Маркiян Iващишин бiля своєї арт-кав’ярнi «Дзига» у Львовi, яка вже давно стала культовою. (Фото Вiталiя ГРАБАЛЯ.)
Маркіян Іващишин — львівська легенда всіх українських революцій та акцій непокори останніх 15 років. Він один із тих активних, хто справді доклався до того, аби незалежність відбулася (щоправда, тоді мріялося про дещо інший формат України). Він був одним із організаторів студентського руху, який вилився 1990 року в студентську «революцію на граніті» і закінчився відставкою Прем’єра уряду УРСР Масола. Згодом Іващишин був серед активних декомунізаторів Галичини. За часів махрового кучмізму його намагалися заарештувати за супротив всесильному голові обласної податкової Сергію Медведчуку. Напередодні Помаранчевої революції Маркіян організовував бунтівне студентство краю. Крім «барикад», Іващишин — колосальний арт-організатор: від легендарних джазових фестивалів чи «Вивиху» до «Львівської газети». Зараз Маркіяну 40 років, він депутат Львівської міськради (пройшов за списками «Пори»).
— Найважливішим тоді, в 1990-х, був власне політичний аспект. Відставка уряду, чого домагалися студенти, мала радше тактичний момент. Тодішні вимоги мали на меті глибинні політичні реформи, насамперед відмову від підписання союзного договору, націоналізацію майна Компартії, — пригадує Маркіян Іващишин. — Ми не сподівалися, що Совєтський Союз так швидко розвалиться, і вимагали, аби всі українські хлопці відбували військову службу лише на території України. Ми виходили не з позицій патріотизму, націоналізму, антиінтернаціоналізму чи пацифізму — ми сподівалися, що з часом таки постане українське військо. І складатиметься воно з українців, і завдяки цьому постане можливість здобути незалежність природним шляхом, за допомогою відкритого протистояння. Але відсутність відкритого протистояння у 91-му стала найбільшою проблемою, наслідки якої «розгрібаємо» дотепер, — система мімікрувала. Водночас комуністи тоді не чинили великого супротиву. Вони не розраховували, що ми, студенти-бунтівники, матимемо таку підтримку в Києві, який із нами солідаризувався. Думаю, що Кравчук уміло використав цю ситуацію. Саме тому і відбулася не зміна, а мімікрія старої системи.
«Студентське братство» виникло у 1988 році (формально у 1989-му) і стало потужною організацією. Масовою і структурованою. Це була громадська організація, але категорично політизована, зі своїм світоглядом (не скажу — ідеологією). Це був світогляд здорового українського націоналізму. У Києві теж були хлопці, зокрема Олесь Доній. Але там був радше ухил у профспілкову діяльність.
— А як складалися стосунки «Студентського братства» з комсомолом?
— А що ж їм лишалося... У Львові, наприклад, ми акуратно зайшли і зайняли приміщення комсомолу. «Комсомол» спочатку впирався, але потім на чолі його стали такі достойники, як Гринів і Шлапак, і можна сказати, що з цими людьми у політичних питаннях ми мислили однаково. Йшла велика трансформація суспільства і стрімко зросла роль незалежних студентських середовищ, зокрема братств і спілок. Потім, щоправда, вони не витримали 1993 року, бо у частини націонал-демократів зникло прагнення до швидких змін і було встановлено систему компромісів. Наслідком цього став Кучма і його оточення. І це де в чому нагадує нинішні процеси.
— Яка, на вашу думку, роль Галичини у незалежності України?
— Українці в Галичині просто є. І, напевно, відчуття свободи тут вище як в окремої особи, так і в середовищах. Я вважаю, що після останніх парламентських виборів відбудеться зародження нових еліт, але побоююсь, що це тривалий процес. Але Галичина до незалежності України доклалась найбільше. Тут було серце незалежності. Зрештою, тут було на 30 років менше російського панування і комуністичної пропаганди. А ідея незалежності була абсолютно непримарною для нашого покоління.
— Модне влітку 1991 року питання: «Що ви робили 19—21 серпня?», тобто під час путчу ГКЧП?
— На той час націонал-демократи вже оформились у потужне середовище, з’явився «Пост-Поступ». Тож і комуністичний заколот ми зустріли фундаментально й організовано — мали рації і «швидкі допомоги», колеги з польської «Солідарності» нас навчили заливати у пляшки бензин. І можу запевнити щодо Львова і Галичини: якби заколотники рушили на Захід від Києва, то наразилися б на збройний опір. У нас було відчуття повного контролю не те що над містом, а над областю. Хлопці активно контактували з військовими частинами, тож і без зброї б не лишалися.
«Ми вимагали люстрації, заборони Компартії і засуджували компромісність старшого покоління націонал-демократів»
— А чому не виникло «душевного» порозуміння між молодшими і старшими генераціями націонал-демократів?! Це була провина покійного В'ячеслава Чорновола?
— Це була не лишень його провина. Зміна поколінь ніколи не минає гладко. Ніхто з політиків добровільно на пенсію не хоче йти, всі відчувають велику потенцію. Водночас у нас були і розбіжності — ми не співпрацювали з консервативними партіями не через молодечий радикалізм. Ми були абсолютно переконані, що не можна йти на компроміси, що має відбутися люстрація, мусять пройти послідовні процеси — і лише це допоможе розвинутись нормальній державі. Тоді у нас не було страху перед Москвою чи Америкою щодо втрати державності. Не було страху, що Україна буде не єдина, ми проводили активну просвітницьку роботу — під час українізації Києва частина україністів посувалася на Схід. Але в старшого покоління страх був на генетичному рівні, а інші, блокуючи потрібні реформи, відверто спекулювали гаслами про збереження незалежності і єдності.
— Тож люстрація була потрібна?!
— Конче потрібна. Власне, з неї пішли компроміси — з Кравчуком, з ліваками і тим самим Морозом. І саме Мороз дав можливість відновитися Комуністичній партії. Період, коли не існувало КПРС, був дуже вдалим моментом для того, щоб повністю заборонити Комуністичну партію в Українi. Сам Мороз невдовзі її зареєстрував і спровокував подальші процеси. І націонал-демократи забули, з яким гравцем вони грають, і йшли на подальші компроміси.
— Порівнюючи комуністів «старого розливу» і посткомуністів кучминої доби доходиш висновку, що перші мали якісь стримуючі принципи, а останні — жодних, чи це так?
— Будь-який режим намагатиметься створити такі правила, аби комфортно реалізовувати все, що хочеться реалізувати. Але тоді мінялася вся система. Й у 1991 році режим не віддав владу — лише трибуну. Рішення мають бути фахові, а фахівців серед націонал-демократів майже не було, вони володіли вибірковими знаннями і часто проводили над економікою лабораторні досліди. Натомість стара посткомуністична еліта методично займалася економікою, виробляючи найважливіші політико-економічні рішення під себе, а виголошували їх iз трибуни наші.
— Чому ж так дивно доля розпорядися найчеснішим з українських політичних середовищ — революційним студентством, націонал-демократами 90-х?
— У нашого середовища були тоді спроби реалізуватися, але невдалі. Ми зробили другу спробу створити партію «Третя республіка», паралельно виникла партія «Демократичне відродження України», яка була вкрай компромісна, бо треба було шукати спільну мову з Гринівим, антиукраїнцем, поза тим, що демократом. Але частина наших досвідченіших політиків, котрі на той час стали депутатами, вирішила реалізовувати саме цей проект. Потім було ще кілька політичних проектів, які виглядали непоганими і поміркованими і які виявилися авантюрами, — спочатку ПДВУ, згодом НДП. Це був складний період, коли треба було переграти стару посткомуністичну еліту на їхньому полі. І низка компромісів призвела до того, що у нас не було шансів їх переграти. Водночас ми якось спішили, вірили в те, що «так має бути, бо це правильно». НДП було об’єднанням націонал-демократів і, якщо так можна сказати, партдемократів. Ющенко навіть планувався бути першим номером у списку, вже тоді він поставав як потенційний лідер. Але Ющенко зігнорував наші бажання, і першим номером пішов Пустовойтенко (сміється. — Ред.).
— А чому особисто ви не пішли тоді в політику, обравши натомість опіку над художниками, розвиток мистецтва, різноманітні концерти й акції?
— Бо є певні фундаментальні речі. А політика — це не більш ніж політична гра. Я політикою займався чимало. Наприклад, на НДП я витратив півроку свого приватного життя. Хоча тоді я теж не йшов у владу. Для багатьох політика є стовідсотковою реалізацією, а персонально для мене так не було ніколи. Політика для мене була одним із важливих елементів, але життя набагато об’ємніше і яскравіше, ніж політичні суперечки.
— Чому Помаранчевій революції не вдалося досягнути таких усім помітних результатів, котрі були, наприклад, на початку 90-х? Чому не було вливання нових сил, навіть на рівні «Пори»?
— Тому що не хотіли ті, хто був біля керма. Свої не хотіли пропускати. Повторився процес: у 90-х не відбулося зміни еліт, і певна кількість дисидентів не хотіла піти на кафедри читати історію України чи бути почесними гостями скаутів (прізвищ не називатиму). Біда у тому, що ці люди і надалі хотіли займатися активною політикою і не пустили тоді нас, молодих. Те саме відбулося і зараз — небажання відійти вбік. Не схотіли так вчинити ті люди, які — хто довший, хто коротший час, хто десять років, хто п’ять, хто останні півроку — клали на вівтар Помаранчевої революції щось: хто гроші, хто сили. Всі ризикували. Тож бажання отримати результат було настільки сильне, що формування нового політичного середовища було просто мало реальним. Свіжих політичних вливань, на жаль, я взагалі не бачу, хіба що кілька особистостей. На жаль, так і не виникли нові середовища, котрі дали б новий поштовх чи дискурс, чи бодай породили б нову дискусію.
— Чи можна сказати, що нарешті є принципова нова генерація молоді?
— Внаслідок Помаранчевої революції у багатьох минув страх і з’явилось розуміння, що можна чимало зробити і чудес не буває. Були реалізовані цікаві проекти, як, наприклад, «Громадський дозор» у Сумах. Помалу до людей доходить сенс гасла «справедливість є — за неї просто треба боротись». Значно виріс рівень політичної свідомості — від розмов на кухнях чи на лавках до мітингів. Люди менше вірять голому популізму, намагаючись більше аналізувати, аби наважитись до адекватних дій. Зараз триває період, коли впали певні надії, покладені на великих кумирів. Це перiод певного соцiального прагматизму.
— Може, вас запрошували «порадитись» на Форум українців?
— Та ні (сміється. — Ред.). Я ж тутешній українець. Туди поїхали хлопці від «Пори». Ми сиділи кілька днів, готуючи пропозиції. У нас є активний діяч від українців, що перебувають на заробітках у Португалії; він хоче створити там український центр. Представник iз Португалії розмістився десь на гальорці. Але молоді пробитися не вдалося. На Форумі не було прийнято жодного конструктивного рішення. Єдине правильне рішення Форуму —дати Михайлові Гориню «Героя України», але чи варто збирати три тисячі людей для цього... Взяти саме окреслення проблеми — «мільйони українців виїздять на заробітки». Нам потрібна нормальна здорова нація, і це можливо за умови розділення проблеми — «частина українців виїздить, і це їхнє право», а ми повинні зробити так, аби вони і за кордоном лишалися українцями. А друге: якщо хтось хоче повернутися — треба зробити так, аби люди перестали боятися повертатися. Тож треба продумати, як забезпечити цим людям повернення, адже вони вміють заробляти гроші і знають, що таке вільний світ, де не бути бідним елементарно просто — треба працювати. Але про це на Форумі не йшлося. Посиділи, пожурилися, покритикували Президента. Це ж смішно, коли виступають iз проблемою — «бач, віце-прем’єр не знає української мови». Проблема ж не в цьому. Це все мені нагадує 93-й рік. Я не знаю, може, вони на Форумі просто бояться піднімати серйозні проблеми. Але хто-хто, а наша діаспора з Північної Америки і Західної Європи могла б чітко заявити — «маємо ворога в обличчі Росії». Хто б то ще міг казати?! Вони мають на це право, адже вони століттями спостерігали зі сторони і розуміють, що й до чого. Форум не мав би рефлектувати над Універсалом, а запроваджувати конкретні кроки там, де це можливо.
— Чим є для вас особисто 24 серпня, попри увесь офіціоз і нескінченні слова? Це свято для вас?
— Колись для мене це було велике свято. Потім враження свята зникло, а було усвідомлення, що це не більш ніж бутафорія. Зараз я дивлюся знову песимістично. Радше всього, поїду в той день у гори. Святкувати навряд чи буду. Головне усвідомити, що зараз українській незалежності (за формальними ознаками) нічого не загрожує — так, вона може бути бутафорною чи економічно залежною від Росії чи ЄС, але, зрештою, чимало держав існують у такій формі і з ними нічого не стається.
Таким був один з головних новиннєвих месиджів у промові Президента до Дня незалежності. «Ми розпочинаємо конституційне оновлення. Я ініціюю скликання конституційної ради, яка розробить проект нової редакції Конституції», — наголосив Віктор Ющенко, промовляючи до спiввiтчизникiв. «Це процес не одного дня, — констатував глава держави, — але ніхто не зуміє його затягти». >>
Молебень за Україну на річницю Незалежності, як і в усі останні роки, відбувся у святій Софії. Молилися українцi, як i політики зокрема, у багатьох церквах країни. Втім цей молебень у Софійському соборі вважається, так би мовити, офіційним (хай простить Бог такий доречний, проте святотатський епітет), адже сюди приходять принести молитву за свою країну керівники держави. Щороку 24 серпня, стежачи за репортажами зі служби Божої у Софії, простий люд робить висновки про стан справ у політиці. Так і цьогоріч. >>
60-сантиметрова скульптура-фонтан у вигляді голого малюка, який іде до вітру, майже 400 років прикрашає історичний центр столиці Європейського Союзу. Починаючи з 1619 року «Хлопчик, який пісяє» нагадує бельгійцям про оригінальний спосіб гасіння пожежі, завдяки якому середньовічне місто не перетворилося на попелище. Утім голим-босим-підперезаним брюссельський хлопчик був не завжди. Наприкінці XVII століття з легкої руки правителя Баварії започаткували традицію одягати статуетку в дорогі костюми. Відтоді в гардеробі «хлопчика» накопичилося близько 800 різних убрань. Серед них — костюм із золотої парчі від короля Франції Людовика XVI, національні костюми різних країн світу, спортивна форма і навіть... одяг Санта-Клауса! >>
У Національному виставковому центрі 22 серпня вишивальниці з Київщини долучились до виготовлення Рушника національної єдності. Над цим дев'ятиметровим полотнищем вже попрацювали більше як півтисячі українців у 12 регіонах. Наступного дня естафету київських вишивальниць перейняла Тернопільщина. А далі, як повідомив виконавчий директор акції Микола Степаненко, диво-рушник повезуть до Криму, де на ньому золотими нитками вишиватимуть Герб України. Як уже писала «УМ», раніше планувалося завершити роботу до Дня незалежності, але так склалося, що гранд-рушник буде остаточно готовий лише у жовтні. >>
Місцем проведення цього яскравого і не бувалого досі дійства дуже символічно став тернопільський парк Національного відродження, де з самого ранку розбили наметове містечко майстри вишивання з різних регіонів України. Зібралися також ті, хто займається збереженням українського національного одягу, та художні колективи, які пропагують його у своїй творчості. Відтак учасниками фестивалю «Цвіт вишиванки» стали тисячі тернополян та мешканців області, які з цього приводу спеціально одягнули як сучасні, так і витягнуті з бабусиних скринь вишиванки. До речі, одягнутих у національне вбрання людей у громадському транспорті Тернополя було вирішено безкоштовно перевозити впродовж аж чотирьох днів — починаючи з 24 і аж по 28 серпня, коли обласний центр святкує День міста. >>
Останні п'ятнадцять років життя українців були щедро «приправлені» історичними подіями: студентське голодування, підняття синьо-жовтого прапора, незалежність, Помаранчева революція. Як будуть висвітлюватися цi та iншi політичні події у навчальній літературі, цікавить і їх «винуватців», і все суспільство. До речі, у «Новому довіднику з історії України» за 2006 рік останнім записом все ще є такий: «Відповідно до Конституції України, Президент призначив Прем'єр-міністром України провідного лідера Помаранчевої революції Юлію Тимошенко. Країна вступила в новий історичний період свого розвитку».
Як планують донести до школярів інформацію про сучасний розвиток України, «УМ» розповів доктор історичних наук, головний редактор видавництва «Генеза» Олександр Удод. >>
