Національнi прапори — на конвеєрi. (Фото Віктора КОЧЕТОВА.)
В історії Харківської фабрики театрального реквізиту не було жодного дня, коли б вона не працювала над виготовленням державних прапорів. За тридцять років тут пройшла не одна реорганізація, відбулася природна зміна поколінь та основних видів асортименту. Але як у перший день роботи підприємства, так і тепер, державницька атрибутика б'є всі рекорди популярності. Це єдиний вид продукції, за який виробники не вимагають від замовників передоплату і не бояться працювати на склад. Більше того, запас найбільш затребуваних варіантів українського двоколора і відповідно готовність миттєво задовольнити попит замовників, яким потрібен прапор негайно — уже давно стали іміджовою фішкою харків'ян.
У це важко повірити, але до середини 70-х (пік розквіту махрового соціалізму) державні прапори у Харкові виготовляли дрібні фірмочки та ательє. Переважна більшість із них тулилася у захаращених підвалах історичного центру. Витягти святиню на світ Божий допомогла фабрика, яку створили й з цією благородною метою теж. Замовлення посипалися одразу, мов з рогу достатку. Причому шили майстрині не лише знайомий старшому поколінню червоний стяг, а й прапори усіх п'ятнадцяти союзних республік. Особливо робота тут кипіла напередодні Першотравня та дня Жовтневої революції. У той час було дуже модно стилізувати колони на демонстраціях під республіканську атрибутику. На чолі кожного з таких парадних «підрозділів» обов'язково несли національний прапор.
Перехід від червоного до синьо-жовтого кольору на фабриці відбувся без особливих потрясінь. І в технічному, і в емоційному сенсі. Чомусь прийнято вважати, що східняки не одразу призвичаїлися до нових геральдичних реалій і тривалий час ностальгійно згадували радянську державну атрибутику. Виявляється, усе не так. Як говорить заступник директора фабрики з маркетингу Олександр Коробко, замовлення на синьо-жовті прапори почали надходити до підприємства одразу ж після проголошення незалежності. І з того часу кожен наступний рік за кількістю виготовленої продукції мало чим різниться від попереднього. Винятком стали хіба що останні президентські та парламентські вибори. Підприємству довелося в екстреному порядку освоювати багатокольорову гаму партійних символів і динамічно штампувати різноманітні стрічки, хустки, бантики, футболки. Добре попрацювали тут і у переддень 350-річного ювілею Харкова. Тоді усі організації та підприємства отримали офіційну вказівку розмістити у себе якомога більше святкових атрибутів.
Рекордним позаминулий рік для фабрики міг стати й з іншої причини. Як говорить пан Коробко, цей період в історії України відзначився появою великої кількості дрібних фірм та виробничих мануфактур. І кожна з них, подібно до державних закладів та великих підприємств, воліла підкреслити при допомозі відповідної символіки свою яскраво виражену державницьку позицію. Сьогодні подібні настрої у підприємницьких колах вже перестали бути минущою модою і виросли до рівня усталеної традиції.
Найбільшою популярністю у замовників сьогодні користуються прапори розміром 95 на 135 сантиметрів, виготовлені з плащової тканини. Їх відпускна ціна всього лише 33 гривні. Причому вартість у цьому випадку — не основна причина стійкого попиту. За словами Олександра Коробка, саме такий варіант вітчизняного стягу організації вивішують при вході, оскільки вищезгадана продукція не боїться дощу і сильного вітру. Українці ж сьогодні вже більше поважають себе, тому рідко тримають біля парадного входу потріпані негодою чи вибілені сонцем знамена.
«Внутрішні» ж прапори — це взагалі окрема історія. Сьогодні в країні важко знайти «начальника», який би в особистому кабінеті не тримав за власною спиною державний стяг. Нерідко поруч з останнім розміщують також атрибутику міста чи регіону. Випуск такої символіки фабрика освоїла теж доволі швидко і тепер заробляє на ній непогані гроші. Заможні адміністратори, як правило, замовляють прапори з оксамиту чи атласу, оздоблюючи їх золотою ниткою та плетеними шнурами з китичками. Іноді частиною їх фантазії чи забаганки стає ручна вишивка. Таке знамено створюють не менше року і коштує воно близько трьох тисяч гривень.
Корпоративний підхід до прапорів — теж річ серйозна. Особливо усілякі експерименти полюбляють козацькі організації. Рідко який полк в Україні погодиться мати формально стандартний стяг. Вигадати свою родзинку — це свого роду претензія на звитяжну «інакшість», що в принципі відповідає дійсності. До того ж наступники славних лицарів запорізьких традиційно продовжують замовляти різного роду штандарти і хоругви. Останні в роки незалежності теж ввійшли до асортименту фабрики. А ось прапори колишніх «братніх республік» і просто сусідніх держав, підприємство, навпаки, більше не виготовляє. Подібною продукцією тепер, як і тридцять років тому, знову опікуються дрібні фірмочки та ательє. За дивним збігом обставин, вони й досі туляться здебільшого у підвалах. Правда, вже з євроремонтом і солідною комп'ютерною технікою.
Інформацію про те, яким має бути радянський прапор, фабрика театрального реквізиту отримувала з Москви у вигляді офіційної друкованої вказівки. У ній чітко були виписані усі параметри і нюанси державної атрибутики. Найменша похибка могла коштувати директору управлінського крісла. Сьогодні все набагато простіше. Усі дані про український прапор є в інтернеті. Причому загальнодоступні послуги останнього стали частиною виробничого процесу. «Ми беремо з інтернету картинку, — розповідає Олександр Коробко, — створюємо на її основі програму і переносимо малюнок на широкоформатний плотер, здатний виготовляти прапори до двох метрів шириною. Після цього «картинка» перебивається на тканину і потрапляє до рук наших майстринь».
Про вміння фабричних вишивальниць, які виготовляють, крім прапорів, ще й розкішні театральні костюми, вже ходять легенди. Але у випадку з державними символами їхня фантазія строго регламентується стандартом. В інтернеті є чіткий і дуже скрупульозний опис найдрібніших деталей зовнішнього вигляду таких атрибутів. Тут має значення, скажімо, навіть, довжина та відтінок зображеного колосся. Найменший відступ від геральдичного кліше вважається браком. До кольору теж існують суворі вимоги. Вони чітко визначені державним артиклем та номерним знаком.
І все ж інтернетна інформація про український прапор не настільки суха, як може видатися на перший погляд. Місцями вона містить, без перебільшення, ліричні відступи. Особливо це стосується опису його кольорів. «Синій — колір чистого неба, — вдалося прочитати в одному з рекомендаційних посилів. — Жовтий — колір пшеничної ниви, зерна і золотого сонця, без якого не визрів би хліб. Отже наш стяг, як пшениця у полі під блакитною аркою небосхилу. Він уособлює одвічне устремління народу до миру, праці і багатства рідної землі». Словом, дивишся на цю красу і впізнаєш у ній всю Україну.
Різдвяні свята, що починаються зі Святвечора, для багатьох українців — не тільки одухотворена трапеза з дідухом, кутею та колядками, а й добра нагода згадати про давні сакральні обереги, котрі ще з дохристиянських часів були неодмінним атрибутом у кожній українській оселі. З–поміж них — лялька–мотанка, яку вважали одним із найдієвіших «запобіжників» зла. >>
«УМ» вирішила познайомитись із «живим» талісманом нового року і відвідала Київський іподром. Захоплююче було спостерігати за звичайним, буденним життям коней, за тим, як вони уживаються з іншими тваринами зі східного календаря, адже у конюшнях також мешкають собаки, кішки і навіть, як пізніше виявилось, поросята. >>
Уже традиційно наприкінці грудня Національний палац мистецтв «Україна» запрошує своїх найвибагливіших критиків — дітей з усіх куточків країни — на Головну новорічну ялинку. Цього року першими глядачами сучасного театралізованого музичного дійства у 3–D форматі стали більше 3500 малюків із дитячих будинків та інтернатів Києва та Київської області. >>
Окрім Головної ялинки в Палаці «Україна», у Києві на святкування Нового року і Різдва дітей запрошують в Український дім, Жовтневий палац, Музей Ханенків і «Мамаєву слободу». Кожен із закладів зі шкіри пнеться, щоб зачарувати своїми дійствами якомога більше дітлахів із батьками. >>
На голові — гетьманська шапка з пір’ям заморських птахів, у руках — ліра. Таким наші прадіди уявляли Миколая, і саме такий святий, втілення древніх українських традицій, відтепер живе в козацькому селищі «Мамаєва Слобода». Сьогодні він складає серйозну конкуренцію американському Санта Клаусу та російському Дєду Морозу — дітлахи від нього в захваті. Ще б пак! Незвичайний Микола одягнений у священичі ризи та у підбитий бобровим хутром шляхетський кунтуш (верхній одяг козаків та шляхти. — Авт.). Він не махає крючкуватою палицею, йдучи по лісу, а сидить у традиційній, оздобленій рушниками, наддніпрянській хаті, виконує на старосвітській лірі канти XVII століття і чекає на чемних дітей. >>
Такої помпезної та заполітизованої підготовки до святкування 9 Травня українці давно не бачили. А підхід до наведення марафету з нагоди 65–ї річниці Перемоги в столиці подекуди взагалі шокує: центральні вулиці Києва чи не вперше за роки незалежної України завішені радянськими прапорами, серпами та молотами. >>
