катання, синхронне плавання, а також футбол та теніс «гарної якості».

      — А як ставитеся до екстріму? Наприклад, могли б стрибнути з парашутом?

      — Могла б і стрибнути, але професіонально займатися — навряд.

      — А щодо авто — ще не ганяєте столичними дорогами?

      — Ми вирішили: поки я займаюся творчістю, за водієм ставати не слід. Після тренувань чи змагань деколи перебуваєш у такому стані, що не бажано сідати за кермо...

      — Дочці футбольного тренера не довелося стати футбольною уболівальницею?

      — З любов'ю до футболу я, напевно, повинна була народитися (сміється). Утім регулярно ходила на матчі хіба що в дитинстві.

      — Коли тато перебував у творчій відпустці — це був плюс для сім'ї?

      — Звичайно, мене це влаштовувало, коли тато був поруч і завжди готовий допомогти. Він, до речі, навмисно залишився нещодавно у Києві, щоб зустріти мій літак із Москви, трохи побути зі мною. І лише потім поїхав до Луганська, де нещодавно очолив «Зорю». Батько нормально сприйняв мій результат на чемпіонаті Європи, сказав, що все розуміє. Взагалі, якщо відверто, то він не очікував, що я взагалі туди поїду, що зможу підготуватися за такий короткий проміжок часу. Сказав лише, побачивши мене: «Так це моя донька!»

      — Гімнасток — напевно, через їхні дієти — часто питають про вміння готувати... Мама цьому навчила?

      — У нас із мамою такий діалог відбувається. Вона каже, що чоловік захоче борщу, а ти й приготувати не зможеш. На що я відповідаю: якщо захоче, то приготує сам, а інакше — сидітиме без борщу!