Чому бунтують угорці?

      «Ми активно агітували й голосували за нинішнього прем'єра насамперед ось чому. По-перше, молодий і енергійний. А по-друге, наївно сподівалися — він мільйонер і власні статки його вже не так хвилюють. Тобто не крастиме й гребтиме у власні кишені, а більше перейматиметься державними справами. А тепер зізнатися, що ми розчаровані, — це нічого не сказати... Політика уряду просто шокувала й приголомшила нас — тих, які ще нещодавно буквально горою стояли за свого кандидата. Нині його здебільшого лаємо з ранку до вечора. І коли під'їжджаємо до заправок, де ціни на пальне ростуть мало не щотижня. І коли приносять рахунки за комунальні послуги й електрику. І, безперечно, коли багато хто із нас безуспішно продовжує оббивати пороги контор підприємств та установ, сподіваючись знайти роботу...»

      Отакої! Погодьтеся, почути подібні ремствування від пересічного українця не дивно. Бо наш «новий» глава уряду за час свого попереднього керування Кабміном у більшості співвітчизників назавжди залишився не так у пам'яті, як у печінках. Але трохи несподівано було почути ось оті зізнання — майже копію українських реалій — від мешканців Угорщини, де автор цих рядків побував у першiй половинi вересня. Насамперед тому, що сусідня країна на перший погляд справляє враження абсолютно благополучної — ніде правди діти, рівень життя там таки значно вищий. Однак перегодя з'ясувалося, що, попри певну ейфорію легковірних туристів, самі угорці далеко не в захваті від нинішнього стану економіки, який відверто називали дуже знайомим нам словом «занепад». Причому казали це абсолютно на тверезу голову, а не під час дегустації їхніх неповторних вин або за чаркою грушевої чи сливової паленки в колоритній чарді (по-нашому, той же шинок чи корчма). І чи не найбільше нарікань тоді довелось вислухати на адресу керівників уряду, які, за словами темпераментних угорців, заплямували себе вже так, що їм нічого й сподіватися відмитися ні в озері Балатон, ні в знаменитих на весь світ термічних купальнях чи турецьких лазнях.

      Гостинні й привітні господарі дуже симпатичної в усіх відношеннях країни, як і належить, нітрохи не «навантажували» гостей власними проблемами. Однак протягом двотижневого перебування в Угорщині таки вдалося переконатися, що до омріяної ідилії тут теж дуже й дуже далеко. І приклади тому були не тільки в столиці, а й на периферії. Якщо такими, звісно, можна назвати райони навколо мальовничого Балатону, який, немов магнітом, притягує до себе туристів з усієї Європи.

      Отже, спершу кілька цифр, якими завше позначається рівень життя. Розмір мінімальної зарплати угорців — 300 доларів. Середня платня — 700—800. За такого рівня оплати праці ціни на харчі, випивку, одяг, побутову техніку тощо видаються цілком прийнятними. Однак не варто поспішати зітхати «Нам би їхні проблеми...», бо рівень податків та різноманітних відрахувань теж досить солідний. А тут ще й найсвіжіші неприємні зміни — з першого дня осені ПДВ «підскочив» з 15 до 20 відсотків, відразу на 100 відсотків зросли відрахування на соціальне страхування. В останній час істотно подорожчали газ та електрика, а тому, приміром, мешканка Будапешта, з якою познайомилися, назвала наступну ціну — за двокімнатну квартиру в «спальному районі» столиці вона сплачує за комунальні послуги щомісяця 250 доларів. Не поліпшують настрою також і цінники на бензоколонках, адже на початку вересня ціна за літр 95-го бензину сягала майже 1,5 євро.

      Сказати, що за цих умов угорці сидять склавши руки, чекаючи милостей від природи і обраного, а тепер клятого ними ж уряду, теж не можна. Працелюбність сусідів гідна уваги й поваги. Робочий день в них розпочинається досить рано — з 6 ранку — і триває до 14-ї. Але далі ніхто не має наміру бити байдики, бо у другій половині дня всі працездатні приступають до роботи в іншому місці. Тобто, аби більш-менш нормально утримувати свою сім'ю, змушені «крутитися» і мати два, а то й три місця роботи чи підробітку. Тому за ось такого режиму роботи надвечір у містах і містечках на вулицях чи в кафе зустріти можна тільки безтурботних туристів. Угорці ж у переважній більшості, аби вранці вставати з півнями, зазвичай, даруйте за каламбур, лягають спати з курми. І вже після сьомої вечора тут навіть комусь телефонувати додому вважається неприйнятним. На вулицях у цей час (магазини здебільшого зачиняються о шостій вечора) вештаються тільки безтурботні туристи, які іноді не приховують свого розчарування. «Це не країна, а якийсь жах! — бідкався один з українців. — Приїхали ми, значить, ще й одинадцяти (вечора — Авт.) не було, і пішли пива купити. Дзуськи! Не полінувалися й обійшли майже півміста — все зачинено. Якби з собою не взяли горілки — точно пропали б. Як вони тут живуть?..»

      А велика частина угорців у той же час переймається іншими проблемними пошуками — вони намагаються натрапити на роботу, оскільки кожен дев'ятий є безробітним. І ця халепа торкнулася майже всіх верств населення. Жінки зізнаються, що після 45 років влаштуватися на роботу дуже проблематично. Ніби на підтвердження такої ситуації кореспондент «УМ» звернув увагу на наступну деталь. Протягом мандрів ми зупинялися в трьох готелях — і скрізь на рецепції нам оформляли документи й видавали ключі винятково чоловіки. До того ж не пенсійного віку, а в розквіті сил — тобто такі, яких при потребі сміливо можна в плуг запрягати. За подібного підходу до працевлаштування, жінкам і справді непросто підшукати роботу.

      Та без роботи потерпають не тільки жінки. Зокрема, в одному із виноградних районів Бадачонь несподівано згадався Донбас. Адже тут свого часу теж під закриття потрапили шахти — правда не вугільні, як у нас, а базальтові, однак гірники та їхні сім'ї переживали тоді не кращі часи.

      До речі, про Донбас і Україну. Зачувши мову і дізнавшись про гостей з України, дехто з угорців називав нас найкращими своїми сусідами. А деякі — власники сувенірних крамниць і розкладок — на підтвердження щирості своїх слів навіть пропонували істотну знижку. Розпитавши ж і почувши назву «Донецьк», радо кивали головами: мовляв, аякже, знаємо, що йдеться про великий промисловий центр, а затим співчутливо хитали головами. І я, якщо чесно, досі не знаю, що вони згадували — наші вибухонебезпечні шахти і загальну страшну екологію чи конкретних вихідців звідси, які тепер підминають під себе столичну владу в уряді та парламенті?...

      А ось ставлення наших сусідів до всього колишнього радянського теж своєрідне. Зокрема, у Будапешті існує цікавий музей під відкритим небом — парк скульптур, де зібрані гігантські пам'ятники комуністичної диктатури: знесені скульптури Леніна, Маркса, Енгельса, Дімітрова тощо. До цього часу зберігся в центрі столиці й пам'ятник із зіркою, гербом СРСР та написом російською і угорською мовами «Слава радянським героям-визволителям». Щоправда, сам монумент виявився чомусь обгороджений з усіх боків металевим парканом-гратами, що заперечував можливість покласти букет землякам, які колись загинули, визволяючи Будапешт (десь тут вже наприкінці війни загинули і поховані вихідці із мого порівняно невеликого селища в запорізьких степах). А нещодавно з'явилася інформація, що під час вересневих акцій протесту з пам'ятника вже зірвали і зірку, і герб.

      Не міг не вразити й підхід до братської могили радянських воїнів, які загинули за визволення міста у 1945 році, в обласному центрі Веспрем. Після «перебудови» тут перейменували і площу імені Червоної Армії, і вулицю маршала Толбухіна, але поховання солдат і офіцерів таки залишалося в центрі міста шість десятиліть. Але порівняно недавно братську могилу обнесли огорожею з очерету. Може, реставрація? Окремі мешканці міста теж спершу так думали. Та згодом виявилося, що загиблих без зайвого галасу взялися вивозити й перепоховувати на одному з міських кладовищ. Що тепер збудують на цій ділянці в центрі міста, яка понад півстоліття асоціювалася із могилою радянських солдат, дізнатися не вдалось. Тільки й того, що побачили очеретяну загорожу, якою відгородили від допитливих очей згадані роботи.

      ...Свій уряд і його керівника Ференца Дюрчаня угорці, які вийшли на вулиці столиці, звинувачують, як відомо, у відвертій і цинічній брехні щодо стану справ у економіці. Їй-бо, можна тільки поспівчувати сусідам, бо ми «це вже проходили». Особливо це стосується мешканців Донеччини, звідки у владу й велику політику стартував нинішній «двічі» керівник Кабміну. Адже про окозамилювання команди Віктора Януковича, який свого часу п'ять років керував Донеччиною, досі ходять легенди. Колись потужна область тоді існувала у подвійному вимірі: вибухали й закривалися шахти, вимирали цілі міста, заростали бур'янами поля, а підконтрольні ЗМІ безугаву жваво торочили про «економічне диво». Зрештою, що означає це словосполучення, мешканці вже всієї України могли пересвідчитися на власному досвіді під час першого «пришестя» «дивотворця» в уряд: саме на цей час припадає стрімкий ріст цін на бензин, м'ясо і навіть на хліб, попри тогорічний рекордний урожай зернових. І, на жаль, дуже схоже, це не останнє «економічне диво» від уже один раз «найуспішнішого» нашого керівника уряду.