Соломія з підвалин пам'яті

      За типово університетськими - високими, біло-дерев'яними, втопленими в широчезну стіну - вікнами Києво-Могилянської академії цвітуть каштани, і університетський двір  крізь відчинені рами наповнює печально-пронизлива мелодія «Міфів» Кароля Шимановського. Це, делікатно рухаючи смичком, видобуває зі скрипки тонку тривожну насолоду Кирило Стеценко на сцені актової зали. Закінчивши, вклоняється портрету Соломії Павличко в червоному, зробленому американською громадянкою Танею Д'Авіньйон. Директор видавництва «Основи» Валентина Кирилова каже, що довго думала, в якій формі зробити презентацію книги спогадів «Соломія», так щоб їй, непростій особистості, яка не терпіла банальностей і ще більше пафосу, сподобалося б. Ключ знайшовся у тексті Кирила Стеценка. «Якось, наприкінці 80-х, Соля запросила мене до свого нового помешкання «у будинку письменників», що на розі бульвару Шевченка і вулиці Терещенківської. Це була щонайвишуканіша «вікторіанська» вечірка, яку вони влаштували разом із Михайлом Загребельним, її першим чоловіком. Соля демонструвала свої кулінарні артефакти. Точилися абсолютно неформальні розмови. А я вже внутрішньо готувався трохи пограти чогось легенького для товариства, оскільки на прохання Солі захопив із собою скрипку.

      Несподіванкою стало те, що Соля наполягла, щоб я зіграв Mity («Міфи») Кароля Шимановського. Класик польської музики жив на початку ХХ століття в Україні, в Єлисаветграді (Кіровоград). Його рання спадщина стала взірцем імпресіоністичного стилю, а Mity вважаються світовим шедевром та вершиною скрипкової віртуозності. Загалом цикл створений для винятково втаємничених музичних гурманів і вимагає якнайякіснішого роялю, бездоганної акустики та особливого духовного настрою. Саме тому ці п'єси виконуються вкрай рідко. Я спробував пояснити Солі, що гостям буде нецікаво надовго відволікатися від страв і розмов. А ще зі мною не було піаніста... У відповідь господиня відвела мене до іншої кімнати. Щільно закрила за нами двері. І що б ви думали?.. Вона знову попросила заграти Mity. Її тон не дозволяв ні жартів, ні заперечень. Отже, мусив грати без піаніста. І тільки для неї...Навряд чи пригадаю більш вдячного і проникливого слухача. Адже істинне сприйняття такої музики - це глибинна медитація та контрольована співтворчість водночас. Вона вміла зупинити мить насолоди. А її вроджений смак дозволяв лише витонченість».

      Ще до того, як Соломія Павличко стала революційним українським літературознавцем і лідеркою вітчизняних феміністок, мешканці київських пагорбів знали її як доньку свого батька. На її вік кредиту імені Дмитра Павличка вистачило б, а дивіденди ще й дітям би залишилися. Проте вона обрала самостійний шлях - стала серйозним науковцем, перекладачем, видавцем, викладачем, до її дисертації проявили інтерес навіть жовті газети, з трибуни Верховної Ради закликали притягнути авторку «Дискурсу модернізму в українській літературі» до суду. Її в майбутньому бачили в директорському кріслі Інституту літератури (на презентації цю думку підтвердив і нинішній директор інституту Микола Жулинський). І якщо її яскраві й модерні теорії, її феміністичні ідеї, її образ сучасної емансипованої, здатної забезпечити своє матеріальне благополуччя з філології  жінки викликав неоднозначні емоції з боку колег і співчуваючих, то її смерть 31 грудня 1999 року приголомшила всіх без винятку. Вітчизняні інтелектуали постановили: ця смерть підвела риску під українською культурою ХХ століття.

      Із тих пір пройшло 6,5 року, в 2000 році відділення слов'янських мов і літератур Торонтського університету заснувало стипендію імені Соломії Павличко, а журнал Agni - премію імені Соломії Павличко в галузі літературної критики. Тільки зараз видавництво «Основи», яке Соломія Павличко заснувала в 1992 році і яке тепер носить її ім'я, видало книгу спогадів «Соломія». Це той рідкісний випадок, коли прізвище можна трактувати подвійно - Дмитро чи Соломія, а ім'я - однозначно: крім Соломії Крушельницької, на честь якої і назвали свою першу доньку Дмитро і Богдана Павлички, іншої і не згадаєш. Ця книга вийшла так «неоперативно» не тому, що тільки зараз оговталися від трагедії, опритомніли ті, хто знав і любив Соломію Павличко - у спогадах люди зізнаються, що не оговтались і не опритомніли досі, - а й через неорганізованість і недисциплінованість українських інтелектуалів. Кажуть, підготовка зайняла три роки.

      Кандидат філологічних наук, директор українського кіно-клубу Колумбійського університету в Нью-Йорку Юрій Шевчук назвав цю книгу «інтелектуальним зрізом українського суспільства 90-х років». Під обкладинкою з портретом у червоному (той, що і на сцені, авторства Тані Д'Авіньйон) стоять прізвища, які акумулюють найпередовіші ідеї гуманітаристики, - В'ячеслав Брюховецький, Тамара Гундорова, Віра Агєєва, Микола Жулинський, Григорій Грабович, Юрій Андрухович, Андрій Бондар, Іван Вакарчук, Людмила Таран, Михайлина Коцюбинська, Оксана Пахльовська, Оксана Забужко, Максим Стріха, Дмитро Стус, Микола Сулима, Елеонора Соловей, Володимир Моренець, Роман Шпорлюк, Михайло Москаленко, Борис Гудзяк, Людмила Тарнашинська, Наталя Шумило, Валентина Кирилова та інші. У кожного «своя Соломія»: для когось - «залізна леді української літератури», для когось «старша сестра», перша «культурна речниця» України на Заході, незаперечний інтелектуальний і моральний лідер свого покоління (Оксана Забужко), «янгол-опікун» (Юрій Винничук), «геній чистої душі» (Олександр Ратнер), «жриця і воїн» (Кирило Стеценко), жінка «із волячою працездатністю і воістину «псячим» (у Франковому розумінні цього слова) почуттям обов'язку щодо рідної культури, яку належало зробити презентабельною і європейською» (Максим Стріха), «оптимістка, жартівлива, іронічна людина» (Людмила Таран). І хоч, як пише Тамара Гундорова, «по смерті Соля стала майже міфічною постаттю», немає у книжці суцільного цукатно-сиропного саркофагу над образом молодої, іронічної, прагматичної, назавжди 41-річної інтелектуалки - люди, не згодні з її літературознавчими чи феміністичними теоріями, високо оцінюють масштаб її особистості. А цим масштабом вона часто міряла українську літературу, яку досліджувала.

      Ця книга, зроблена з естетським академізмом (фоторяд, обкладинка і верстка видання цей дивний термін можуть проілюструвати) і «німецьким» педантизмом  (під кожною статтею авторський копірайт, усі автори в алфавітному порядку),  закінчується циклом Дмитра Павличка «Вечірні молитви».

Стопчи мене, землі моєї грудку

Кинь на мою труну, а коли ні -

Сховайся, Господи, від мого смутку,

Бо він страшний. Як зойки на війні.