Рік тому, 1 червня 2005 року, «УМ» опублікувала матеріал «Війна на замку, ключ у ректора» — інтерв'ю з професором Київського національного університету ім. Шевченка, доктором історичних наук Віктором Королем. Редакція не мала підстав не довіряти доктору Королю (автору п'яти сотень публікацій на тему Другої світової війни), про якого отримала схвальні відгуки від істориків України і діаспори. Тоді я не почула від викладача майже нічого нового. Про те, що гуманітарні — «ідеологічні» — факультети Національного університету, передусім історичний, не зазнали кардинальних змін після перетворення державного ладу в Україні з тоталітарного на демократичний, мені як оглядачу відділу освіти в газеті доводилося упродовж останніх років вислуховувати і від викладачів, і від студентів, і від їхніх батьків. Здивувало інше. А саме, що на вимогу громадської організації ректор вільного державного ВНЗ намагався «вплинути» на викладача. Адже Віктор Король «посмів» опублікувати дослідження про битву за Київ, базоване не на радянській ідеології, а на свідченнях очевидців.
У вересні 2005 року редакція газети «Україна молода» отримала позов до Шевченківського районного суду на основі публікації «Війна на замку, ключ у ректора». Вимога: спростувати відомості, наведені в інтерв'ю Віктора Короля.
Хто не вміє читати?
Почалося з того, що позов був оформлений проти редакції і кореспондента — ведучого розмови. Хоча, відповідно до діючого законодавства, інтерв'ю має двох співавторів. Утім, коли 6 грудня редакція подала клопотання, щоб доктор Король став співвідповідачем, представник ректора, голова юридичної служби КНУ Ірина Саленко заперечувала. Незважаючи на те, що у своїх вимогах ректор оскаржував не запитання журналіста, а відповіді інтерв'юйованого. Однак суд ухвалив клопотання задовольнити.
Ось один із головних фактів, які, на вимогу Віктора Скопенка, слід було спростувати: «...за рік до відзначення 60-річчя перемоги над нацизмом, пан Скопенко влаштував гучну перевірку професійної діяльності викладача історичного факультету, проф. Віктора Короля... Він призначив комісію, якій наказав «розібратися» з викладачем». «Ніяку комісію щодо перевірки діяльності Короля не створювали, — розповідала в суді Ірина Саленко (тут і далі цитати — за протоколами судових засідань). — Ніякого наказу, ні комісії не було. На адресу ректора надійшов лист від Герасимова. Скопенко дав відповідь на лист, тому говорити про те, що ректор скликав комісію, немає підстав».
Спершу Ірина Саленко казала, що сам лист ветеранів, очевидно, не зберігся. Є, мовляв, тільки відповідь від історичного факультету. На наступне засідання вона, все ж, принесла і відповідь, і листа ветеранів (щоправда, без титульного аркуша, на якому зазвичай начальство пише резолюцію). Аркуш, мовляв, десь загубився... Відповідь ветеранам засвідчила, що комісію таки було створено, на історичному факультеті. До неї увійшли М. Г. Щербак, А. П. Коцур, С. Ф. Пивовар (виходило, що лист із ректорської приймальні, минаючи ректора, якимсь чарівним способом перемістився на факультет). Декана історичного факультету Віктора Колесника либонь змусили виступити свідком і «взяти вогонь на себе» — переконати суд, що це він, а зовсім не ректор, скликав комісію.
Врешті-решт, представник ректора була змушена принести й титульний аркуш — на бланку Ради організації ветеранів України від 28 січня 2004 року (на якому чітко виписано: «В. Ф. Колеснику: прошу створити комісію, розібратись і підготувати відповідь. Скопенко»), і лист Скопенка генералу Герасимову від 16 березня того ж року: «Шановний Іване Олександровичу! У відповідь на Ваш лист « 39/31 від 28 січня 2004 року стосовно публікацій у засобах масової інформації В. Ю. Короля мною була створена комісія з фахівців-істориків університету, яка докладно вивчила порушене Вами питання».
«Дві правди» війни
Лист ветеранів, окрім Герасимова, підписали, зокрема, заступник голови Ради організації ветеранів України, генерал-полковник В. Г. Воронцов; голова Центру захисту правди історії Ради організації ветеранів України доктор історичних наук Г. І. Ванєєв, заступник голови Центру захисту правди історії, доктор історичних наук Ю. В. Шиловцев. До листа додавалася стаття на семи аркушах: «Фальсифікаторам — бій! Припинити наругу над історичною пам'яттю народу!». Йшлося про те, що у своїх статтях Віктор Король зосереджує увагу «головним чином на трагедії людських втрат Радянської армії у битві за Дніпро». «Посилаючись на спогади письменників В. Астаф'єва, О. Довженка, А. Дімарова та своєї матері, автор змальовує жахливі картини форсування Дніпра... При чому В. Король упереджено добирав спогади лише з критичним, антирадянським змістом». Далі йде перелік імен, які історик мав би використати при написанні своїх статей: це маршал Жуков, генерали І. Герасимов, П. Рибалко, С. Мартиросян, письменники М. Бажан, Ю. Бондарєв, Л. Леонов — творці текстів, «надрукованих в антології художніх творів про Велику Вітчизняну війну». Виходить, про війну й досі є «дві правди»? Одна — Олександра Довженка, Астаф'єва, Дімарова, матерів. Інша — «офіційно дозволена»?
У своїй відповіді на лист викладачі історичного факультету наголосили, що шанують пам'ять загиблих героїв та подвиг переможців нацизму. Вчені нагадали, що полеміка довкола історії Великої Вітчизняної війни призводить до поступового перегляду характерних для попередніх десятиліть офіційних концепцій. Так, сам маршал Жуков у промові, що готувалася до Пленуму ЦК КПРС (травень 1956-го), але залишилася невиголошеною, зазначав: «Невдалі операції наших військ, як правило, не досліджувалися, а якщо і розглядалися, то без дотримання історичної правди». Вчені нагадують, що фальсифікація, перекручення фактів у спогадах радянських воєначальників, вилучення у них документів і матеріалів значною мірою сприяли кризі історичної науки. «Аналіз публікацій В.Короля із вказаної проблематики дає змогу стверджувати, що їх автор — патріот України, який щиро вболіває як за сучасну, так і за минулу долю українського народу, відчуває власну відповідальність перед майбутніми поколіннями, прагне розібратися в складних обставинах подій минулого», — написали історики у своїй відповіді ветеранам і закликали обидві сторони до відкритого діалогу за «круглим столом», на радіо і телебаченні.
До речі, 9 квітня минулого року у газеті «День» було надруковано «Відкритий лист Президенту України В. Ющенку, Голові Верховної Ради України В. Литвину, Прем'єр-міністру України Ю. Тимошенко» від знаних українських істориків — докторів наук, професорів, про те, що в час, коли нарешті з'явилася можливість сформувати наукову концепцію історії Другої світової війни, певні політичні сили намагаються зберегти «монополію на істину», відстоюючи сталінсько-брежнєвську концепцію війни.
«Зірка» ювілею
Віктор Скопенко вимагає спростувати й такі слова: «у 2004 році 170-річчя університету перетворили у виборчу кампанію Януковича». Не відомо тільки, що саме тут мало б образити честь і гідність ректора. Може, він перестав шанувати колишнього кандидата на пост глави держави? А ще ж недавно як президент Спілки ректорів вищих навчальних закладів України Скопенко радив освітянам «одностайно підтримати на майбутніх президентських виборах кандидатуру Віктора Федоровича Януковича» (це Звернення голів регіональних рад університетів України до науково-педагогічної громадськості надруковане в газеті «Освіта України» 17 вересня 2004 р.). А може, 16 вересня 2004 року на ювілейному зібранні у Палаці «Україна» один із потенційних президентів увесь час мовчав і усміхався? Адже, як переконувала суд головний юрист вузу Ірина Саленко: «Янукович тільки нагороджував, з промовою не виступав... Побажав здоров'я викладачам».
«Глава уряду Віктор Янукович привітав професорсько-викладацький склад та студентів Київського нацiонального унiверситету iменi Тараса Шевченка з 170-рiччям вузу, — повідомляла того ж дня прес-служба Кабінету Міністрів. — У своєму виступі на урочистому зібранні з нагоди ювілею Прем'єр-міністр високо оцiнив вагомий внесок Київського унiверситету в розвиток нацiональної освiти». Утім про КНУ Віктор Федорович перед освітянами говорив найменше. Судячи з повної роздруківки його тривалого виступу, вміщеної 17.09.2004 на сайті ДТРК «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення», Прем'єр доповідав переважно про соціальну справедливість, пенсії, ситуацію у житлово-комунальному господарстві і, головне, про владу: «Влада в нас не завжди була сильною. Прикладів неефективної роботи влади за роки незалежності можна навести безліч... Україні потрібна сильна влада!» Повідомлення про виступ Януковича на святкуванні 170-річчя КНУ вмістила також газета «Урядовий кур'єр» (18 вересня). Студентка Олеся Волошко у статті «Орден Ярослава Мудрого дали навіть головному бухгалтеру» («Високий замок» від 22 вересня 2004 р.) пише: «Одного привітального слова для Прем'єра виявилося замало. І, після роздачі викладацькому складу орденів Ярослава Мудрого з V по II ступінь (до речі, орден отримала навіть головний бухгалтер!), він вирішив перетворити святкову сцену на арену передвиборчої агітації». Дівчина зазначає, що «неможливо було не відчути відверто «режимного» присмаку цього заходу».
Не залишаються поза увагою преси давні тісні зв'язки ректора «головного вузу України» з «головним регіоналом». Так, Олександр Рожко у статті «Батько проффесорів» («Свобода», 23 травня 2004 р.) торкається основних віх життєпису ректора КНУ — входження в першу п'ятірку блоку «За ЄдУ» на парламентських виборах 2002 року, організацію «масових студентських маніфестацій» на підтримку Кучми в 1999 році, ініціативу обрання Кучми почесним доктором КНУ. А також діяльність на посаді голови Вищої атестаційної комісії (ВАК) України, на яку Кучма призначив його указом від 17 липня 1998 року. «Зважаючи на вал дисертацій з економічних наук, президія ВАК 26 березня 1998 р. приймає постанову №5-02/3, якою забороняє захист з економічних наук здобувачам, котрі не мають базової економічної освіти, — пише Рожко. — Поява В.Скопенка у ВАК призводить до скасування цього положення. А незабаром у бюлетені ВАК №6 за 1999 р. з'являється повідомлення про захист докторської дисертації в галузі економічних наук: «Янукович Віктор Федорович, голова Донецької ОДА».
Дух Ордену Станіслава
Ще один пункт судового позову проти «УМ» — вимога спростувати факт, що Віктор Скопенко є «одним з лідерів Ордену святого Станіслава». Однак, судячи зі списків членів Ордену, «простих туди не брали». Президент Леонід Кучма, його попередник Леонід Кравчук, голова СБУ Юрій Кравченко (покійний), міністр МВС Юрій Смірнов, Генпрокурор Святослав Піскун, міністр транспорту Георгій Кірпа (покійний) — чим не лідери? Віктор Скопенко став «кавалером Командорського Хреста Ордену святого Станіслава» 15 вересня 2000 року. На офіційному сайті цієї дивної організації (www.ststanislas.org.ua) він значиться в переліку «15 інвеститури», між покійним Іваном Курасом і Дмитром Табачником.
Представник позивача Ірина Саленко доводила, що нагородили не Скопенка особисто, а університет — «за благодійну діяльність». Цікаво, з яких пір бюджетні ВНЗ в Україні почали займатися благодійництвом? Утім, може, й університет чимось тоді нагородили. Хоча фалеристика (наука про нагороди), здається, не передбачає, щоб нагороду установи вішали на шию її керівникові. По відповідь далеко йти не довелося: на тому ж таки офіційному сайті «Ордену СС» «висить» Положення про нагородження, де сказано, що членами «братства» стають «на підставі заповненої преклопотання-анкети на ім'я Великого Пріора» та відповідної рекомендації. Усі, хто «вступали», мусили скласти присягу на вірність окультному Ордену, обіцяючи виконувати рішення Пріорату.
Навряд чи академік Скопенко добре розумів, що то за орден, в якому всіх підряд називають незнано-солодким словом — «шевальє». «Босоноге (упереваж) походження нашої нової духовної, політичної та підприємницької еліти неминуче призводить до скандалів, — писав у статті «Орден для марнославних» Олег Романчук (часопис «Універсум», № 1-2, 2003). — Яскравий приклад — поява на політичній арені України навоявлених шевальє і лицарів, котрі потрапили на гачок вітчизняних і міжнародних спритників».
* * *
А тепер — найцікавіше. Маючи у справі вищенаведені публікації-докази, Шевченківський суд 25 травня цього року виніс рішення: надрукувати в «УМ» спростування інформації, наданої Віктором Королем в інтерв'ю.
