Власне, весь комплекс ДСП «Чорнобильська АЕС» — нинішня назва колишнього атомного гіганта — є сьогодні для нашої нації ярмом: екологічним, економічним, соціальним, психологічним і бозна-ще яким — час покаже. Бо чи скоро дійдуть руки, щоб «стерти» з лиця нашої землі радіоактивні плями, які утворилися, коли на ці місцевості разом із атмосферними опадами в активній фазі аварії випали радіонукліди плутонію, стронцію, цезію (період напіврозпаду першого з названих елементів становить 24 400 років)...
Документальний пролог
Сьогодні АЕС є і АЕС водночас немає. Є, бо реакторні установки обслуговує персонал; тобто працюють люди в потрібному режимі; немає, бо струму станція не дає. 15 грудня 2000 року було зупинено останній діючий — третій — енергоблок. Відтак Україна виконала свої зобов'язання перед міжнародним співтовариством, сформульовані в Меморандумі про взаєморозуміння між урядами країн «Великої сімки», Єврокомісією й урядом України. Йде шостий рік відтоді, а й досі час від часу спливає тема: з політичних чи технічних мотивів було натиснуто кнопку «стоп». Безперечно, без політичного аспекту в цьому дійстві не обійшлося. Але «технарі» і науковці-ядерники добре знали, що таке реактор РБМК-1000. Надто після того, як четвертий із них вибухнув. (На ЧАЕС до тієї квітневої ночі 1986 року їх діяло чотири, планувалося вже наприкінці того року здати в експлуатацію п'ятий, а через рік — ще й шостий енергоблок; майже готовий корпус п'ятого і стіни шостого праворуч «саркофага» доповнюють пейзаж-панораму АЕС...)
Майже п'ять років пішло на те, щоб науково-технічна рада регулюючого органу СРСР (колишнього) дійшла висновку після грунтовних досліджень, аналізу моделей і сценаріїв розвитку причин аварії, що вона стала неминучою через серйозні конструктивні недоліки на реакторі РБМК, що їх мала на той час ця реакторна установка. Йшлося про специфічні ядерно-фізичні характеристики, зумовлені конструкцією активної зони, низьку ефективність системи управління й захисту. А інкриміновані персоналу порушення не були причиною аварії, не впливали на хід її розвитку і масштаби наслідків. На основі цих результатів, які було надано МАГАТЕ (Міжнародне агентство з атомної енергетики), INSAG (Міжнародна консультативна група з ядерної безпеки) сформулювала свою позицію, зокрема, таку: саме фізичні характеристики реактора зумовили його нестійке поводження.
«Неврівноважений» РМБК, не витримавши регламентного експерименту, вибухнув. 640-тонний комплекс даху над реакторним залом злетів у повітря. Верхню двотонну плиту відірвало від тіла реактора і вона стала майже на попа, відкрилася активна зона. З неї майже на півтора кілометри заввишки вивергався гарячий радіоактивний струмінь... За міжнародною шкалою ядерних інцидентів, запроектна аварія на четвертому блоці Чорнобильської АЕС класифікується як тяжка аварія найвищого — сьомого — рівня.
Доза на «дезу»
Цей короткий документальний екскурс у 20-річне минуле — данина події, яка вкарбовна віхою як у життя кожного її сучасника, так і загалом у розвиток ядерної енергетики, у технократичну взаємодію людини з мікросвітом.
Сьогодні хто цікавиться, може без будь-яких перешкод детально ознайомитися з описаннями по годинах і днях про те, що відбувалося протягом останніх днів квітня і до листопада 1986 року (коли рапортували про зведення «саркофага») на березі Прип'яті, в однойменному місті, за стінами кабінетів, в яких відбувалися вдень і вночі засідання урядової та інших різних комісій. Джерел більш ніж досить: звіти, наукові праці, книжки, фільми, висновки, таблиці радіоактивних викидів, карти забруднених територій для роботи і для грибників, чимало спогадів, в яких переплелося об'єктивне із суб'єктивним, правда з домислами.
А тоді, в травні 86-го... Слова «рентген», «бер», «кюрі», не кажучи вже про цифри показників біля них, пильний працівник головліту (а простіше — цензор) підкреслював на чорновій газетній шпальті червоним олівцем і вимагав надати офіційний дозвіл на публікацію з Москви. В мене давно зберігалися шпальти газети «Радянська Україна», в якій я працювала власним кореспондентом, із викресленими абзацами. Наполягати на своєму було марно. Навряд чи колись забуду фразу, сказану стражем таємниць: «Ви дезінформуєте людей, а дезінформацію треба дозувати...»
Отже, «найжахливіші» з моїх «дез».
«...На ганку колишнього райкому партії в Чорнобилі, де відбувалося засідання урядової комісії (журналістів туди не пропускали), пощастило затримати на кілька хвилин після засідання академіка Легасова. Посипалися запитання.
— Рівні радіації біля АЕС...
— Найвищі, які можна уявити...
— На вашу думку, вченого-ядерника, які загрози...
— Можу лише сказати, що перші аналізи засвідчили викиди такої кількості радіоізотопів, якої ми не могли очікувати. Загрозу містять усі, є й плутоній-239, 240...»
* * *
«Про рівні радіації біля 4-го блоку ми вже конкретно знали: у військовому штабі, куди вдалося зазирнути від дверей, на карті на замальованих чорним ділянках під стіною реактора біліли цифри 800, 400...»
* * *
«З дозволу генерала Миколи Васильовича Гончарова (він сказав: «Ви мене запам'ятаєте, бо маю ім'я та по-батькові одного класика, а прізвище — другого) ми з власкором «Комсомолки» Петром Положевцем вилітаємо з Янова на військовому вертольоті в напрямку АЕС. Командир вертольота наказав сісти на свинцеві пластини і застебнути на собі свинцеві пояси, які частково закривають спину і поперек. Пілоти зробили те саме, у них на голові шоломи, видно, теж важкі. Вертоліт злетів якось важко, бо кабіна обшита також свинцевими смугами. З нами на борту науковий співробітник з приладами. Зробивши три кола над майданчиком АЕС, командир дає знак науковцю приготуватися. Ми не відриваємося від ілюмінаторів. Командир піднімає руку, науковець відкриває якийсь клапан у дні вертольота, опускає в отвір на тросі прилад, одразу піднімає і ховає у великий ящик. Ставити запитання немає сенсу — у гуркоті не чуєш, що сам говориш.
Після посадки запитуємо у співпасажира, який так і не назвав себе: «Що?» «Нічого. Заміряв стовп». Далі ми не запитували, бо 2—3 секунди бачили розпечене нутро реактора. Небагатослівний науковець сів у машину, яка його чекала, а ми — в старенку комсомольськоправдинську «Волгу»... Того дня я приїхала додому боса. Колеса і днище «Волги» на пункті санітарної обробки в Дитятках довго відмивали, а от мої туфлі дозиметристи порадили засунути в наданий мішечок і викинути в спеціальний сміттєвий ящик...»
* * *
Цей уривок з репортажу викреслили, дарма що було названо конкретних дійових осіб, з «вироком»: «Такого не може бути».
...Це розпечене коло в жерлі реактора постало перед очима через шість років. На одній з міжнародних наукових конференцій, що відбувалася в Славутичі з нагоди річниці спорудження «саркофага», виступав відомий американський учений, супроводжуючи доповідь показом через проектор таблиць, графіків, формул, певна річ, мало зрозумілих для журналістів. І раптом на екрані з'явився слайд. У залі затихли, розглядаючи картинку. «Цей знімок, — чулося в навушниках від перекладача, — зроблено 26 квітня 1986 року з американського супутника...» Не пам'ятаю, які були названо години. Але масштаб об'єкта на знімку був, ну, трохи менший, ніж той, яким ми бачили його з вертольота...
Не побачила світу історія про те, як на одній з інженерних машин розгородження (ІМР) — а це велетенський металевий монстр з усілякими пристосуваннями, щоб іти напролом — безпосередньо біля стіни четвертого блоку обірвався гусеничний трак. ІМРи, пройшовши дротову загорожу, згрібали обвали докупи. Час, відведений на операцію, обмежений. Солдати — члени екіпажів машин, що працювали поруч, підсобили товаришам. Певна річ, треба було вилізти з-під броні... У лазареті у Горностайполі вони, з обличчями, білішими ніж карпатський сніг, спокійно розповідали, як вдалося максимально швидко вивести ІМРи із загрозливої зони... Ця інформація підпала під заборону писати про «НП».
* * *
Не пощастило донести до читача і розповідь про долю «рудого лісу», поруч з яким «на довгу і добру пам'ять» ми сфотографувалися разом із групою провідних спеціалістів тодішнього найпотужнішого в країні Міністерства середнього машинобудування, яке курирувало спорудження «саркофага». А скільки і чого ще не можна було обнародувати протягом літа й осені 1986-го...
Ключове слово — «безпека»
Журналісти, які приїжджали в 30-кілометрову зону, знали: по правдиву інформацію треба звертатися тільки до Володимира Івановича Холоші, який мав обов'язок опікуватися пресою...
У переддні 20-х роковин аварії, безумовно, напружені для керівництва МінНС України, все-таки вдалося зустрітися із давнім знайомим — В. І. Холошею, щоб почути правдиве, кваліфіковане слово спеціаліста. До того ж усі ці два десятиліття, з невеликими перервами, він працював начальником у 30-кілометровій зоні «відчуження».
— Ви, Володимире Івановичу, 20 років тому розголошували таємниці, — почала я свій наступ. — Розголосьте і сьогодні як заступник міністра: що відбувається на об'єкті «Укриття», коли зрештою з'явиться довгоочікувана «Арка» — новий конфаймент, які складнощі виникли із захороненням відпрацьованого ядерного палива і про які сховища «міжнародних» ядерних відходів піднято проблему...
— Щодо розголошення таємниць, — відреагував на мій закид Холоша, — то я вважав своїм громадянським обов'язком давати об'єктивну інформацію. Люди повинні знати правду. Хоч і багато що не друкували, та певна частина однак просочувалася, нехай у розмовах. А журналістам треба було казати те, що є, щоб вони могли убезпечити себе від необдуманих кроків через незнання ситуації.
Тепер про конфаймент. На жаль, не все так однозначно. Вважається, що процедури щодо тендеру на його спорудження не завершено, не всі умови, викладені в документації, виконано. І тому далі триває аналіз пропозицій і тієї роботи, що проведена оціночним комітетом.
— Все-таки це буде «Арка»?
— Так. Цей проект був прийнятий ще у 2000 році урядом нашої країни. Причому було обумовлено дві речі: ми погоджуємося з пропозицією міжнародної спільноти, міжнародних експертів, що це буде «Арка», але в цій споруді повинні бути забезпечені просторові та інші рішення, щоб можна було надалі працювати з паливовмісними масами, які є всередині «Укриття», і вести інші роботи. Але проблема в тому, що сьогодні ці пропозиції учасників тендеру економічно не оцінені. Не завершено й процедуру вибору нового підрядника на проектування й спорудження нового конфайменту.
Позиція нашої держави полягає в тому, що найперше має бути забезпечена безпека при проведенні цих робіт і щоб нова споруда була надійною — уможливила рівень мінімального ризику на 100 років.
Триває копітка, спокійна, виважена робота, мета якої — захист національних інтересів України.
— Отже, треба розуміти, що взяла гору концепція, якою передбачена не просто нова оболонка над екологічно небезпечним об'єктом «Укриття», яке є, по суті, звалищем високоактивних радіаційних відходів, а така споруда, під склепінням якої була б можливість вести роботи за ядерними технологіями, вилучаючи відходи з об'єкта, складаючи їх у спеціально створеному сховищі, яке відповідало б міжнародним нормам щодо безпеки. Тобто йдеться про гарантовану підконтрольність цих відходів?
— Так, тільки тоді, коли всі рештки від 4-го енергоблоку будуть законтейнеровані й обліковані, можна буде вести мову про об'єкт «Укриття» як екологічно безпечну систему.
— Про якісь певні часові терміни появи такого сховища в даній ситуації, коли й контури «Арки» не прояснено, годі говорити. А от про сховища відпрацьованого ядерного палива — актуально. Адже зупинену станцію не можна вважати знятою з експлуатації і безпечною, доки не буде вивантажено з усіх реакторів усе паливо...
— Перше сховище стало до ладу ще у 1996 році. Туди планово вивантажується паливо. З другим, споруджуваним за міжнародним проектом, виникли проблеми. Виявилося, що запропоновані проектні рішення не можуть бути ліцензовані з точки зору безпеки. І тому тривають пошуки альтернативних або нових рішень, які дали б змогу зберігати там відпрацьоване паливо в безпечному стані 50 років.
— Чи є стратегія його використання надалі?
— Відпрацьоване ядерне паливо підлягає переробці. З нього вилучають близько 90 відсотків ядерних матеріалів, які можуть бути повторно використані в ядерних технологіях для отримання енергії. Чи є сенс платити валюту за відправку відпрацьованого ядерного палива, скажімо, в Росію, щоб потім отримати назад радіоактивні відходи, тут їх зберігати, а за одержане паливо знову платити? Економічна складова відіграє в цій сфері певну роль. Стратегічні рішення щодо робіт з відпрацьованим ядерним паливом повинні бути прийняті в наступний період.
— Можна, мабуть, передбачити, що промисловий комплекс для цієї мети функціонуватиме в 30-кілометровій зоні «відчуження»...
— Нині головне завдання зони, окреслене в концепції її існування, утримувати тут стабільний радіаційно-екологічний стан, безпечний для роботи людей, бути бар'єром на шляху розповсюдження радіоактивності, бо саме тут міститься 95 відсотків того, що було викинуто вибухом із реактора.
Щодо господарського використання зони. Так уже трапилося, що в найближчі десятки років ми не зможемо повернути цю територію для нормального життя людей, а нормальне життя — це діти, інфраструктура. Отож використовувати її для розв'язання наших українських проблем, які пов'язані з ядерними технологіями, є доцільним. Концепція це не заперечує. Цей ухвалений документ має міжвідомчий характер, був експертований. Тому все, що не заборонене законодавством, має право на життя.
— 50 років, 100, — терміни, в які, далебі, не вкладається людське життя. Виходить, довго ще нестиме це ярмо Україна. Якщо ви оптиміст, скажіть, скільки все таки років?
— Багато...
