Людина як центр Всесвіту

      Театр сьогодні — явище надвичайно демократичне. Строкате і багатовекторне, поблажливе і різноманітне. Розмите — постійно народжуються якісь жанри, піджанри, з'являються нові принципи існування на сцені... Провокативно-зухвале, емоційне і динамічне. Здавалося б, всі ці епітети можна використати для позитивної характеристики театру — зрештою, все це свідчить про те, що відбувається рух, на місці ніхто не сидить, ідеї б'ють фонтаном, а значить, пробуксовка людям мистецтва не загрожує. Але є в цій активності й принципово-негативний момент: театр, захопившись візуальними придумками, ігнорує людину, яка для нього повинна залишатися центром Всесвіту. Едуард Митницький — один із небагатьох сучасних режисерів, хто ставить вистави для людей і про людей. Вистави жорсткі, незручні, нещадні, часто «колючі», розумні, але неодмінно — живі, глибокі й зворушливі.

      У професії він уже кілька десятків років, а власне вистав, які Митницький ставив у різних театрах світу, вже набралося близько двохсот.   «Ще цікаво?» — запитала колись. «Звичайно, — відповів він, — адже у різному віці це по-своєму цікаво». Мабуть, так і має бути. Адже Митницький кожною своєю виставою нагадував про те, що центр Всесвіту для режисера — не його власні амбіції, не кон'юнктура чи бажання поепатувати публіку, а людина. З усіма її принадами, вадами, гріхами  і тарганами в голові.

      Митницького навряд чи можна назвати адвокатом своїх героїв — він далеко не завжди прагне виправдати того, хто оступився. Але зрозуміти проблему людини — це для режисера завжди було завданням №1. Анна Кареніна — дама, знайома кожному з нас ще зі шкільних років. І трагедію її, здавалося б, кожен знає до найменших подробиць. Але в однойменній виставі в Театрі драми і комедії Митницький розповідає нам про зовсім іншу трагедію та відмінні від класичних мотиви вчинку слабкої жінки, якій так потрібне надійне плече і яка не хоче і не може опиратися обставинам. Не забувати про людину Митницький примудрявся навіть тоді, коли всі навколо з благословення ЦК партії говорили про досягнення радянської системи — гадаю, ті, хто бачив його «Найвищу точку — кохання» (прем'єра 1979 року) або ж «Ми, що нижче підписалися» (прем'єра 1980-го), у цьому будуть зі мною солідарними.

      Останні вистави Едуарда Марковича — «Живий труп», «Море...Ніч... Свічки...», «Люблю... Мелісса», «26 кімнат» — це вже не розмірковування про людину, а гіркий відчай, тривога за її майбутнє. В якому — є, на жаль, підстави для такого сумного прогнозу — може просто не вистачити місця для співпереживання, гармонії, зворушливої сльози на щоці і вміння помічати, що сьогодні роса на сонці блищить яскравіше, ніж учора. Ці тривоги він передав своїм учням — Дмитру Богомазову, Олексію Лісовцю, Юрію Одинокому... Вони — зовсім різні режисери, творчі стилі яких неможливо сплутати, вони навіть часто суперечливі і різнополярні. Але спільна риса, що має назву «учень Митницького», обов'язково проявляється у черговій новій роботі кожного.

      Сьогодні  Едуард Митницький святкує 75-річний ювілей. Вік поважний, шановний і ... перспективний. Бо, пам'ятаєте, вивчати людину цікаво у будь-якому віці. Дуже хочеться вірити, що в одній із  наступних своїх вистав Митницький не пошкодує захопливих компліментів для своїх героїв — життя додасть оптимізму, а світло в кінці тунелю буде яскравим і всепереможним.