Місто (не)нашої пам'яті

      Українці належать до найбільших націй Європи, посідаючи шосту сходинку із 43 країн. Однієї української діаспори більше, ніж населення багатьох держав. Українці за кордоном опинялися по-різному: одних гнала нужда, інших — переслідування, але були й ті, хто, живучи на прадідівських землях, опинялися у складі інших країн. Такими є наші земляки в Словаччині, Польщі, Румунії. Їм було чи не найважче, бо на них спрямували всю державну машину асиміляції.

      Словацьким українцям пощастило найбільше: тут завжди відрізнялися гуманнішими порядками. Саме тому нині маємо такий феномен, як містечко Свидник, яке сміливо можна назвати центром європейського українства.

      Українські поселення в Словаччині тягнуться смугою вздовж кордону з Україною, а далі — вздовж кордону з Польщею. Як з одного боку, так і з другого жили одні й ті самi люди, яких етнографи називають лемками. Кордонів як таких ще якихось сто років тому не було, тож люди вільно ходили, одружувалися, селилися. Був один етнос, який жив попід Бескидами, з одного і другого боку. Щоразу, як кордони міцнішали, розривалася зсередини і ця спільність людей: Лемківщина поділилася на словацьку, польську та українську.

      Найгірше доля повелася з польськими лемками: їх насильницьки виселили на Україну та на північ Польщі. Тож польська Лемківщина стала краєм спалених сіл, занедбаних церков та цвинтарів. Словацьку частину чекала інша доля: за соціалізму українці змогли досить добре себе поставити. Тож ніякої заборони розвою українства не було: існували свої школи, мас-медіа, театр, література. Українці Словаччини були найбільш потужною та організованою діаспорою в цілій Європі.

      Тож не дивно, що саме тут виник феномен містечка, яке цілком може стати центром українського паломництва. Йдеться про Свидник, розташований за 130 кілометрів від Ужгорода. 12-тисячне містечко розташоване посеред українських поселень за якийсь десяток кілометрів від знаменитого перевалу Дукля, що є межовим між Словаччиною та Польщею.

      Перша згадка про Свидник датується аж 1334 роком. Те, що це було «руське» поселення, підтверджує православна церква, яка згадується вже в XV столітті. Зрештою, таким був увесь піддуклянський регіон. Поступово Свидник переростав в окружний центр. Цьому сприяла дорога, яка вела з Польщі до Угорщини, та центральний панський маєток на всю маковицю. Тут працювала сукновальня, спиртовий завод, пивоварня. Саме через Свидник везли знамениті токайські вина російським царям. Подейкують, що в одній такій подорожі брав участь і Григорій Сковорода. Через містечко пролягла дорога й російських військ на чолі з Кутузовим, про що нині свідчить пам'ятна дошка.

      За австро-угорським переписом 1910 року, у Вишньому і Нижньому Свиднику жила майже тисяча мешканців, з яких — 640 русинів-українців, 120 німців, 120 угорців і лише 50 словаків. Через двадцять років, уже за Чехословацької Республіки, кількість жителів не змінилася. Зате докорінно змінилася національна картина: українців було 700 чоловік, чехів і словаків — 150, євреїв — 100, угорців — усього кілька осіб.

      Війна і повоєнні події стали визначальними в історії містечка на річці Ладомирка. Тримісячна операція за Дуклянський перевал обернулася для Свидника повним зруйнуванням. Ця найкривавіша битва Другої світової на теренах Чехословаччини стала ще одним символом міста, в якому поховано 9 тисяч вояків. До речі, серед них чимало українців, які становили основу українських фронтів.

      Повоєнні роки стали для Свидника найщасливішими. Донедавна забута Богом околиця почала швидко зростати. Побудовано швейну фабрику, машинобудівний завод харчової промисловості. Зведено лікарню. Відкрито гімназію і профтехучилища. У 1959 році відкрито військовий історичний музей, відомий не тільки в Чехословаччині. Щороку на дуклю з'їжджалося керівництво сусідніх країн. Завдяки цьому містечко було під особливим державним контролем.

      Свидник швидко розростався: якщо у 1948 році тут була тисяча мешканців, то в 1991 — в одинадцять разів більше. Переселялися до райцентру жителі довколишніх сіл, які є всуціль українськими. Тож не дивно, що тут працювала українська гімназія, українські класи у школах та українські групи у профтехучилищах. Були вивіски українською мовою. Свидник був осереддям українського життя.

      Тож коли вирішували, де бути щорічному святу української культури, це містечко виявилося поза конкуренцією. З того часу на червневий уїк-енд до Свидника вже протягом 52 років з'їжджаються українці не тільки Словаччини, а й Чехії, Польщі, України, Угорщини, Сербії, Хорватії. Майже кожне село виставляє свій фольклорний колектив, і це безперестанне шоу триває на сцені амфітеатру два дні.

      І нарешті ще одним національним символом Свидника став Музей української культури. Цьогоріч він відзначив свій 50-річний ювілей і є найбільшим українським музеєм за межами України. Має 67 тисяч (!) експонатів і входить у десятку найбільших музеїв Словаччини. Триповерхова будова у стилi модерн з чудовою експозицією, кількома актовими залами, окремим виставковим залом є прикладом того, як має виглядати сучасний музей. Тут можна простежити, як розвивалося українство під Карпатами від найдавніших часів.

      Окрім усього іншого, музей є і визначним науковим центром. Його щорічний «науковий збірник», по суті, заповнив усі прогалини українського карпатознавства, зберіг і зафіксував те, що в Україні нещадно знищували.

      Та й це ще не все! Свидник має власну картинну галерею, яка є частиною музею українсько-руської культури. Названа вона ім'ям корифея українського малярства Дезидерія Миллого, який свого часу очолював Братиславську академію мистецтв. Розташована галерея у колишньому панському маєтку і є унікальною розповіддю про українське образотворче мистецтво на тутешніх теренах від найдавніших часів до сьогодення.

      Ще однією родзинкою Свидника став музей під відкритим небом, який повністю відтворює житло і побут українського села на Пряшівщині, починаючи від церкви, школи, млина, корчми і закінчуючи хатками з різних поселень. На відміну від Ужгорода, життя у свидницькому скансені буяє: у корчмі вам наллють свіжого пива, подадуть грибової поливки, посадять за дубовий стіл.

      Таким чином у 12-тисячному містечку містяться чотири поважні музеї, кожен з яких розповідає про українську історію. Таке не зустрінете навіть в Україні!

      А ще додайте до цього пам'ятник закарпатському будителю Олександру Павловичу, який довгі роки був парохом Греко-католицької церкви, біля якої й похований. І оспівував у своїх творах не тільки гору Маковицю, а й єдність українців по різні боки Карпат. Та й пам'ятник президенту Чехословаччини генералу Людвіку Свободі теж має до нас стосунок. Адже він свого часу служив в Ужгороді, а основу його чехословацького корпусу становили закарпатці.

      Таким чином Свидник просто приречений стати центром українського паломництва. А якщо ще й розповісти про чудові навколишні краєвиди, впорядковане життя, європейський сервіс, готелі, ресторанчики, розкішні басейни, то диву даєшся, куди дивляться наші тур-оператори.

      Ми сидимо в кабінеті свидницького «пріматора» Михайла Бартка і говоримо про майбутнє. Двічі поспіль його обирають міським головою. До речі, де ще є в Європі місто, де би мером був українець?

      Пан Михайло говорить чудовою українською. Ми п'ємо чарку свидницької сливовиці. Головна проблема, як і сто років тому — безробіття, яке тут має найвищий показник у Словаччині — 16%. Окрім того, ще майже тисяча людей їздять на заробітки. На маленьке містечко — це суттєва цифра.

      «Допомогти би міг український туризм», — кажу я. «Так, це би було непогано», — погоджується пан Михайло.

      Асиміляція невпинно бере своє. Зникли у Свиднику українські написи. Закрилися українські класи. В постійній атмосфері антиукраїнської істерії, властивій словацьким ЗМІ, важко бути українцем. І якщо колись 70% свидничан записувалися русинами-українцями, то тепер — тільки 20%.

      Але не тому, що сюди наїхали словаки з Кошиць чи Банської-Бистриці. Просто бути українцем стало невигідно. Це прекрасно ілюструє перепис свидничан за конфесійною приналежністю. Тільки 25 відсотків є римо-католиками, решта — православні та греко-католики. Себто, людьми нашого кореня. Тож не дивно, що по-українськи тут розуміють, і якщо не дадуть відповідь вам по-літературному, то принаймні — тутешнім діалектом.

      Свидник може отримати друге українське дихання. Наш турист змусить поважати і нашу мову, і нашу культуру, бо гроші, як відомо, не пахнуть. Просто треба спрямувати на цей унікальний центр європейського українства свій зацікавлений погляд. І пошанувати хоча б те, що вже є. Інакше і цього скоро не буде. Вже лунають голоси відібрати приміщення галереї Дезидерія Миллого, бо українцям, бачте, забагато три музеї в одному місті. Якщо ми не будемо стояти за своє, то хто тоді за нього постоїть?

      І як ми будемо дивитися в очі тим, хто у Свиднику, попри все, є опорою українства — директорові музею української культури Мирославі Сополизі, письменникові Степанові Гостиняку, науковцям Йосипу та Надії Вархолам та десяткам інших ентузіастів, для яких Україна — не далеке поняття, а щоденна потреба?