Краса i сила партизанки

      Учора в Україні відзначили день партизанської слави. З цієї нагоди Президент України удостоїв звання «Герой України» двох учасників боротьби з нацистськими окупантами: Тетяну Йосипівну Маркус та Анатолія Павловича Шапіро. Обох, на жаль, посмертно.

      Розвідку про Тетяну Маркус опублікував у газеті «Дзеркало тижня» історик Стер Єлісаветський. Тетяна Йосипівна Маркус народилася у 1921 році в місті Ромни Полтавської області. В 20-ті роки разом з родиною переїхала до Києва. З 1938 року працювала секретарем відділу кадрів пасажирської служби на Південно-західній залізниці, а з липня 1940 року у трамвайно-тролейбусному парку Кишинева. Після захоплення в липні 1941 року Молдови румунами Тетяна Маркус повертається до Києва і з перших днів окупації міста бере активну участь у підпільній боротьбі. Вона була зв’язковою Київського підпільного міськкому партії та учасницею диверсійно-винищувальної групи, яку очолював член підпільного міськкому Володимир Кудряшов. Для Тетяни Маркус придумали легенду, нібито вона  — грузинка, княжна Маркусидзе, дочка князя, розстріляного більшовиками, і бажає працювати на вермахт. Друзі говорили про неї: «Бог зібрав всю красу і віддав її Тані Маркус». До неї залицявся не один німецький офіцер, чим користувалися підпільники. Працюючи в офіцерській їдальні, труїла німецьку старшину, причому на неї ніколи не падала підозра. А своїм залицяльникам призначала побачення в таких місцях, де на них чекала засідка червоних підпільників. Одного разу, виконуючи чергове завдання підпілля, Таня застрелила нацистського офіцера. До кітеля вбитого поклала записку з такими словами: «Усіх вас, фашистів, чекає така ж доля. Таня Маркусидзе». Цим викрила себе, і змушена була переховуватися. Як завжди в таких випадках, знайшовся зрадник. Тетяну Маркус спіймали і видали гестапівцям. Її по-звірячому катували декілька місяців, а потім 29 січня 1943 року розстріляли. Їй був лише 21 рік.

      Анатолій Павлович Шапіро був фронтовиком і командував окремим стрілецьким батальйоном 100-ї стрілецької дивізії. Саме майор Радянської армії Анатолій Шапіро 27 січня 1945 року відчинив ворота нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцімі і фактично став одним з перших визволителів концтабору. Після війни Анатолій Павлович написав багато мемуарів, присвячених як радості перемоги, так і страхіттям війни. В його житті й творчості особливе місце належало трагедії Голокосту. Жахливе видовище Аушвіца зробило з Анатолія Шапіро великого гуманіста, який усе своє повоєнне життя присвятив боротьбі з будь-якими проявами расизму й геноциду. В травні минулого року, до 60-річчя перемоги над нацистською Німеччиною, вийшла остання книжка Шапіро «Зловісний марафон». «Коли закінчилася велика війна, ми думали, що нарешті люди житимуть в справедливості й щасті, — сказав тоді визволитель табору в Освенцімі. А нічого не справдилося. Пішла нескінченна низка «малих воєн», аж до нині. Після перемоги я думав, що моє покоління буде останнім, якому довелося зазнати смерть у бою, побачити неймовірну жорстокість. На жаль, це не так».

      Анатолій Шапіро помер у віці 92 років і похований на єврейському кладовищі в Нью-Йорку.