Ті, хто вижив, згадують Чорнобильську аварію неохоче. Одному з перших ліквідаторів Миколі Карпану, який на той час виконував обов'язки заступника начальника відділу ядерної безпеки ЧАЕС, ворушити минуле теж непросто. Його спогадів майже немає у книзі «Чорнобиль. Помста мирного атома», яку він презентував кілька місяців тому. У книзi на основі багатьох розсекречених документів він розвінчує чимало міфів — про безпеку реакторів чорнобильського типу, справедливість суду над керівництвом ЧАЕС, причини вибуху реактора. У розмові з «УМ» пан Карпан відтворює хронологію подій тієї ночі, розповідає про перші експедиції на зруйнований енергоблок, а також про суттєві помилки, які зробило керівництво енергетичної галузі при ліквідацiї аварії.
«На 3-му енергоблоці мені сказали, що 4-го вже немає...»
— Миколо Васильовичу, давайте почнемо з найважчого. Згадайте, будь ласка, ту ніч...
— Того тижня я їздив у відрядження до Москви і повернувся тільки в п'ятницю. Подзвонив на роботу, запитав, чи потрібна моя присутність. Начальник відділу ядерної безпеки відповів, що все йде за планом, 4-й енергоблок йде на зупинку, а фізики, які повинні за цим слідкувати, теж на місці. Тоді я спокійний залишився вдома з сім'єю — сину було три роки, дочці рiк, вони мене не бачили цілий тиждень. Коли сталася сама аварія, ми спали і вибуху не чули. О пів на четверту ранку подзвонила сестра моєї дружини, яка працювала вчителькою в Чорнобилі. Вона сказала, що чоловіки, які жили в їхньому будинку (а вночі працювали поруч із 4-м енергоблоком на будівництві 5-го і 6-го) несподівано повернулися додому і розповідають страшні речі. Звичайно, я почав одразу телефонувати на 4-й енергоблок, начальнику зміни, моєму гарному товаришу Олександру Акимову, але жоден із телефонів не відповідав. А на 3-му блоці мені сказали, що четвертого вже немає...
Автомобіля у мене не було, скористався велосипедом — думав проїхати пішохідною доріжкою через лісовий невеликий масив, який відділяв станцію від міста. Але на кордоні мене зупинив міліціонер. Тоді я повернув назад і почав будити своїх колег у місті. Зібралися вчотирьох, подзвонили директору станції, а той пообіцяв вислати службову машину. Словом, на територію АЕС ми приїхали тільки близько сьомої. Я точно пам'ятаю, що в бункері під станцією, де зібралися всі керівники, ми були до восьмої. Бункер був схожий на підвал, перероблений під бомбосховище, із потужними дверима, системами очищення повітря та запасами води. В одному з двох приміщень стояли столи з телефонами, за ними керівники відділів вирішували нагальні питання у своїх ланках, загалом було чоловік 20-25. Хтось із них уже робив вилазки на 4-й енергоблок або обдзвонив зміни на інших блоках, але отримати більш-менш достовірну інформацію все одно не вдалося. У деяких керівників був шок. Мабуть, вони відчули, що на їхні плечі лягає тягар величезної відповідальності, що цього разу звичайним ремонтом не обійдеться. До речі, на ЧАЕС був інцидент у 1982 році, коли на 1-му енергоблоці стався розрив технологічного каналу, і частина палива потрапила в графітову кладку. Це була дуже серйозна аварія, але при цьому не було масштабних пошкоджень.
Ще одне питання тривожило — прилади дозиметричного контролю, які ми використовували щодня: дози радіації перевищували граничну можливість приладів — 4 рентгени за годину. Як потім стало відомо, рівні радіації біля зруйнованого блоку сягали і 100, і 200, і 1000, і 5000 рентген за годину...
— Такі високі рівні опромінення були в місцях виникнення пожеж та безпосередньо в реакторі?
— Спочатку зовнішнього вогню не було. Пожежники приїхали з усіх найближчих населених пунктів. Джерела загоряння, які багато хто сприймав як велику пожежу, швидко погасили. А людей тримали поруч зі станцією на той випадок, якщо раптом знадобиться їхня допомога. Найгірше те, що одяг пожежників виявився забрудненим, вони не мали можливості його змінити, тому отримували величезні дози опромінення.
Але існувала небезпека виникнення дуже сильної пожежі! Панелі перекриття 4-го енергоблока впали на дах турбінної зали — спільної для всіх блоків будівлі. Там знаходилося сотні тонн гарячого машинного масла, тисячі кілометрів електричних кабелів під напругою, вибухонебезпечний водень у генераторах. (Микола Васильович ілюструє свою розповідь великою фотографією, звертаючи мою увагу на величезні дірки в даху турбінного залу над четвертим енергоблоком). Уламки цих залізобетонних панелей, звичайно, зруйнували траси електричних кабелів, і пожежа почалася всередині зали — а така пожежа найнебезпечніша з тих, що може трапитися на АЕС. І якби зміна одразу не прийняла рішення щодо зливу масла чи витіснення водню, то впродовж години ця пожежа могла б охопити всю станцію...
«Пiсля пожежi в місцях, де рівень радіації був 50 рентгенiв за годину — став 500»
— Яке питання треба було вирішити в першу чергу?
— Чи потрібно подавати воду в зруйнований реактор, щоб охолодити ядерне паливо. Щоб це визначити, ми з колегою Анатолієм Крятом пішли на 4-й енергоблок, зайшли на своє робоче місце, взяли необхідні документи. Врешті стало зрозуміло, що стержні аварійного захисту, які по закінченню експерименту пішли вниз, щоб заглушити реактор, не змогли зануритися на повну глибину. А це тільки наполовину забезпечувало надійну зупинку реактора. Відповідно, якщо в реакторi хоча б щось залишилося, то через деякий час після розпаду радіаційних елементів могла початися самовільна ланцюгова реакція. Згідно з нашими підрахунками, це повинно було статися о сьомій вечора. Але через 6 годин після вибуху (так показали наші підрахунки) можна було обійтися і повітряним охолодженням, а вода, як мінімум, почала би забруднюватися продуктами розпаду, пилом, а потім, розтікаючись, заражати все довкола, зокрема частково поступаючи на енергоблоки №№ 3, 2 і 1. Однак наша рекомендація не була виконана.
— Невже в директора була інша думка?
— До певного часу роботами на станції керував директор і головний інженер, але після того, як вони зробили доповіді на урядовій комісії, відповідальність за прийняття рішень перейшла на Москву, представники якої вже в другій половині дня були в Прип'яті. А вже це керівництво вимагало подавати воду в реактор для його охолодження весь час. Таким чином було прокачано 10 тисяч кубометрів води. Крім того, для аналізу ситуації був потрібен гелікоптер, фотограф та матеріали, які містять бор. Ми б закинули його в жерло реактора і тим самим компенсували брак ефективності стержнів управління захисту, які не дійшли до низу активної зони. Борну кислоту теж не знайшли... А не доставити якусь тонну борної кислоти з аптечних сховищ чи будь-якої атомної станції — було серйозним проколом. Це була серйозна обставина, яка вплинула на здоров'я багатьох людей.
Крім того, під час одного з наших виїздів, які ми весь час проводили, щоб слідкувати за ситуацією, ми почули вибухи в руїнах блоку біля стіни, суміжної з вентиляційною трубою. У паливі почалася ланцюгова реакція, а від потрапляння туди води виникали оці викиди полум'я від жовтого до білого кольору практично на всю висоту труби. І от з цього моменту потужність радіаційної дози почала стрімко зростати. Пожежа тривала довго, ніхто її не гасив, зрештою, ніхто цього і не зміг би зробити. Коли на ранок наступного дня пожежа закінчилася, у місці, де було 50 рентгенiв за годину, стало 500... Я вважаю, що це наслідки нетямучості відповідальних на станції в той час.
— У своєму останньому слові на суді заступник головного інженера ЧАЕС Дятлов сказав, що якби ви не зробили те, що зробили, наслідки були б набагато жахливішими...
— Так. Це особливо стосується пожежі у турбінній залі. Якщо б не злили 30 тонн машинного масла й не вжили всіх тих заходів, катастрофа була би в десятки разів більшою.
«Вплив великої радіації людина відчуває одразу... Настає відчуття ейфорії»
— Протягом часу, проведеного на ЧАЕС, ви телефонували додому чи друзям?
— Одразу подзвонив дружині і сказав, щоб закривали двері й вікна, набрали у ванну води і не виходили з дому. Ви запитаєте, чому я не сказав їм швидко виїжджати з міста? А був блокований не лише ліс перед ЧАЕС, а й усе місто — на авто не можна було ні в'їхати, ні виїхати. Багато наших працівників, які в той день мали вихідний, були на дачних ділянках, і коли стався вибух, вони сіли в машини і поїхали в місто. А їм сказали залишити машини і пішки йти в Прип'ять. І звичайно, вони отримали під час цієї «прогулянки» чималі дози опромінення.
— А чи відчуває людина фізично, що на неї діє радіація?
— Вплив такої високої радіації і справді відчутний і за станом здоров'я (багатьох тоді починало нудити, паморочилася голова), і, так би мовити, візуально. Наприклад, ми одягали на себе білі підштаники та сорочку з бавовняної тканини, а зверху лавсанові комбінезони, які добре електризуються. В особливо радіоактивних місцях відчувалося, що костюм стає наче іншим. Або ще от є такий цікавий ефект: коли людина піддається сильному опроміненню, настає період ейфорії, який потім змінюється дуже пригніченим станом.
«Тоді здоров'я в мене було на 100 відсотків, а зараз — на 30»
— Взагалі важко уявити, як ви й інші ліквідатори перебували в зоні найбільшого радіаційного зараження так довго, як ви могли взагалі адекватно сприймати дійсність після отриманих доз опромінення та переживань за рідних...
— Я не заспокоївся до тих пір, доки моя сім'я не виїхала з Прип'яті. А відчуття і справді було таке, як на війні, коли йшли, бо треба. Багато чого робили як обов'язкове: зайшов у санпропускник, зняв брудний одяг, змив з себе пил. Якщо цього не зробити, то людина буде опромінюватися вже тим радіоактивним брудом, який залишився на її одязі. А якщо, наприклад, ти намочив у радіоактивній воді ноги і не змив бруд, то опіки забезпечені. Тому ці переодягання і миття відбувалися на станції постійно. На одязі, в якому я приходив додому (а жив я у своїй квартирі до 5 травня, доки готували базу для розміщення персоналу ЧАЕС), було 5 рентген за годину. Ось поносив 10 годин — 50 рентген отримав. А річна доза, яку отримували працівники АЕС, була якраз 5 рентген.
— Почавши працювати на ЧАЕС, ви були здоровою людиною. Наскільки і як швидко змінився ваш стан здоров'я?
— Протягом перших тижнів я жодного обстеження не проходив. Періодично у працівників станції брали кров на аналіз. Уперше в лікарню я потрапив у січні 87-го. Перший діагноз, який мені поставили, — хронічний холецистит. А в Німеччині уже сказали: променева хвороба першого ступеня. І тільки в 1992 році у спеціалізованій київській клініці діагноз підтвердили. Але я досі не внесений у реєстр і на жодному обліку не стою. Словом, я і тоді був здоровим, і зараз. Тільки тоді здоров'я у мене було 100 відсотків, а зараз 30. Між іншим, так і записано: «Втрата працездатності 70 відсотків». Зараз я інвалід другої групи.
«Аварія сталася тільки тому, що реактор був неготовий до експерименту»
— Але як, на вашу думку, можна провести межу між тими, хто справді був причетний до ліквідації аварії й отримав шалені дози опромінення, і тими, хто був у Чорнобилі всього один день?
— Я думаю, що той, хто працював у кінці квітня, травні й червні 86-го, хто працював на очищенні дахів і будівництві саркофага, — це ліквідатори. А хто приїхав у Чорнобиль тільки щоб поставити штамп на листку-відрядженнi і їм подібні — це випадкові люди. Таку ж дозу опромінення люди отримують при медичних обстеженнях. От (показує стос паперів) я готую наступну книгу. Тут є список персоналу ЧАЕС, хто був на станції хоча б один день у період з 26 квітня по 1 травня. Думаєте, їх тут багато? Ні, всього півтори тисячі осіб. А скільки у нас ліквідаторів у країні? 2 мільйони 600 тисяч разом із населенням, яке проживає на забрудненій території, — це не ліквідатори, це — люди, що живуть у зоні підвищеного ризику.
— Чи можна говорити про повернення людей назад чи взагалі про життя в зоні? Подібно до експерименту з атомною енергією, який робили американці на острові Бікіні, куди з часом нібито повернулися його мешканці...
— Назвати Чорнобильську зону дослідженим регіоном важко. Але навіть якщо всі дослідження будуть зроблені, то, думаю, все одно заселення не слід робити. Заради чого? От, між іншим, цікавий факт: завезли ще до аварії на майбутні забруднені території корів високопродуктивних порід. Через 20 років вони практично втратили свої показники високопородистої худоби.
— У своїй книзі ви говорите, що вина за аварію лежить на конструкторах реактора та нехлюйствi будівництва нашвидкуруч...
— Безумовно, як і будь-яке будівництво, що виконувалося до якоїсь дати чи п'ятирічки, станція мала десь недоліки, але загалом була побудована добротно. Аварія сталася тільки тому, що реактор РБМК був не до кінця досліджений. Його характеристики змінювалися по мірі вигоряння палива. Це як тостер: поки розігрівається до своїх робочих температур, не перепалює хлібці, але потім він починає розігріватися дуже швидко — і всі спалює. У ту ніч реактор працював на потужностях утричі нижчих, ніж рекомендували для проведення експерименту на 4-му блоці фізики відділу ядерної безпеки ЧАЕС. Хто повинен був за цим слідкувати? Президент Академії наук Александров — головний науковий керівник РБМК.
— Чому Александров і головний конструктор РБМК Доллежаль не переконструювали реактор після вибуху на Ленінградській АЕС?
— Я щойно розповідав про аварію на ЧАЕС у 1982-му. Так-от точно така сама аварія була й біля Ленiнграда кількома роками раніше. Однак заходів тоді не вжили. Більше того, навіть змінили умови виплавки металу, який використовується для виробництва канальних труб. У процесі експлуатації на ЧАЕС труби надходили дефектними просто десятками...
— В одному з інтерв'ю Дятлов сказав: «Натиснули кнопку, щоб заглушити реакцію, а отримали вибух». Як узагалі таке може статися, що аварійний захист не зупиняє роботу, а мегапришвидшує її?
— Правильно. Експеримент закінчився. Благополучно. Я вам зараз покажу графік, який буде опублікований у моїй новій книзі (розгортає великий ватман). Дивіться: от час зниження потужності реактора перед плановим ремонтом, розписаний по секундах. Бачите, по спадній все йде гладко (крива на графіку повільно спускається до осі координат). І ось час закінчення експерименту — всі роботи виконано. Остання дія, якою завжди закінчуються схожі процедури, — натиснення кнопки, щоб заглушити реакцію. От момент натиснення кнопки — ті стержні управління, про які ми вже згадували, пішли в реактор, потужність почала знижуватися. Але потім внаслідок конструктивних особливостей стержнів була внесена позитивна реактивність, потужність різко виросла (криві на графіку поповзли вгору майже вертикально). Дивіться: на момент вибуху потужність практично пішла в безкінечність...
Більше того, на засідання Політбюро 3 липня 86-го Александров свою вину визнав: «Прошу звільнити мене від виконання обов'язків президента Академії наук і дати мені можливість виправити свою помилку, пов'язану з недоліком цього реактора».
Бачите, були відомі і причини, і винуватці, але через 17 днів газета «Правда» написала, що винен саме персонал. І знаєте, головною задачею для себе і загалом для демократичного суспільства я вважаю зміну стереотипів про винуватців аварії. Пройшло 20 років, а як сформулювала КПРС 20 липня 1986 року, що в аварії винен персонал станції, так ми досі й вважаємо. Після того як стенограма закритого судового засідання була опублікована в ЗМІ, нарешті стало зрозуміло, що працівники ЧАЕС жодною мірою не винні. Чому, наприклад, людей, які загинули, виконуючи ті страшні заходи по ліквідації в першу ніч, не тільки нічим не нагородили, а порушили кримінальні справи, які були зупинені тільки з причини їхньої смерті? Тобто вони залишилися винними уже посмертно. Хіба це справедливо?!
ДОВІДКА «УМ»
Микола Карпан — інженер-фізик, стаж в атомній енергетиці — 37 років. На ЧАЕС працював із 1971 по 1989 рік (старший інженер, заступник начальника ядерно-фізичної лабораторії, заступник головного інженера з науки та ядерної безпеки). У перші години після вибуху був ініціатором і безпосереднім учасником розвідки стану зруйнованого реактора, яка була необхідна для прийняття рішень щодо ліквідації наслідків і прогнозу розвитку аварійної ситуації. До 4 травня 1986 року разом із колегами жив у Прип'яті. Автор понад 40 робіт у галузі атомної енергетики, а також книги «Чорнобиль. Помста мирного атома» (2005)
