Ювілей зневодненої духовної столиці України. Оргметушня, панегірики і банальності, попсові конкурси, феєрверки. Але нам запраглося поговорити не про «букву», а про «дух» Львова, львів'ян, Галичини, які завжди виокремлювалися в особливу касту на тлі «великої України». Анклав «найукраїнськішої України», чорнявий, впертий, набожний, діалектний, суціль «помаранчевий». Нам запраглося поговорити з львів'янами, які складають духовну еліту Львова і всієї держави. Наш співрозмовник — знайомий читачам «УМ» Мирослав Маринович, віце-ректор Українського католицького університету, директор Інституту релігії та суспільства, філософ, богослов, філолог.
— Із чим Галичина зустрічає нову, «постпомаранчеву» еру?
— Є світле, є й темне. Світлим було і є бажання галичан після Майдану бути суспільно активними і долучитися до творення нової України. Я бачив це у багатьох людей — як серед інтелектуалів, так і серед так званих «простих» людей. Якби уклалася добра співпраця з місцевими політичними силами і з центральною владою загалом, то, гадаю, ми б мали достатньо змінене суспільство зі значно вищою соціальною активністю. Але партійна розбудова як «Нашої України», так і БЮТу продемонструвала, що «помаранчеві» партії раптом прониклися однією гордовитою мрією — показати всій Україні, що вони можуть самотужки вивести її з кучмівської кризи. Здавалося, що ініціатива простих смертних їх навіть дратувала, що вони знають самі, що робити. Решті ж треба мовчки дочекатися, коли партії покажуть плоди своєї діяльності. Тому першою реакцією Галичини було здивування і розчарування. Ніхто не розумів, що відбувається, і не міг розгадати справжні причини цього. Врешті-решт реакція була такою: «Як ви хочете самі все робити — то й робіть», і народ повернувся у стан звичної сплячки. Я, звичайно, не хочу надто узагальнювати. Справді, були моменти, коли тодішня влада закликала народ до активності, але маю враження, що при цьому народ мав виконати лише те, що собі накреслили партійні провідники.
Утім я не ідеалізуватиму і народ, бо значна його частина повернулась після Майдану, сказавши собі: «От і все, ми зробили свою справу — поставили Президента й уряд. Тепер нехай вони поборюють корупцію, а ми заживемо по-старому і далі даватимемо і братимемо хабарі». У цьому був великий прорахунок самого народу. Президент просто не в змозі всього зробити: він може змінити ситуацію, лише спираючись на народ. Тому це спільний обов'язок обох сторін. Але сталося так, що після Майдану кожна з них по-своєму вернулася на «круги своя».
Сьогодні ми маємо зневірену і розчаровану Галичину. Звичайно, якісь політичні осередки досі зберігають рештки активності. Хтось завзято підтримує БЮТ, переконуючи себе, що «нас вкотре кинули», але я не думаю, що ці кола визначають усю Галичину. Її зневіра зайшла далеко, і можна з сумом констатувати, що Галичина у нинішній момент політично безплідна. Вона може обстоювати лише свої давні ідеологічні позиції, зокрема «геть від Москви», яке назавжди лишиться з галичанами, але не може запропонувати радикально іншу модель виходу з наявної ситуації. Крім того, з нами завжди буде емоційний докір «клюмби» на адресу «помаранчевої» влади — «треба було всіх пересадити».
Відповідно, і з боку «помаранчевої» влади не чути про розуміння нею власних помилок, і, що головне, досі не чути жодного слова вибачення. Я вважаю це дуже шкідливим для справи. Адже Майдан — це насамперед духовна, а не політична справа. Духовний потенціал України на час «листопадового зриву» 2004 року був величезний, тоді як політичні моменти були похідними. Скандуючи «Ющенко», Майдан стояв передусім за свою гідність, за свої права й супроти фальсифікацій із боку кучмістів. Це був не стільки політичний, скільки духовний протест України. Отож політикам варто було б бути скромнішими у тлумаченні підтримки Майдану і відповідальнішими перед його мандатом. Політика неможлива без компромісів, але політичні компроміси 2005—2006 рокiв, які так і не були роз'яснені народові, призвели до величезних духовних втрат.
— У який спосіб мають переформатуватись стосунки між Галичиною і Києвом?
— «Помаранчеві» політики повинні нарешті прокинутись. Коли я кажу «прокинутись», то це означає, що вони мають чесно і відверто сказати собі й людям, своєму електоратові, у чому вони помилилися, адже їхні помилки очевидні. Має настати катарсис, загальне очищення. Не треба постійно «переводити стрілки» на когось іншого, залишаючи себе у стані «пухнастості, невинності й блаженності». І в духовному, і в політичному плані це хибний крок.
Украй важливо пам'ятати, що це має відбутися не лише в Києві. У Львові й у Галичині загалом не мають казати: «От ми зачекаємо, доки у Києві вибачаться і прозріють». Вина львівських «помаранчевих» також очевидна. Галичина була переважно «помаранчева», тому і внутрішній контроль за діями київських «помаранчевих» мав би бути потужнішим. Саме з Галичини мали б іти позитивні імпульси до Києва. Натомість Галичина якось надто легко підпорядкувалася Києву — наприклад, у тих моделях партійного будівництва, які запропонував пан Безсмертний. Варто замислитися, чому...
Усім нам, а головне політикам із БЮТу, важливо також не спокушатися перекладати всю вину на «Нашу Україну» (яка, без сумніву, несе чималу вину), а й тверезо осмислити свої власні прорахунки. Провина БЮТу і її лідера Юлії Тимошенко не стає меншою від того, що її «кинули» в день самовисунення Мороза. Можна лише поспівчувати їй як людині, яка йшла у парламент із відчуттям, що її буде обрано Прем'єром, а виходила з руйнацією усіх надій. Проте на складні питання треба відповісти і їй разом із цілою командою. Адже якщо справа з компроматом на «Нашу Україну» з легкої руки Зінченка (та й не його одного) була справедливою і її не можна було промовчати, то як можна було через кілька місяців іти з цією самою партією в один блок!? Якщо мораль для них була головним аргументом, що унеможливило перебування з «Нашою Україною» в одній політичній «зв'язці», то як можна пояснити, що, коли це стало політично вигідно, БЮТ знову блокується з тими самими «корупціонерами»? Тож особиста вина Юлії Тимошенко і її партії також є, і замислитись над нею тим важливіше, що саме від Юлії Тимошенко залежить сьогодні дуже багато, зокрема модель діяльності опозиції. Слухаючи її нинішню добре сформульовану критику, часом впадає в око, що Тимошенко не втримується і переходить у дешевий популізм. Її прагнення негайно сподобатися людям і вже через місяць повалити владу є надто очевидним. І народ, котрий уже ні у що не вірить, може запідозрити якусь зустрічну гру.
Проте не лише критичними стрілами на адресу уряду має бути багатою опозиція, інакше ті стріли з часом перетворяться на комарині укуси. Опозиція має формулювати іншу модель розвитку України — вищу, перспективнішу; має гуртувати навколо себе інтелектуальні сили, досі не задіяні владою. І в оперті на них пропонувати настільки виграшні моделі для України, щоб це стало зрозумілим народові. Чи буде це зроблене опозицією, очолюваною Юлією Тимошенко, я наразі не знаю. Я хочу вірити, що її гасло «Все залежить від тебе» лишиться не просто гаслом, що буде знайдено механізм активного залучення інтелектуальних сил, проте не стільки для партійного будівництва, скільки для пошуку рятівної моделі розвитку України на найближчі роки.
— Пане Мирославе, потенціал Галичини фактично не був використаний у розбудові нової «омріяної» України; зараз ситуація заходить у глухий кут. У чому ж шанс на виграш?
— Важко відповісти однозначно, адже я не є людиною влади. Але спробуймо реконструювати логіку «помаранчевої» влади. Є реальна сила Партії регіонів, яка грунтується на економічному потенціалі й на тих моделях реалізації влади, що приносять у Донецьку певні успіхи. Майдан з його ідеалізмом завершився, закінчилась ейфорія. Галичині чемно подякуймо, але через те, що вона не представляє економічної потуги, можна про неї на якийсь час забути. Її ми знову закличемо, коли треба буде підняти питання, скажімо, державності мови. Але зараз перед нами є реальні економічні проблеми, і нашого серйозного противника на Сході ми отими «духовними штучками» не подолаємо. Треба братися за реальні фінансові механізми, акумулювати кошти, готуватися до виборів тощо.
Проте все це закінчилося крахом. Чому? «Помаранчеві» партії вирішили не опиратися на духовний потенціал Майдану, відкинувши його як утопічний, і зосередитися на тих методах подолання противника, в яких той був значно сильнішим. «Помаранчеві» не стали економічною альтернативою для Сходу; програли вони змагання й інформаційно. «Післяпомаранчевий» період зіграв з ними поганий жарт, бо утопічною виявилась якраз та модель реалізації перемоги, яка виглядала дуже прагматичною. І навпаки, те, що видавалося утопічним, якраз і могло б бути найефективнішим.
Зараз потрібно спертися не на гасла Майдану, як це часом намагаються робити «помаранчеві» політики, а на цінності Майдану. Тільки так можна вибудувати нову стратегію, а нові гасла знайдуться самі по собі. Люди відразу відчують, коли якась партія буде готовою відмовитися від певних вигод в ім'я вищих цінностей. Тільки опертя на цінності веде до перемоги не одразу, а після певних випробувань. Тож для подолання нинішньої ситуації необхідними є переосмислення суті партійного життя і розбудова його навколо духовних цінностей.
— Чи готові до цього політики?
— Що ж, цієї готовності поки що не видно. Можливо, готові до цього окремі фігури, і то не найвищого рівня. Поки що «помаранчеві» сили займаються, на жаль, звичними речами — перетасовуванням фігур, пошуками негайних засобів для нейтралізації кроків суперника. Таке враження, що на рівні партій нема часу помислити стратегічно. Втім у цьому якраз і козир опозиції, бо влада мусить керувати, тоді як опозиція може відступити і спокійно все переглянути.
— Чому, на вашу думку, у Галичині не ведеться видима партійна робота? Чому партії переймаються політикою лишень під час виборів?
— Виглядає, що в Галичині партії будувалися не заради проведення партійної роботи, а задля надання опори для своїх лідерів. І це дуже шкодить партіям. Бо насправді партійних лідерів цікавить у провінції одне: буде звідти підтримка чи ні. І на скільки відсотків. На жаль, київські верхи мало обходить те, що насправді думають у регіонах. Ми переживаємо особливий період становлення демократії, коли партії об'єднуються не довкола програм, а довкола харизматичних лідерів. Партії не акумулюють думку низових своїх членів, а навпаки — існують радше для того, щоб справно передавати вниз лідерські команди. Однак те, що сьогодні видається наймудрішим і найефективнішим, завтра може стати погибельним. Отож треба переходити на інші моделі партійного будівництва і співпраці з регіонами. І це стосується усього політичного спектру України. Бо запитайте пересічного члена «Нашої України», БЮТу чи Партії регіонів, чи вони почуваються потрібними. Відповідь очевидна. Люди врешті доходять висновку, що вони потрібні винятково як «виборче м'ясо».
— Як може відбуватися інтегрування України, адже за «круглим столом» Універсалу в прямому ефірі чи не вперше зустрілися представники «двох Україн»?! Чи виникне нарешті єдиний проукраїнський політичний істеблішмент, який обстоюватиме спільні інтереси?
— У гаслі Майдану «Схід і Захід разом» не було антисхідних настроїв. За неприйняттям Януковича і Партії регіонів стояло не те, що вони представники Сходу України, а те, що від них якраз і треба було рятувати Схід, придавлений їхнім катком. Було достатньо фактів, які засвідчували, що цей каток справді існує. Достатньо було переглянути фільм «Загроза» про обставини передвиборчої кампанії на Донеччині й у Донецьку, коли по-бандитськи нищились наметові містечка «помаранчевих». І це було вже тепер, у 2006 році. Отож виходить, що однією рукою «Наша Україна» готувала цей фільм, а другою — готувала коаліцію з тими ж, кого у ньому засуджувала. Де в цьому політична логіка? Не можна переконувати народ, що від Партії регіонів іде загроза, а потім пропонувати підтримати коаліцію з цією ж силою. Народ подібного не розуміє.
Що ж сталося після? «Помаранчеві» сили перейнялися власними клопотами і буквально покинули своїх симпатиків на Сході. Мало того, траплялося й таке, що східні «нашоукраїнці», серед яких часто траплялися перефарбові кучмісти, блокувалися з «регіоналами» проти «помаранчевих». Зі Сходом України, на жаль, не працювали. Натомість «регіонали» ревно захищали усіх своїх соратників, яких справедливо притягали до відповідальності, перетворюючи їх із порушників закону в «політичних опонентів». Отож логіка у східних виборців була проста: будемо орієнтуватися на тих, хто сильніший. Усе це призвело до того, що «помаранчеві» на Сході були остаточно деморалізовані, а Партія регіонів виступила єдиним репрезентантом Сходу, навіть присвоївши гасло «Схід і Захід разом». І лідери «Нашої України» з цим змирилися.
Що стосується сучасних спроб поєднання, то я б усе-таки розрізняв Універсал зі спробами створити «широку коаліцію». Універсал є справді спробою витворити загальнонаціональну об'єднавчу платформу, тоді як «широка коаліція» — це лише спроба поєднати донедавна «помаранчеві» еліти Києва з «синьо-білими» елітами донецьких. Адже економічні інтереси у них переважно однакові. Я не критикуватиму призначення Президентом Ющенком Віктора Януковича головою уряду, адже після цього в суспільстві відразу спала напруга. Незадоволених було багато, але напруга спала. Тієї ночі Ющенко мав лише дві альтернативи — обидві у чомусь правильні й водночас погані. Треба було вибирати з двох бід меншу. Зробивши цей крок, Віктор Ющенко таки зробив крок до об'єднання Сходу і Заходу, бо Україна справді заспокоїлася і перед нами всіма відкрився новий етап. Як завжди, ми будемо невдоволені одне одним, але й надалі функціонуватимемо в одній державі. Проте я не вірю в об'єднання Сходу і Заходу лише у формі об'єднання економічних еліт. Це лише крок до прийдешньої єдності. А задля справжнього поєднання обох половин України не працював досі жоден уряд — ні в епоху Кравчука, ні в епоху Кучми, ні після Майдану.
— Тож у який спосіб буде формуватися новітня українська нація? Як подолати розлам на Схід і Захід? Де можливі дороговкази?
— Як на мене, нація формуватиметься довкола ідеї очищення: бажання жити в справедливій і некорумпованій державі. Це бажання мати чесне і професійне чиновництво. Такі ідеї нуртують однаковою мірою серед мешканців як Львова, так і Луганська. Біда в тому, що на Сході люди через пропагандистський ефект Партії регіонів не вірили в те, що «помаранчева» команда зможе ці цінності їм забезпечити. Майдан вірив, що невдовзі жителі Сходу переконаються у зворотному. Але після скандалу з заявами Зінченка і Тимошенко увиразнилось дещо інше. І на Сході люди дійшли висновку: «Ми ж казали, що вони такі самі. Вони навіть гірші, ніж наші, бо ми до своїх звикли». Єдиний шлях, який міг переконати мешканців Сходу, що Майдан вигідний і для них, не був задіяний: моральні цінності були визнані утопічними, а пріоритет було надано прагматичній real politik.
Отож сьогодні українство має виростити таку політичну силу, яка зможе нарешті переконати Схід, що узвичаєні його моделі є шкідливими й застарілими. Адже згадаймо початок 90-х і крах комуністичної системи. Що привабливого запропонував Захід Сходові України? Гасло української мови непривабливе, бо треба буде перевчитися. Гасло єднання з Європою також не вабить, адже Європа незрозуміла і далека, а у світлі радянських стереотипів навіть небезпечна. Єдине, що могло переконати, — це більша упорядкованість державних установ і суспільного життя, вища фаховість і якісність чиновництва. Але всі тоді захопилися ідеологічними прапорами, не поборюючи корупцію, а то й підсилюючи її. Так само на Сході нищечком приглядалися, що ж буде після Майдану. Поразка Януковича була настільки сильною, що її можна було порівняти з поразкою комунізму. Люди чекали: може, справді станеться щось надзвичайне? Але їхні сподівання закінчилися заявами Зінченка і цілої когорти «помаранчевих», які виглядали прилюдним «пранням брудної білизни». Мусимо якось пережити і цю фазу, але на часі все-таки схаменутися і зробити правильні висновки з наших постійних поразок. На Сході мають відчути, що ми сильнiші за них у практичних речах, а не лише в ідеології. Якщо Галичина запропонує духовно і морально вищу модель, Схід обов'язково пристане до неї. Те, що видається утопічним чи ідеалістичним, насправді виявиться найпрагматичнішим з усього, що можна собі уявити. Адже євангельська формула про відкинутий камінь, котрий насправді і є наріжним, залишається для України дуже актуальною.
— Досі зберігається цивілізаційний розкол між демократичним світом і нинішнім режимом Росії, що обирає шлях глобальної конфронтації. Як це може відбитися на долі України?
— Ми хочемо до Європи, а та нас не так уже й потребує. І рiч не в тому, що Європа не розуміє, які ми добрі. Вона інтуїтивно відчуває, що Україна ламає узвичаєний геополітичний статус-кво. Покластися на Україну означає створити надто велику напругу у вiдносинах iз Росією і поставити під удар свою безпеку та добробут. У цьому двобої Україна не мала б шансів, якби не об'єктивний процес зміни глобального статус-кво. Об'єктивні процеси світового життя ведуть до зміни парадигми — і в цьому якраз наш історичний шанс. Попередній статус-кво був побудований на біполярності, імперсько-силових засадах. Америка, хоч всередині й демократична держава, часто захищає свої сфери впливу на світових ринках, базуючи свою політику на імперських засадах. Щодо Росії цю тезу можна й не доводити. Проте я переконаний, що ця модель світового порядку, на щастя, відходить у минуле. Нарощуються ще неувиразнені елементи нового порядку. І незалежна Україна є елементом нового порядку. Не всі в Україні, а тим більше на Заході, це усвідомлюють. Адже ми живемо в час, коли стара парадигма ще досить потужна, а новий порядок — надто блідий. Проте Україні доводиться вирішувати завдання, яке в літературі окреслюється питанням: «Що важливіше: склянка води сьогодні чи ціле озеро завтра?» На жаль, ми не маємо вибору, бо нам потрібне і те, і те водночас. Так, логіка теперішнього історичного моменту спонукає нас щоденно опиратися зазіханням Росії — ми не маємо права перекласти це завдання на завтра. Треба діяти негайно, бо без нашого опору може бути ще гірше. Проте хтось у державі повинен також нарощувати український потенціал для нового світового ладу, що не буде спиратися на імперську силу. Мене завжди смішили унсовські прагнення збудувати імперію у Києві замість Москви. Імперська модель не проглядається в українському національному характері. Натомість стати впливовим центром усього пострадянського простору, пропонуючи нову неімперську (чи постімперську) модель розвитку — це доволі реалістичний проект для України. І для формулювання цього проекту має бути задіяна інтуїція молоді.
— Яка б могла бути роль Львова — досі не затребуваного центру — як потенційної криниці державотворення? Адже він досі навмисно маргіналізується...
— Це не економічна роль. Не аграрна роль. Львів має потенцію творити нові форми й явища — візьміть, для прикладу, львівський «Театр у кошику», який дає сучасне прочитання української класики. Перенесімо це на інші сфери — і стане зрозуміло, що Львів в умовах творчої свободи має потенцію сказати нове слово. Але культура потребує фінансування. На жаль, «помаранчева» влада всюди в Україні, зокрема і в Галичині, послуговувалася фактично старими радянськими схемами управління, хіба трохи їх причепуривши. Враховуючи це, важко було сподіватися, що Галичина привабить Схід України. Проте Галичина має випробувати духовний, ба навіть релігійний чинник — те, чим вона вдячно відрізняється від Сходу. Тут не йдеться про перенесення інституційних церковних впливів з Галичини на Схід. Те, що ми хочемо запропонувати Сходові, треба реалізувати й утвердити тут, у Галичині. Я маю на увазі передусім духовне преображення народу, духовне очищення суспільства. Це не потребує великих коштів — потрібні натомість велика правда, момент істини, аби люди відчули: «Ось воно — те, до чого ми прагнемо». Якщо ж Галичині вдасться очиститися, змоделювати це і позитивно відобразити у політичному, культурному і церковному житті (адже, на жаль, чимало священиків також «родом с Октября»), тоді є шанс підготувати Україну до своєї майбутньої ролі у новому світі. Це завдання для всіх нас.
Львів, який неофіційно називають культурною столицею України, уже не один рік виборює право називатися і Різдвяною столицею. До всіх різдвяних сюрпризів цього року долучиться іще один — пасажирів львівських трамваїв та тролейбусів протягом свят будуть тішити популярні різдвяні мелодії у виконанні улюбленців не лише львів’ян, а й усіх українців — «Піккардійської терції» та Павла Табакова. >>
Перший сесійний тиждень Верховної Ради після літніх канікул почався напрочуд мирно: без бійок, без блокувань, без фізичних ексцесів і морального тиску у форматі «опозиція vs влада». Депутатів примирила Європа. Точніше, євроінтеграційний напрям, що ним крокує Україна. >>
Представляти Віру Іванівну, певно, зайве. Її ім'я й по батькові (саме так — без прізвища) говорить саме за себе ще з тих часів, коли вона була першою помічницею Віктора Ющенка на початку століття. Навіть листи до неї, як розповідає сама Ульянченко, підписують просто: «Вірі Іванівні». І доходять.
Про те, якою впливовою вона є, як поважає її думку сам В.Ю. і як запросто вона спілкується з найбагатшими людьми України, ходять легенди. Коли глава держави призначив Віру Ульянченко керівником Київської обласної держадміністрації, багато хто сприйняв це скептично: одні висловлювали сумніви в умінні Віри Іванівни «перекваліфікуватися» з «няньки Ющенка» в «губернатори», інші іронізували, називаючи це призначення «почесним засланням» подалі від Банкової. Відтоді минув понад рік, і голоси скептиків стихли. А легенди про впливовість Віри Іванівни анітрохи не потьмяніли.
І ще ремарка: напередодні виборів брати інтерв'ю у партійного керівника області завжди складно — воно в будь-якому разі виглядатиме «піарним». Але, зрештою, коли ж владі й звітувати про свої успіхи, як не перед виборами? Як каже правдоруб Віра Іванівна, «виборець сам повинен у всьому розібратися». До речі, найулюбленіше її слово — «безперечно». >>
«В «України молодої» диктофони добре пишуть?» — запитав Кириленко, щойно кореспондент «УМ» переступив поріг його кабінету в партійному офісі «Нашої України». «А що, — питаю, — ви зірвали голос?». Кириленко підморгує: «Почався виборчий тур».
Наша розмова відбулася наступного дня після того, як десант «НУНС» повернувся з першого етапу виборчого туру, який проліг через Сумщину, Полтавщину та Кіровоградщину. А днем по тому «нашоукраїнці-самбісти» мали вирушити на Дніпропетровщину. Власне, наша розмова з Кириленком і почалася з того, як він оцінює старт виборчих турне. >>
Якщо «Наша Україна» до останніх передз'їздівських днів тримала інтригу з виборчим списком, то Блок Тимошенко «вистрелив» іншим. «Списочники» БЮТ лишились у своєму попередньому складі, зате присутність з-поміж 103 депутатів V скликання (яких Юлія Володимирівна за відданість і стійкість залишила при кандидатській надії) особливого гостя — президента Європейської народної партії Вілфреда Мартенса — привернула загальну увагу. Мартенс приїхав не просто так — він запросив «Батьківщину» приєднатися до клубу ЄНП. Ця подія відразу потягнула за собою обговорення ідеологічного керунку, в якому рухатиметься БЮТ, відсунувши на другий план ініціативи, з якими виступала на з'їзді Тимошенко, не кажучи вже про інший актуальний аспект — стосунки БЮТ з колегами від «Нашої України — Народної самооборони». Втім на все свій час. Час підписувати спільні угоди і час їх виконувати. Або не виконувати. Наразі помаранчеві демократи обіцяють триматися разом, а що з того вийде — побачимо після 30 вересня. Поки що про внутрішні процеси всередині Блоку Тимошенко з «УМ» говорить депутат IV—V скликань, 14-й номер у виборчому списку БЮТ Андрій Шкіль. >>
Учора глава держави спілкувався з журналістами, в тому числi вже традиційно — у прямому ефірі двох національних телеканалів. Президент вкотре відійшов від офіціозу, а заодно і похмурих владних кабінетів — зустріч з представниками ЗМІ знову проходила на «зеленій галявині» секретаріату. >>
