Є в Миколи Гоголя повість «Вечір напередодні Івана Купала» — «бувальщина, розказана дячком ***ської церкви». Після народних гулянь минулого тижня цю історію на новий лад можуть розповідати кілька тисяч мешканців Полтавщини, здебільшого — Шишацького району й села Гоголеве (колишня Яновщина), де народився великий письменник. Адже саме тут відбулися вже 19-тi Купальські ігри, які цього разу набули неймовірного розмаху й мали перерости у фестиваль під назвою «Етноліто».

Спочатку прийнято говорити про статистику, але підраховуючи наприкінці кількість відвідувачів та колективів, які побували минулими вихідними на Співочому полі у Києві, точної цифри не назве ніхто. Можливостей відпочити, послухати, подивитися, покуштувати, поліпити, потанцювати і багато чого ще зробити було стільки, що люд роззосередився, мігруючи у часі (з 15-ї до 22-ї) та просторі (між десятьма фестивальними об'єктами). Парадоксально, що народних строїв цього року було менше, ніж торік, а загальна атмосфера була не такою піднесеною. Сьогодні фестиваль утвердився, має дуже позитивне реноме та багато прихильників, утім цьогорічна «Країна мрій» не вирізнялася чимось вражаючим.

Театральний сезон, що завершився, наштовхує щонайменше на два висновки: 1. Класика доводить свою універсальність і повертається. 2. Українські режисери дружно капітулюють перед Шекспіром, часто залишаючи творчість колег пана Вільяма поза зоною своєї творчої уваги. П'ять «Ромео і Джульєтт», що з'явилися в репертуарах київських театрів цього року, взагалі провокують на саркастичні запитання на кшталт: «Чому ж інші драматурги зазнають такої дискримінації від українського театру?» Але тут доводиться визнати, що ці питання резонно залишати при собі. Зрештою, режисери вільні ставити те, що вважають за потрібне. І не нам з партеру кричати їм, що Ромео і Джульєтт для Києва вже більш ніж достатньо. Ми лише для себе можемо визначити, чи варта чергова оповідка авторства Шекспіра нашої уваги.