Перша любов. Ілля Григор'єв
...Була весна 1923 року. Клава — донька бухгалтера і домогосподарки з пролетарського району Харкова, Москалівки, — тільки-но закінчила школу. Їй — неповних 17 літ. Подруга намовляє її піти «записатися» в артистки. Вони обирають найпопулярніший у місті театр (нині це Драматичний театр імені Тараса Шевченка) і йдуть до його художнього керівника Миколи Миколайовича Синельникова, який був на ті часи не менш відомим і знаменитим, ніж Станіславський, Вахтангов, Мейєрхольд.
...Подруги вриваються в театр зі службового входу і опиняються на сцені, де йде репетиція. «Слухаю вас», — тихо сказав Микола Миколайович. «Ми хочемо поступити в артистки», — голосно відповіла Клава. — «А що ви вмієте?». «Все, — випалила Клава, — можу декламувати, танцювати, співати». І негайно затягнула «Розпрягайте, хлопці, коні»... Для двох наступних пісень їй акомпанував присутній на репетиції Дуня, який невдовзі стане знаменитим композитором Ісааком Дунаєвським.
Клаву залишили в театрі. Синельников оцінив її природний дар, пластичність, рухливість, кипучу енергію і розгадав драматичний талант. Майбутній зірці пощастило, що її першим учителем був саме Синельников. Він влаштовує її на курс вокалу до знайомого професора Харківської консерваторії, займає в мініатюрних ролях, інколи спеціально вводячи у вистави епізоди з вокальними номерами. Микола Миколайович став «вирощувати» ще один талант — актрису пісні Клавдію Шульженко. (Учнів, які стали знаменитими, в нього було чимало — Комісаржевська, Савіна та ін).
Якось після чергового спектаклю до неї підійшов молодий чоловік у стильному картатому піджаку і лакованих черевиках: «Дозвольте відрекомендуватись: Ілля Григор'єв. Поет. Є серйозна розмова». «Я не потребую провожатих», — різко, показуючи свій характер, відрізала Клава. Поет мовчки повернувся і зник надовго.
Клава паралельно з грою у виставах шукає перші пісні для виконання. Чомусь її звинувачують у копіюванні одеської співачки Ізи Крамер. Це її дратує. Молодий поет Павло Герман запропонував дві пісні виробничої тематики і передав квіти від свого друга Григор'єва. Назви сьогодні — смішні, тоді — нормальні: «Шахта № 3» і «Пісня про цегляний завод», або «Кірпічікі». Як не дивно, остання стала першим радянським шлягером, яку виконували в кожному дворі і яка завоювала весь СРСР.
У 1925 році Шульженко переходить у сусідній театр — там запропонували велику роль співачки Креоліти. Пісня її героїні зробить Шульженко відомою в Харкові. А учитель, прощаючись із нею, напучував: «У тебе дар естрадної мініатюри. Ти повинна працювати над піснею, як над маленькою виставою на 3-4 хвилини. Здійсниш це чудо — тоді в тебе буде свій театр».
Якось на сцені Харківського будинку мистецтв клубного типу, куди Клава завітала з приятелем, вона побачила того самого Іллю Григор'єва, який набивався в залицяльники. Він читав свої вірші під Маяковського. А потім підсів до їхнього столика. Розлив пляшку дорогого «Цимлянського». Клава відсунула келишок: « А я не п'ю». — « Узагалі чи тільки зі мною?». — «І взагалі, і з вами». — «Ви — злопам'ятна!». І раптом несподівано для себе Клава сказала: «Приходьте завтра, я познайомлю вас із моїми батьками». — «Я ж не збираюся з вами одружуватись». — «А чому не збираєтесь?». — «Будь-який чоловік буде нещасливий з вами. У вас буде багато чоловіків, і все не те, що вам потрібно». — «Нісенітниця, — спалахнула Клава, — у мене буде один чоловік і на все життя».
Попри все, роман із Григор'євим захопив юну Клаву. Не було ні сил, ні часу на роздуми. Їхнi стосунки складались, як на футбольному полі, де грали нерівні команди. «Ти ніяка актриса і співачка — так собі, середня» — говорив він. Вона гасила образу. Перемагала любов. Одного разу вона попросила його вірші, Ілля простягнув аркуш. Вона прочитала і здивовано: «Вибач, але це жахливо». Він розлютився: «Хто ти така, щоб говорити мені таке? Дівча з бідняцького двору, без року тиждень, як влаштувалася в приймальні театру...» «Прощавай», — кинула і, не озираючись, залишила його кімнату. Він же, захопивши дві колоди карт (був завзятим гравцем), теж вибіг із квартири.
Вона його не бачила більше місяця... А в цей день вперше не прийшла на репетицію до своєї акомпаніаторки Єлизавети Онисимiвни Рєзникової — спеціаліста високого класу, яка уже більше року працювала з нею (ліпила майбутню зірку) і якій велика Шульженко зобов'язана не менше, ніж Синельникову. «Є тільки дві причини, які можуть виправдати відміну репетиції: хвороба або смерть», — вчила Рєзникова, яка була їй і подругою, і наставником. І вслід за нею Клава повторювала собі подумки: «Є речі важливіші за нещасливе кохання...» І більше ні разу в житті не пропустила репетиції. Жодного дня. Навіть тоді, коли вже рідко виступала, щоденні вокальні вправи вважала найголовнішим у житті. А в Харкові, отримуючи від глядачів квіти, гарячково шукала в них записку від нього. Ні, не було...
Середина 20-х років. Це був час смерті Єсеніна, гарячкових спроб Маяковського пристосуватись до нової влади, розпаду театру Мейєрхольда. Правда, у Харкові ще міг розвернути свої новаторські експерименти Лесь Курбас, про якого Синельников сказав Клаві: «Талановитий чорт, але з викрутасами ще сильнішими, ніж у самого Мейєрхольда». Естраду почали притісняти, звинувачуючи її в потуранні обивательським смакам. Але в Харкові ще успішно виступила Одеська група з елегантним, чарівним ведучим Кораллі, на якого Клава ледь звернула тоді увагу. Виступ групи відвідала кілька разів, бо її цікавила там одна співачка.
Першого травня 1927 р. Клава радісно крокувала з друзями вулицями Харкова в першотравневій колоні. До неї підійшов спільний з Григор'євим знайомий: «Ілля програв у карти. Стрілявся. Живий». Вона вихором вискочила з колони і не зупинялась до порога його кімнати в комунальній квартирі. Біла пов'язка на його голові була скривавлена. «Змова почуттів не здійснилась, — прошептав він, — я думав, що вже ніколи тебе не побачу». — «Ти через мене?» — «Забагато честі, — відповів. І через хвилину: — Підеш за мене заміж?». Він раптом зрозумів: якщо Клава відмовить, він насправді пустить кулю в лоб. Клава не відмовила.
...А мудра Рєзникова готувала її до поїздки в Ленінград. Вона розуміла, що Клава Харків вичерпала і їй потрібен для професійного росту центр.
Григор'єв відпускати не хотів. Переконував: «Скоро твої пісеньки будуть нікому не потрібні. Кінематограф замінить всю літературу; театр, естрада відімруть». — «Отже, і я тоді помру», — відповіла Клава. І несподівано сказала: «Давай розпишемося». — «Ось зустрінемося в Харкові знову — тоді і розпишемось»,— і простягнув їй шлюбну обручку.
Пізніше в її репертуарі назавжди залишатиметься улюблена публікою пісня «Руки»: «Руки! Как вы могли легко проститься?». Треба було пережити все це, щоб потім викликати сльози співучасті у слухачів.
Навесні 1928 року вона залишає батьків, які її так любили, свою Москалівку, Музичний театр. Григор'єв тут же полетів будувати Магнітогорськ. Ще довго в її репертуарі залишатимуться «Запрягайте, хлопці, коней». Ніколи не забуде специфічну мову Харківської окраїни, буде сюди, на малу батьківщину, часто приїздити. Додому. І навіть народжувати сина приїде в ту лікарню, де народилася сама. І майбутні внучки, народжені в Ленінграді, будуть називати її ласкаво «буся» — від українського «бабуся».
Ленінград зустрів Клаву і Рєзникову дощем, мрякою. Після пісні, яку вона виконала для знаменитого конферансьє Миколи Орєшкова, він сказав: «Беру вас у програму на День преси 5 травня в Театрі імені Кірова — колишня Маріїнка. Це відповідально, це вам не Харків». Клава від образи за свій Харків ледве не зірвалась, стримав суворий погляд Єлизавети Онисимiвни. Наодинці вона знову її вчила: « Треба вміти поводитись. Вміти ковтати образи, навіть незаслужені. Вміти усміхатись, коли хочеш плакати. Бути ввічливою, коли хочеш дати ляпаса. І запам'ятай: я витратила на тебе два роки життя не для того, щоб ти зараз пирснула і втекла». Клава вибачилась: «Григор'єв не пише».
П'ятого травня відбувся концерт. «А зараз виступить вперше і один раз проїздом через Ленінград Клава Шульженко», — оголосив Орєшков. Клава йшла із-за лаштунків на дерев'яних ногах. Так буде потім завжди, коли виходитиме на сцену. Але ніхто про це не здогадуватиметься. Вона з'являлась перед глядачами легко, артистично, невимушено, пізніш — царівно. Такою її пам'ятають всі сучасники. Але в той вечір молода співачка не бачила облич у залі, до неї доходила лише хвиля приязні і захоплення. Зал шаленів, не відпускав, замість однієї запланованої пісні виконала шість. Це була перемога.
Концертний відділ у Ленінграді затвердив усі пісні Шульженко. З нею уклали договір — таких грошей вона ще не бачила. Новоспечена артистка виступала на дивертисментах у кінотеатрах (тоді було прийнято перед сеансами давати концерти). Афіші, впізнавання на вулиці, місто, яке полюбила назавжди. На відміну від Москви, яку не терпіла.
Тоді в Ленінграді працював Леонід Утьосов. Він був одержимий створенням свого театру джазу. «Підеш до мене працювати, Клавочко?» — якось запитав. «З вами — хоч на край світу», — випалила і глянула на дружину Утьосова Олену Осипівну. «А хто ваш чоловік? — запитала та, помітивши обручку на руці. « Він і є, і його немає», — відповіла Клава. Подумки згадала, як зразу по приїзді в Ленінград побігла у фотостудію і попросила зробити фото так, щоб було видно обручку. (Це фото найчастіше використовувала потім преса і реклама.— Авт.)
Через півтора місяця прийшов перший лист від Григор'єва: «Кунєчка! (Так ласкаво він її називав.— Авт.). Згадую тебе кожний день ...Твої успіхи і тішать мене, і мучать. Ти віддаляєшся від мене все далі і далі у свій вигаданий і фальшивий світ. Я — на великій будові, видаю газету, відкриваємо клуб... Ти ще не загубила (не викинула) мою обручку?». Клава облила сльозами, обцілувала лист і...побігла на репетицію. Про від'їзд із Ленінграда, де створювався мюзик-хол і куди її візьмуть згодом у штат, не могло бути і мови.
І все ж у рідний Харків вона вирвалась. Важко захворіла мама. Перед першими гастролями в Москву їй дали відпустку. На другий день Шульженко була вже у Григор'єва, який щойно приїхав з Магнітки. Вона думала про нього постійно. Їй було боляче від іронічних висловлювань про її нехитрі пісні. Але якась невидима сила то притягувала їх одне до одного, то розкидала в різні боки... Клава і Григор'єв накинулись одне на одного, як голодні пантери. Було зрозуміло, що ні в нього, ні в неї нікого не було. Він наполягав: «Давай розпишемося». Тепер не спішила Клавдія: «Ось приїду з московських гастролей — тоді й розпишемось». Вони уявити собі не могли, які випробування, які перипетії готує їхньому почуттю і їхньому життю доля.
Друга любов. Володимир Кораллі
Москва зустріла Клаву не так доброзичливо і захопливо, як Ленінград. Цензура залишила в її репертуарі дві пісні. Правда, допоміг Утьосов. У Москві якраз накинулись на знищення естради, вціліли деякі — Утьосов, Дунаєвський, Смірнов-Сокольський, Шульженко. Вона метушилась у пошуках репертуару. Навіть протягом року виконувала «Лівий марш», після якого у неї вже ніколи не було так званого офіційно-партійного репертуару. Кинулась у ліричний народний фольклор, у тому числі іспанський, італійський, кубинський. Без популярності, але вперто працювала над собою...
Наприкінці 29-го її запросили для участі в концерті в Нижній Новгород. Там виступала також Одеська естрадна група з елегантним Володимиром Кораллі. Він був тоді в розквіті успіху, естрадної слави і популярності, бо на естраді — з 15 років і залишався на ній до 75 літ. І Кораллі зумів підкорити безпосереднє, щире Клавине серце своїм красивим залицянням, умінням показати себе в найкращому світлі. Вона все розказала йому про Григор'єва, зізналась, що «хворіє» ним досi , але вирішила до чоловiка не повертатись. Пише Кораллі: «Я так щиро, по-товариськи до Вас прив'язалась, що тепер мені Вас не вистачає, а решта залежить від Вас».
Кораллі зрозумів, що це для нього добра партія, і кинувся з притаманним йому організаційним хистом домагатись одруження. Зумів сподобатись батькам Клави, Рєзниковій, яка залишалась Клавиною подругою і час від часу акомпаніаторкою, побороти шалений спротив матері-одеситки і старшого брата (теж артиста), а головне — зумiв, перемогти суперника в створеному Клавою трикутнику.
Під час особистої зустрічі в Харкові, коли Клава передумала залишати Григор'єва і представила його Володимиру як свого нареченого, відбулась сутичка, яка примусила Кораллі вихопити з кишені браунінг (збережений з громадянської війни) і ледь-ледь не натиснути курок. Два слова, кинуті Григор'євим в обличчя супернику — «жалюгідний лицедій»,— вирішили долю всіх трьох. Після цієї репліки про акторство, яке вже стало суттю й ідеалом Клави, вона викрикнула: «Григор'єв, відійдіть! Візьміть ваш перстень», і обручка покотилася по бруківці...
Занадто скромне весілля, яке Клава назвала «товариською вечерею», відбулося в Харкові. В паспорті записали: « Шульженко-Кемпер» (Кораллі — це сценічний псевдонім Володимира). З цього часу вони їздили на гастролі разом. Успіх Клави забезпечував і його успіх. Крім того, Кораллi був добрим, за нинішньою термінологією, менеджером. До і під час війни у них була спільна афіша: «Джаз-ансамбль під керівництвом лауреата Всесоюзного конкурсу естради Клавдії Шульженко і Володимира Кораллі». Він поступився їй першим місцем. Заслужено.
А як родинне життя ? По-різному. В 1932 році народився їхній син Ігор (Гоша). Дві онуки в майбутньому були її великою радістю. Дуже дружні стосунки склалися у великої співачки і з майбутньою невісткою Вікторією. А з чоловіком? Вони обоє були сильними людьми, яскравими особистостями, для родини — не найкраща комбінація. Вона думала, що втекла від вибухового характеру Григор'єва, не підозрюючи, що Кораллi мав набагато гучніший децибел. Таке інколи витворяв! Був ловеласом, але, маючи ще й самолюбну, диктаторську натуру, не припускав, що і дружина може захоплюватися. Були скандали. Але розум Кораллі, здатність розраховувати все наперед допомогли зберегти родину в 1937-1938 рр.
Вони прожили разом 25 літ. Тріщини у стосунках розширювались поступово і закінчились офіційним розлученням у 1956 році.
А тим часом передвоєнні роки були роками поступового і непереможного успіху Клавдії Іванівни в народі. Періодичні покусування критики не впливали на любов публіки. У довоєнні роки вона зуміла виробити свій стиль, залишитись вірною ліричному репертуару. Крім артистичного таланту і голосу, вона володіла ще одним хистом: фізично не могла виконувати пісні, які не сприймала публіка. Тому на перший Всесоюзний конкурс артистів естради в листопаді 1939 року Клавдія принципово, всупереч офіційному проханню підготувати щось «не про любов», вирішила відстоювати свій вибір в естрадній пісні — багату палітру лірики. І виконала «Челіту» (хоч її і співали майже всі конкурсантки), маловідому «Записку»(Н. Бродський, П. Герман) та «Девушка, прощай» (слова М. Ісаковського). Викликати «на біс» не дозволялось, але публіка оваціями вимагала свого. Не могли оголосити наступного конкурсанта — змушені дозволити «біс». Нікого так бурхливо не приймали, як Шульженко. Це була перемога її стилю і манери виконання. Вона була найліпшою. Хоча першого місця не дали, отримала лауреатський диплом. Несправедливість журі компенсовано невдовзі мільйонними тиражами платівок, які негайно заполонили всю країну. В 1940 році, коли їй було 34, прийшла всесоюзна народна слава.
Остання любов. Георгій Єпіфанов. Лицар своєї примадонни
...Улітку 1940 року 22-річний студент операторського факультету ВДІКу Георгій Єпіфанов проходив переддипломну практику в Ленінграді на студії кінохроніки. Нудьгуючи, якогось вечора взяв квиток на концерт невідомих йому В. Кораллі й К. Шульженко в супроводі джаз-оркестру...Коли заспівала красива, струнка, молода співачка, його охопило невідоме до цього часу хвилювання. Пальці вп'ялись у поручні крісла, він завмер, боячись пропустити хоч одне слово. Молодий чоловік ніколи не чув, щоб т а к співали.
Георгій негайно скупив усі її платівки, які були в місті. Вечорами стояв неподалік будинку, де жило подружжя, щоб глянути на співачку зблизька. Перед від'їздом у Москву послав на її домашню адресу листівку, привітав із найближчим святом...Військово-Морського флоту. І підписався: «Г. Є». Картки з цими ініціалами будуть приходити до неї ще 17 років. Шульженко не могла собі пояснити, чому з сотень листів і вітань, що приходили лантухами, вона відкладала окремо листівки з цим загадковим «Г. Є». Кораллі добродушно жартував iз цього приводу.
А пакунок із платівками, як талісман, Георгій проніс усю війну, включно до Берліна. (До слова, документальні кадри військового фотокореспондента Єпіфанова використовувались не раз у відомих фільмах про війну).
Початок війни застав подружжя Кораллі-Шульженко на гастролях у Єревані, під час яких вони пережили останній спалах гармонії у своїх стосунках. Коли дістались до Ленінграда, місто бомбили. Група Кораллі й Шульженко стала називатись «Ленінградський фронтовий джаз-ансамбль». Їм видали військову форму і почали відправляти з концертами на передову. Бомби, що падали на блокадний Ленінград, мешкання в підвалі, який був одночасно й бомбосховищем, смерть батька від дистрофії, хвороби сина, якого вони возили з собою два роки війни, поки з Харкова не викликали тітку, і постійний голод. Лише за перший рік війни ансамбль відбув 500 концертів.
Якось військові пілоти попросили Клавдію виступити в сукні, як до війни... І вона вийшла у вечірньому вбранні, з тоненьким ремінцем на талії — легка, спокійна. Дух мирного життя разом із її піснями вливався в душі солдатiв. Їй більше не дозволили одягати військову форму. Одна з найулюбленіших солдатами пісень була «Давай закурим». До неї підходили, дякували, пробували дарувати трофейні сигарети, не підозрюючи, що вона в житті не тримала цигарки в руках.
Одного разу до неї підійшов молоденький лейтенант (це був Михайло Максимов), простягнув червоніючи аркуш паперу і сказав: «Я написав пісню, а музика , як у «Синем платочке». Слова старої пісні на музику Єжі Петербурзького, яку співали і Русланова, і Юр'єва, їй не подобались. А ці... Цього ж вечора вона виконала пісню, якій довелось пережити і її творців, і війну, і співачку. Свідчать, що солдати кидалися в бій не тільки з відомими історії гаслами, а й — «За cиний платочек!». Прості слова цієї милої, доброзичливої молодої жінки дійсно робили на фронті дива.
На початку нинiшнього тисячолiття було проведено опитування ветеранів: «Назвіть три пісні, що виграли війну». Одна з названих — «Синий платочек». На меморіальному барельєфі на могилі К. І. Шульженко зображено її профіль, в руці вона тримає хустинку. Хтось пластеліном завжди прикріплює справжню блакитну хусточку.
Пісня стала пам'ятником тільки тому, що її виконувала Клавдія Іванівна:
Помню: в тот радостный вечер
Падал платочек твой с плеч.
Как провожала и обещала
Синий платочек сберечь.
И пусть со мной
Нет сегодня любимой родной.
Знаю, с любовью ты к изголовью
Прячешь платок голубой.
Через тиждень пісню знав увесь Волховський фронт, через місяць — усі фронти і тил. Незабаром із Москви за нею направили спеціальний військовий літак — там знімали фільм-концерт «На замовлення бійців».
...Якось вона давала концерт у шпиталі для важкопоранених. На ліжках лежали «мумії» з забинтованими обличчями. Раптом вона почула: «Кунєчка!» Клавдія здригнулась: «Хто сказав?». Пройшлась між ліжками. У відповідь — тиша. Тільки дихання поранених. У неї почалась істерика...Через кілька днів співачка прочитала в газеті у списку нагороджених: «Старший лейтенант Григор'єв Ілля Павлович — орден Червоної Зірки (посмертно)». За тисячі концертів, які провела на війні Клавдія Іванівна Шульженко, її теж нагороджено орденом Червоної Зірки.
У повоєнній Москві на хвилі боротьби з космополітизмом іноземні слова «джаз», «фокстрот», «танго» перетворились на «легку музику», «швидкий танець», «повільний танець». Композиторів громили за «надмірну розробку ліричної та інтимної тематики з циганською меланхолією, чужою радянському народу». Було прийнято 15 постанов щодо зачищення естрадного репертуару. Шульженко заборонили виконувати «Синий платочек», «Давай закурим», «Руки» та інші твори. Подружжя залишилося без свого оркестру (його ліквідували), вона — без репертуару. Пропонували пісні про Сталіна, про партію, про боротьбу за мир... І все ж в умовах, які зламали не одного з її колег, Клавдія Іванівна вистояла, вона не повернулась до «пафосних» пісень.
1953 рік Шульженко і Кораллі планували зустріти, як завжди, в Центральному будинку працівників мистецтв. 31 грудня зателефонували від імені Сталіна: «Йосип Віссаріонович запрошує вас у Колонний зал ім. Чайковського». — «І не подумаю! Раніше треба було дзвонити», — відрізала Клавдія Іванівна. Тільки смерть вождя невдовзі зберегла її.
Коли одружився син Гоша, батьки зрозуміли, що їх уже ніщо не зв'язує. Після розлучення вона залишилася в 17-метровій кімнаті в комуналці. Як їй вдавалося кожен день жити і проводити щоденні репетиції — загадка. Очевидно, стало так зле, що зрадила своєму принципу « нічого ні в кого не просити» і пішла до міністра культури Катерини Фурцевої. Та жорстко: «Ваших заслуг ніхто не відбирає. Але на квартирній черзі тисячі таких, як ви. Скромнішою треба бути, Клавдіє Іванівно». Шульженко і тут проявила свій характер: «Сьогодні ви міністр, Катерино Олексіївно, а ким будете завтра — невідомо. А я співачка назавжди. І народ мене любить». З квартирної черги її прізвище викреслили.
А народ її як любив, так і любить. Їй писали прості люди з усієї країни на адресу: «Москва. Радіо. Шульженко», або: «Москва. Большой театр. Клавдії Іванівні». Офіційне звання народної артистка РРФСР вона отримала лише в 1962 році, народної артистки СРСР — у 1971. До слова, тоді «Новое русское слово» (Нью-Йорк) писало: «Народна артистка — вона жодної пісні не заспівала про них (комуністів). Тільки про любов. Їй нічого за все життя не дали і лише зараз — звання народної. Так це більше не їй потрібно, а званню. Це вона його вшанувала, а не навпаки».
Постійно з усіх куточків країни приходили листи, підписані «Г. Є». Їх познайомили випадково. Георгій Єпіфанов — 38-рiчний кінооператор студії хронікальних фільмів хвилювався, як хлопчисько. 50-річна Клавдія Іванівна простягла йому вже немолоду руку. Він потиснув її, і вони обоє розсміялись так, ніби знали одне одного дуже давно. Сказав, між іншим, що має більше ста її платівок. Здивувалась: у неї було менше. «Що ж, Жорж, ви або йдіть, або залишайтесь», — просто сказала вона йому наприкінці розмови.
Після цього вечора і надзвичайної ночі почалося їхнє спільне життя, переповнене радощами і розчаруваннями, душевними злетами і муками жіночих заздрощів. Вони купили двокімнатну кооперативну квартиру.
В її оточенні з'явились нові імена: Олександр Островський, Тамара Маркова, Євген Євтушенко. Вона дочекалась сольної програми. Часто виїздила на гастролі, де її наздоганяли телеграми: «Столиця нудьгує за тобою. Один москвич помре, якщо потяг запізниться хоч на одну хвилину»...Вона — йому: «Я тебе так люблю, як сорок тисяч братів любити не зможуть. Сьогодні я співала тільки для тебе, мій рідний, любий Жорж! Ти — моя найкраща пісня кохання». Її останнє кохання було бурхливе, несамовите, всепоглинаюче.
Клавдія Іванівна і раніше дуже слідкувала за своєю зовнішністю, а тепер стала приділяти ще більше уваги. Вона усвідомлювала, що 12 років різниці — це реальність. Єпіфанов без сумніву її кохав, але Клавдія Іванівна розуміла, що досить іскри і цей союз розпадеться. Вона боялась і наближала цей час. Одного разу, помітивши на вечірці його погляд у бік іншої жінки, вдома влаштувала скандал: «Та хто ти є? Хто? Ти мужик і не можеш навіть заробити... («Господи, що я несу?»— промайнуло в голові...) Але непоправне трапилось. Єпіфанов з його надмірним почуттям власної гідності за 7 років спільного життя стомився під тиском її волі. Він кинув ключі і вийшов геть... Назавжди.
Маючи сотні залицяльників, Клавдія Іванівна останні 20 років життя залишалася самотньою. Як і він — її останній лицар. В її репертуарі була пісня «Одна», в якій — про випиту до дна гіркоту цього стану. До слова, Кораллі не раз напрошувався в гості. Інколи вона поблажливо дозволяла: «Тільки на півгодини. Більше я тебе, Володічка, не витримаю». Єпіфанов не попросився ні разу.Тому і любила.
...Через 12 років після цього драматичного для обох розриву 10 квітня 1976 року Шульженко відзначала свій 70-річний ювілей в Колонному залі Будинку спілок. Цей концертний зал завжди приносив їй успіх. Але те, що випало на її долю в цей вечір, не називається успіхом — це був тріумф. Під звуки «Синего платочка» у виконанні симфонічного оркестру із-за лаштунків повільно, лебедино виплила Вона: струнка, красива, горда, в світло-блакитній сукні, тримаючи у високо піднятій руці блакитну шифонову хусточку. Зал її зустрічав стоячи, 7-хвилинними оплесками. Серед слухачів — обидва її колишні чоловіки — Кораллі і Єпіфанов. Останній хвилювався не менше, ніж вона. Коли заспівала, зрозумів: в ній з'явилось багато нового, незнаного і ... могутнього.
Концерт ішов без оголошення. А нащо? І так все всім відомо. Із 20 пісень не було жодної, яка б подобалась менше попередньої. Але, коли відіграла «Три вальси», зал вкотре охнув. Усього три куплети. Кожен із них відтворює почуття жінки в 17 років (перша любов), у 45 (зрілість) і 70 (старість). І через усі роки — одне незгасаюче почуття любові. Три куплети — одна переконлива моновистава. Шульженкознавець В'ячеслав Хотульов стверджує: нічого подібного в пісенній ліриці ХХ століття не було і немає. У той вечір вона розповіла слухачам про все своє життя.
Сама оголосила лише одну пісню, нову, спеціально (але це подумки) для нього — свого Жоржа: « Композитор Пономаренко, поет Євген Євтушенко, виконує Клавдія Шульженко»:
« А снег...а снег повалится,
повалится
И я прочту в его канве,
Что моя молодость повадится
Опять заглядывать ко мне»...
Єпіфанов завмер. Про що вона? Яка молодість? Вона що, забула, скільки їй років? Він вп'явся у неї поглядом. ЇЇ обличчя палало, а погляд був направлений, ні, не в минуле, а туди, де її ще чекало щастя: /«И ночь завертится , завертится/ И, как в воронку, втянет в грех»/... — продовжує нестись зі сцени. Боже! Тільки зараз він починає розуміти цю жінку. Вона — Фенікс! Птиця, що відроджується з попелу й кохання. Єпіфанов у нестямі вискочив на вулицю і біг вечірньою Москвою, тікаючи від самого себе. Його наздоганяли сім років великого щастя в суміші з дикими примхами цієї жінки, яка більше смерті боялась старості і не розуміла, що він любив тільки її одну і вік тут ні до чого...
А на сцені в цей час звучала заключна пісня:
Когда вы спросите меня,
Как я живу на склоне лет?
Отвечу: я полна огня
И юных сил...
(Тут вона зробила свою коронну паузу і з хвилюючим жестом руки, з награним сумом закінчила:
«... которых нет».
Єпіфанов у цей вечір у числі друзів і рідних був із нею за святковим столом. Як і 12 років тому, виголошував тости на її честь — він завжди був неперевершеним тамадою. Вона сиділа поряд — стомлена, тиха, щаслива. Коли гості залишили їх удвох, вони проговорили всю ніч. Про що — ніхто ніколи не дізнається. Через місяць вона попросила Георгія Єпіфанова супроводжувати її у Кремль, де їй вручали найвищий на той час орден. Як і п'ять років тому, коли давали звання народної, погодився.
За останні 8 років її життя вони бачилися ще тільки раз — на її 75-річчя. Останній сольний концерт Клавдії Шульженко відбувся в Україні — в Одесі, коли їй було 76.
В останні роки її відвідували молоді естрадні таланти — Едіта П'єха, Алла Пугачова, Валентина Толкунова, Йосип Кобзон та інші. Часто приїздили друзі та родичі з Харкова. Коли не стало в її житті творчості, не стало і її. Це трапилось 17 липня 1984 року.
Кiнець казки
про любов
Володимир Кораллі в кінці життя зрозумів, в чому й зізнався, що він по-спражньому любив тільки Шульженко. Він не дожив до свого 90-річчя 5 днів. Син виконав прохання батька — поховав поруч із могилою Клавдії Іванівни.
23 березня 1997 року газета «Вечерняя Москва» надрукувала статтю «Жорж — одинокий лицар примадонни». І підзаголовок: «Пенсіонер Єпіфанов живе наодинці з портретом своєї мрії». Заслужений діяч мистецтв Георгій Єпіфанов помер із цією газетою в руках у день народження Клавдії Шульженко — 24 березня 1997 року.
P.S. У підготовці цих «Етюдів» використано книгу В'ячеслава Хотульова «Клавдия Шульженко» (серія «Женщина — миф») та радіоконцерт, присв'ячений 100-рiччю К. І. Шульженко.
