Космiшна Мануна

04.08.2006
Космiшна Мануна

Мирослав Джонович Кувалдiн.

      Колись один iз найекстравагантніших ведучих каналу «М1» був зіркою «Території А» і в гурті «The Вйо» співав про космішну, мануну, ганджу і зорі, які пропливали кролем на схід. Нема уже ні «The Вйо», ні «Території А», народилися діти, і зараз Мирослав Джонович хіба імпровізує їм колискові: Корнію – три роки, Булату вчора виповнився рочок. До речі, Кувалдін напівжартома прогнозує, що запам'ятають вони не його римування, а мамині співанки: вона не тільки знає автентичні тексти колиханок (народилася в Коломиї), а й уміє їх співати (виконувала бек-вокальні партії у зірковий для «Братів Гадюкіних» час) — «Про Марійку і Іванка, і що хтось там вцілив (зі страждаючим обличчям) у самі груди». Словом, iз Кувалдіна зразка 90-х залишилася хіба справжнісінька грива дредів, ну і екзотичний колір шкіри. Хоча ні, креативна натура у нього залишилася — Мирослав традиційно в пошуку, амбітно запевняє: «Якщо у діаманта є декілька граней, то він може виблискувати всіма ними».

 

Світ мій, дзеркальце, скажи

      — На каналі «М1» ти працюєш тільки один день у тиждень. Що робиш протягом тижня?

      — Займаюся улюбленими справами: «вирощую» синів, роблю музику, займаюся записом звуку, придумую концепції програм, от нещодавно почав писати вірші. Останні новини в моїй практиці віршування такі, що я пробую писати для дітей. Особисто для мене — це актуально, тому що доводиться читати вірші власним дітям. І інколи пропозиції українського ринку мене не дуже влаштовують: як правило, складається враження, що поети більше «тащаться» від себе чи свого знання літературної мови і її вишуканості, але не враховують того моменту, що ці вірші будуть читати діти. Тому я поставив мету написати декілька віршиків, наприклад, захотів перекласти відомий вірш про «Человека рассеяного с улицы Бассейной». Уже існуючий переклад Андруховича — «Людина-роззява, ліві двері справа» — мені не дуже сподобався, хоч адаптував його, безперечно, і класний чувак... Я навіть пішов детальніше вивчати ринок на ярмарок дитячої книги, де зустрівся з Іваном Малковичем і дав йому почитати свої проби. На думку Малковича, було непогано, але потрібне смішніше закінчення. Я прийшов додому, відкрив ще раз книжку і побачив, що переклад цього вірша Андрухович зробив разом із Малковичем... А закінчив, між іншим, я потім справді краще. Вірш був про їжачка Миколку, кожушок у голках, який заблукав у сад, потім назбирав стиглий виноград, ліг заснути під малиновим кущем, діти віднайшли, в ковдру загорнули, в хату принесли. Їжачок Миколка спати ліг біля кошенят, а зранку здивував усіх і народив їжачат. Причому спочатку я написав «знову втік у сад», а Малкович же казав смішніше. Тоді я подумав, що коли ми знаходимо їжачків, навіть не задумуємося про те, що це може бути «вона» — обов'язково «самець»...

      А ще одна нова тема, яку я зараз досліджую, — саунддизайн. От коли ми дивимося кіно, особливо на домашній техніці, здається, що, крім картинки і діалогів, нічого немає. Але якщо ти прислухаєшся до світу, то почуєш, що десь далеко гудуть машини, співають пташки і під землею їздить метро — наш світ складається з мільйона звуків. Саунддизайнери якраз і відтворюють цю атмосферу в фільмах. Як мені здалося, сьогодні звук робить 50, якщо не більше, відсотків успіху всього кіно. Ми з другом — арабо-українцем створили агенцію «Чорний піар». І саме зараз вийшли на фінішну пряму з роботою над новим фільмом Шапіро «БЕС ПОРNО», також працюємо з його музичним оформленням. А до цього Карім уже працював із Шапіро у HAPPYPEOPLE.

      — А чому у «Щасливих людях» не було твоїх саундтреків?

      — Були. Коли головні герої десь на початку стрічки в туалеті придумували собі гру, а потім гуляли, розмахуючи гумовим  членом. Зверни увагу — дуже красиве місце (сміється. — Авт.)

      — А от у «БЕС ПОРNО» ти уже зіграв роль другого плану.

      — Так я граю 17-річного школяра...

      — ?

      — Так подивися в мої очі (знімає задимлені окуляри -«крапельки». — Авт.), вони ж іще дуже молоді. Насправді я прийшов на майданчик, щоб працювати зі звуком, а була вакантна роль. Ну і грати у Шапіро — дуже цікаво, на мій погляд, зараз він найактуальніший український режисер.

      — Подібно до того, як «М1» зараз наймасовіший музичний канал. До речі, ти сам придумуєш концепції своїх телевізійних програм? Вони вирізняються креативністю.

      — Ідея антихіт-параду «Поп UA» була моєю. А «Тон-парад», який з'явився не так давно, за задумками спонсорів, повинен був вести я — реальний, хоч і намагався «з'їхати» з цього проекту. А тут на радість випустили платівку «Зеркало мира» з мальованим гавриком на обкладинці, і питання вирішилося само собою. Те, що замість мене програму веде комп'ютерний персонаж із голосом Кувалдіна також полегшує мені життя в тому плані, що на роботу можна з'являтися один раз на тиждень — на прямі недільні ефіри. Сідаю в студії, записую голос і відсилаю по інтернету на канал.

      А до концепції «Міністерства-прем'єр» я теж маю опосередковане відношення. І з приводу підбору кліпів — хочу трохи розвiяти iлюзiї в глядачів — я теж їх не вибираю. В ефір іде те, що відбирають музичні редактори каналу, я тільки можу порекомендувати.

      — Знаю, багатьох мучить запитання: навіщо міністру прем'єр-секретарка Оля?

      — Можете розслабитися, її вже немає. Спонсори хотіли бачити білявку — щоб була гармонія «Мак кофе».

      — Мабуть, точно обдумуєш кілька нових ідей для програм?

      — Так, я зараз розробляю розважально-освітню програму, з допомогою якої можна би було вчити іноземні мови, завдяки популярній музиці. Думаю, вже в жовтні можна буде побачити і, найімовірніше, теж на «М1». Він справді найкращий, інакше я б на ньому не працював.

      — Він найпопулярніший в першу чергу тому, що має найбільшу територію покриття і є єдиним молодіжно-розважальним каналом. Але змінювати в кращий бiк у його програмах є що...

      — Дивись, у Великобританії щотижня випускається 250 альбомів, існують спеціальні інстанції, чарти, які це відслідковують. Тому ЗМІ є спеціалізовані, в них є місце і для важкої, легкої, чи навіть нікому не потрібної музики. В Україні цього поки що немає, тому треба зважати на реалії. Стосовно ведучих, які не вміють розмовляти українською, то ти не задумуєшся, що суржик деколи може стати мостом між російськомовним населенням і тими, хто розмовляє державною? От чому Вєрка Сердючка така популярна? І потiм, ти ж розумієш, що знайти в ЗМІ якісь ідеали не можливо. Крім того, розважальний канал створюється для того, щоб давати людям продукт, який вони хочуть побачити і почути. Програми рейтингові, тому нічого змінюватися не буде. А якщо чиїсь смаки не вдовольнилися, може дивитися DVD чи слухати записи і взагалі не дивитися телебачення...

Криве музичне дзеркало

      — Немає бажання створити щось на зразок «Території А» в її зоряні часи? Тоді було добре для української музики взагалі, і для групи «The Вйо» зокрема.

      — А зараз  до цього все йде. Наприклад, знову ж таки на «М1» з'явився рекординг і, думаю, до «концертів у вашому місті» залишилося недовго... А от у чому був феномен «Території А» — вони працювали на всю країну, були єдиними україномовними. І було не 30 каналів, а п'ять, тому такий хіт-парад важко було не помітити.

      — Щодо твоєї теперішньої музичної діяльності — як справи з дебютним сольником?

      — З альбомом погано справи — не продається і для цього нічого не робиться. Але мені він подобається, з музики такого напряму в музичних магазинах «Зеркало мира» — один із найкращих.

      — Мені видається, якби тебе не обмежували форматом, то працював би з чистим реггі, а не з реггі-попом.

      — Можливо. Коли ми працювали з реггі, це нікому не було потрібно. Через якийсь час кажуть: а де ж музика реггі? А ще наша агенція «Чорний піар» — це так само і група, в яку входить багато музикантів, на зразок американського реперського об'єднання D12 (найвідоміший представник — Емінем). Деколи щось творимо. От записали один трек із Муріком (учасником «Грін Грея»), зі Стьогановим (учасник «ВУЗВ»).

      — А чим займається твій колега по «The Вйо» Сергій Підкаура?

      — Пише зі своєю дружиною Наташею Лей для всіх українських виконавців. Починаючи з «Полюби меня такой» до «Я не люблю — это просто мания». Крім того, має вже готовий сольний альбом із піснями, які можуть тримати в напрузі весь дівочий гуртожиток.

      — Якось уже забувся той момент, чому розпався гурт «The Вйо»...

      — Проекти помирають знаєш чого? Тому що найбільше шоу, яке може показати музикант, — з кульмінаційною точкою — смертю. В цьому феномен Ігоря Соріна або Віктора Цоя, який залишається завжди живим. Єдине, чим можна здивувати людей — вмерти, бажано на сцені. Але ми вирішили сказати про смерть проекту, хоча з Сергієм залишаємося дуже хорошими друзями.

Дзеркало світу

      — У тебе екзотична зовнішність. Розкажи про своїх батьків. Правда, що твою маму змушували зробити аборт?

      — Моя мама-українка з батьком-нігерійцем познайомилися на медичному факультеті Запорізького університету. Тоді ж такі справи були «під ковпаком», а мама була ще й якимсь там комсоргом, ну і медичний факультет, тобто справді її змушували... в мене навіть є пісня про це. І ми з батьком жили у Дніпродзержинську, а коли мені виповнилося 4 роки, він поїхав в Африку, а мама переїхала в містечко Кобеляки Полтавської області.

      — Пам'ятаєш батька?

      — Як позитивну темну пляму. А коли я нещодавно з'їздив в Африку і побачився з родиною, то в декому згадав його риси. А сам батько живе на Фіджі, тому, може, повезу онука на якісь зимові канікули... Продав свою клініку і переїхав на острови,  каже, «тому що там затишно». Ми з ним поки що по iнтернету спілкуємося.

      А пропозиція розшукати мою африканську родину з'явилася у ВВС, які запропонували зробити кілька передач на цю тему. Взагалі-то я вже обдумував такий план після народження Корнія. Словом, поїздка в Нігерію тривала близько тижня і за цей час я познайомився з усім своїм плем'ям ічікірі. В лайфджорналі я використовую цей нікнейм для щоденника. З'ясувалося що ічікірі... тут таких людей називають Рюриковичі (витягає з кишені маленький гаманець, а звідти — грошову купюру зеленого кольору. — Авт.). От для «України молодої» спеціально прихопив національну валюту — це 20 наіра, по-моєму приблизно 1 гривня. А на 50 наіра можна побачити якось мого родича, хоча насправді всі чорні люди між собою брати. А для мене ще білі теж брати. Хоча з іншого боку я відчував до себе підвищену увагу: «Ти білий, несправжній».

      А рід у них, до речі, ведеться по матері. Ми потрапили в якусь закриту шлагбаумом місцину, в палац з мармуровими підлогами і портретами членів сім'ї на стінах, а слуги нам носили кока-колу. До речі, про неї. Кока-кола в Нігерії та сама, а рекламні щити дуже схожі на наші, єдине, що колір шкіри людей на бігбордах інший.

      — Не було бажання залишитися там? З палацами, слугами — просто казка...

      — Так Господь же теж щось собі думає... якщо я не виїхав у дитинстві, значить, так було треба, значить, моє місце в Україні.

      — Зрештою, тут можна створити діаспору: Гайтана, Кароліна Ашіон, ведуча погоди на «5-му каналі» Габріела Масанга, гурт «Чорнобривці»...

      — Я свого часу співпрацював з цього приводу з ООН і мав намір втілити щось таке в життя. Треба буде взятися за це.

      А взагалі в Нігерії я пережив багато  цікавого. Наприклад, мене там вкусив павук. Я повертався після реггі-вечірки і проводив кореспондента ВВС до готелю. І раптом відчуваю, як віднімається ліва нога, холод піднімається по хребту, врешті німіє ліва півкуля мозку і рука... швиденько до готелю, запитувати, «вот із дис ф... ш...». А вони: «Шо там, шо там? Павук. Нічого страшного, скоро попустить». Я тоді швиденько записав на камеру заповіт — кому які відсотки... Ну, все на дружину записав, вона вже розбереться. А що в мене є? Тільки відсотки від альбому The Вйо і якісь наробки в комп'ютері. А коли зняв сандалі, звідти випав такий маленький павучок. Якби я був розміром з пацюка, напевно, заповіт би знадобився.

      — А яким чином ви розшукали твою родину?

      — Спочатку ми зв'язалися з університетом, де батько вчився, запитали стару адресу. Приїхали туди — уже давно ніхто не проживає. А крім цього, в Нігерії я зустрівся з батьком Кароліни Ашіон, який працює інженером на пивному заводі i нам дуже допоміг. У відділі кадрів їхнього заводу працює тітонька, яка родом з того ж місця, звідки моя родина, вона зателефонувала до найстаршого представника племенi. Той розповідає їй історію племені, як вони поїхали першими навчатися в Європу і таке інше... Він зателефонував ще комусь... словом, така циганська пошта, якої вже не існує в комп'ютеризованій Європі. А там люди такі, як у нас: а посидіти, а поговорити, а за зустріч...

      — Застілля теж таке, як у нас?

      — Схоже. Але вони починають з того, що поминають спочатку мертвих, відливаючи їм символічно на землю якогось напою. Той алкоголь, який я куштував, називався угугуру. Він складався з близько 130 трав'яних складників. І все це п'ється по 30 грам на день і вважається найкращим замінником віагри. І батько чоловіка, який мені це розповідав, останню дитину мав у 90 років.

      — Так ти дію перевірив?

      — Перевірив. Не пробував віагри, але ця подіяла...

      — А де ви познайомилися з дружиною?

      — На «Червоній руті-91», вона була бек-вокалісткою «Братів Гадюкіних». З того ж часу товаришую з Алеком «Мохнатим» Гнатівом, який тепер продюсер «Перкалаби» і є хрещеним батько Булата.

      — У ТНМК є пісня про стосунки чорношкірого чоловіка і карпатської українки, і про «шок у громадян». Так-от як сприйняла гуцульська родина дружини твою появу.

      — Мама була, мені здається, рада: я сказав російською «Здравствуйте, мама!» і ми подружилися (сміється. — Авт.) Коли вона приїздить до нас у гості, Корній просить її розмовляти з ним «на понятном языке».

      — ?

      — Та це він придурюється. Хоча ми  з дружиною розмовляємо російською. Я хочу тобі по секрету сказати, що за походженням я більше росіянин, ніж українець. Але ж ти розумієш, що не важливо, хто тебе народив, а важливо робити щось корисне. Так я і роблю!

  • Михайло Слабошпицький: З мільйонерами спілкуватися нескладно

    — Пане Михайле, українські меценати дають гроші на благочинність і, на відміну від спонсорів, не вимагають сатисфакції у вигляді піару. Для наших людей це якось не характерно, тож серед членів Ліги українських меценатів є «тубільні» українці, чи у вас лише представники діаспори?
    — Звісно, є. Наприклад, президент Ліги Володимир Загорій — генеральний директор фармацевтичної фірми «Дарниця». Його на цю посаду рекомендував засновник Ліги Петро Яцик, який вважав, що президент цієї організації повинен бути з України. У нас є й колективні члени: нафтопровід «Дружба», фундація ім. Івана Багряного. Тривалий час членом Ліги була кондитерська фірма «Світоч». Але після того, як її продали фірмі «Нестле», вона автоматично вибула. «Оболонь» часто з нами співпрацює, але «шлюб» ми офіційно ще не оформили. >>

  • Dj Паша — радість наша

    Нещодавно до обов'язків теле- та радіоведучого, а також «заводіли» на великих концертних шоу, постійного учасника (тією чи іншою мірою з української сторони) пісенного конкурсу «Євробачення», автора слів до пісень українських виконавців, чоловіка та батька Павла Шилька (DJ Паші) додалася і посада президента Гала Медіа Україна (включає «Гала-радіо», інтернет-портал «Гала.Нет» та телевізійну студію «Гала TV-продакшн»). От і реальний приклад selfmademan. На радіо DJ Паша потрапив випадково. Пригадує, що на студентській вечірці хтось із друзів мимохідь сказав веселому Павлу, мовляв, тобі на радіо треба працювати. А наступного дня на очі випадково потрапило оголошення про вакансії на щойно створеному «Гала-радіо», і через деякий час Павло почав там вести хіт-парад під назвою «Пашина двадцятка», який сьогодні уже називає старожилом ефемок. Потім було ранкове шоу «Давай вставай», курс англійської мови діджея Паші, участь у різноманітних шоу «дорогами країни» та роль імпресаріо великих акцій, включно з київським «Євробаченням». Тепер DJ Паша — це бренд. >>

  • Лірник і казкар

    «Мамо, а мене лірник Сашко по голівці погладив!» Моя дитина була просто в захваті від того, що побачила «в живу» автора казок, які вона любить слухати перед сном. Диски з українськими казками — про веселого Шевця і Смерть, про чумаків, козаків-характерників — у нашій та багатьох інших сім'ях слухають усі: і дорослі, й діти. І справа не лише у тому, що казки цікаві, оповідач майстерний, і музичний супровід підібрано блискуче. Насправді казки лірника Сашка — це ледь не єдина достойна альтернатива сонму російськомовної аудіопродукції для дітей, яка заполонила наші музичні магазини.
    24 січня лірник Сашко (в «миру» Олександр Власенко) святкував свій день народження. На питання, скільки ж йому років, він відповів:
    — А ви напишіть так: «Двадцять», — збрехав Сашко і почервонів». То ми так і пишемо. А заодно вітаємо найкращого і, на жаль, єдиного сучасного українського казкаря. А читачам пропонуємо інтерв'ю, записане з паном Олександром у «Могилянці» після Вечора повстанської пісні. >>

  • Іван Дзюба: В Європі немає держав, які не мають універсальних енциклопедій... Крім України

    Інститут енциклопедичних досліджень маленький-маленький. Як мізки нації — хотілося саркастично кинути. Втім, мізки у нації більші, точно. Грошей на них у державної машини не вистачає. Тому скажу так: Інститут енциклопедичних досліджень, розташований в одному крилі старої будівлі на Терещенківській, своїм декаданським iнтер'єром метафоризує ту мізерну увагу, яку держава приділяє мізкам нації.
    Відідлів у інституті всього два. Один з них — загальних енциклопедичних досліджень — очолює академік Іван Михайлович Дзюба, якого часто пафосно називають «совістю нації». А позаяк совісті в нації менше, ніж мізків, то ми з приємністю констатуємо це рідкісне поєднання. Іван Дзюба очолює групу з підготовки проекту Універсальної Енциклопедії. Держава без власної повномірної енциклопедії — це начебто розумово відстала дитина, такий собі постколоніальний продукт компрачікосів, який ще не отямився після сидіння у діжці. Згадана група є й справді просто групою високочолих ентузіастів, а не спеціально запрошеним державою під карколомні гранти хуралом. Панів Дзюбу, Поповича, Стріху, Панченка, Лісового, Гловаху ніхто до напрацювань «Великої української енциклопедії» не припрошував. Це суто їхня ініцатива. Сказано ж — совість нації. Отже, сидячи у високому робочому кабінеті Івана Михайловича на Терещенківській, скупо обставленому нудними, ще радянськими шафами, ми говоримо тільки про можливість (неможливість) видання в Україні власної Універсальної Енциклопедії. >>

  • Ірен Роздобудько: Я не нав'язую читачам свої мелодрами

    Ірен Роздобудько народилася 3 листопада в Донецьку. Закінчила заочне відділення Київського факультету журналістики. Працює від 16-ти років. Пройшла нелегкий шлях від телетайпістки і диктора радіопередач на металургійному заводі до головного редактора престижного глянцю «Караван историй». Пише тексти від шести років. Автор двох збірок поезій та численних романів українською, найпомітніші з яких «Мерці», «Ескорт у смерть», «Гудзик», «Дванадцять, або Виховання жінки в умовах, непридатних до життя», «Зів'ялі квіти викидають» тощо. Лауреат багатьох літературних конкурсів.
    Ми зустрілись із Ірен Роздобудько в кав'ярні «Барабан», хоча можна було б пошукати затишніше місце. Але для ділової жінки, яка весь час поспішає, вирішальним є зручне розташування кав'ярні. Отже, наша розмова точиться біля сірої будівлі Хрещатика, 26, де Ірен колись працювала. >>

  • Ігор Осташ: Додавайте в яблука корицю

    Депутат Верховної Ради попереднього скликання Ігор Осташ, а нині — Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді — повiдав «УМ» про єдину справжню опору людини в цьому хисткому світі — про свою сім'ю. Він називає десятирiчного сина Данилом Осташем — повним ім'ям, що засвідчує і повагу до «спадкоємця», і власну гордість чоловіка, що виконав головний заповіт життя — привів у світ сина. Він також називає доньку-студентку Наталочкою, а дружині — письменниці Марині Гримич (яка вивела коханого чоловіка як головного героя в своєму романі «Егоїст») — обіцяє створити «ідеальні умови» для її творчості. Все це може видатися претензійним і штучним, але Осташ виглядає цілком щирим. А ще — задоволеним і просвітленим. «УМ» вдалося записати Осташа буквально за кілька днів до його відльоту в Оттаву. Ми пройшлися трохи київськими парками — запаморочливо красивими у барвах тоді ще золотої осені... Осташ бідкався, що так мало буває в подібних чарівних куточках Києва й принагідно попрощався з каштанами, дрімотними алеями і парковою тишею. На нього вже чекали інша країна, інший часовий пояс і зовсім інше життя... >>