«Аз да воздам!..»

18.04.2006
«Аз да воздам!..»

Так виглядає «ректорський» корпус.

      До мене давно вже прийшло розуміння, що людям не можна робити зла. Й таки, мабуть, не лише людям: природі, наприклад, тваринам та й самій нашій матінці-Землі. І я застерігаю: не робіть зла й не потурайте йому. Бо ж таки сказав Господь-Бог: «Кожному аз да воздам...».

 

«Рибний» день

      Та є категорія діянь ще мерзенніших за чисте, так би мовити, Зло — це підлість. В основі її лежить не тільки Зло, а ще й підступність, ницість та лукавство. Зрадником чи навіть вбивцею людина може стати й не зі своєї волі, «гадом» же, як кажуть у народі, треба народитися...

      Інтригани й зловтішники, сповідуючи, як правило, лише особисті, хоча й глибоко законспіровані під державні, суспільні та політичні інтереси, розставляють пастки на чесних, порядних та справедливих, що від віку діють на них, як алерген. Вічна боротьба Добра зі Злом лише в казках завершується однозначно. В житті, на жаль, не завжди.

      Зустрів якось мене приятель й каже: «А слухай-но, чоловіче, ти ж ото не лише письменник, а ще й, кажуть, журналіст?»

      — І що? — поцікавився я.

      — Та тут, розумієш, товариша мого заклювали... Твої ж таки друзі-писаки.

      — І кого ж це? І хто?..

      — Та от... Такі-то й такі-то, знаєш?

      — Звичайно, — підтвердив я. — Хто ж їх не знає. Кращі, сказати б, з кращих...

      — Так оці твої кращі оббріхують людину. Гарну людину. Здібного керівника і мого друга. Серце болить, їй Богу! Поїхали, сам подивишся, розберешся...

      Скажу відверто. В душу тоді мені одразу ж закрався сумнів. Чи то можуть наведені мені майже списком журналісти, й справді одні з кращих в області, цькувати невинну людину. Та й за віщо? Стало цікаво. Поїхали.

      Господар зустрів нас гостинно. З кавою та коньяком. Ну а чому б і ні? Приїхав-таки його друг та ще й iз приятелем. Випили по чарці. Розговорилися. Про політику, про теє, сеє... Без акцентів, так би мовити... На завершення, вже проводжаючи нас до воріт (приймав удома), мовив, ніби між іншим:

      — Заїжджайте, подивитесь університет. Я там ректором, правда, недавно. Та дещо таки встиг... Ви бували там раніше?

      — Так, — хитнув я головою. — За вашого попередника.

      — Ну от. Порівняєте...

      Я приїхав. Порівняв. Й через тиждень читачі познайомилися з моєю статтею «Звідкіля починається риба?».

      З етичних та професійних міркувань, ніяк не коментуючи конфлікт ректора з пресою та деякими журналістами, що стосувався ще й якихось майнових питань, я, як на мій погляд, цілком щиро висловив своє захоплення господарською діяльністю ректора і протиставив його іншому, що хотів об'єднати усі університети міста в один під своїм, звичайно, протекторатом.

      Найбільше у світі розчарування — це, як відомо, розчарування в людині. Щоб цього зі мною не траплялось, я в останні роки створив для себе бар'єр досвіду й інтуїції, яким, думалось мені, відгородився від подібних помилок. Та, на жаль, ні досвід, ні інтуїція мені цього разу не допомогли.

«Кредитна iсторiя» метра педагогiки

      Як радник «губернатора» з гуманітарних питань, якось звернувся до оспіваного мною ректора педагогічного університету з проханням. Ситуація: тато вбив маму й пішов на п'ятнадцять літ у тюрму. Три доньки залишились самі. Дві з них уже навчалися у цьому університеті на держзамовленні, третя вступала також, але на держзамовлення не добрала балів. Прохання: допомогти з наданням кредиту на навчання з наступною виплатою цієї суми упродовж двадцяти років майбутньої роботи.

      Все законно. Мені здалося, що я переконав ректора, що це саме той випадок: «Коли не ми, то хто ще?..» Він погодився і палко мене запевнив, що так воно й буде. Хай-но лише вони надійдуть, ті кредити...

      І через місяць, і через три, і через п'ять кредити нібито й не надходили. «На вибори, мабуть, гроші розтринькали...» — бідкався ректор. І яке ж було здивування, коли на мій запит обласне управління освіти й науки дало довідку, що такі кредити давно отримані й розподілені. І що згаданий університет їх також отримав. І, звичайно, розподілив. Залишалося довідатись, як? І чому ці гроші не отримали діти, що були в найскрутнішому становищі?..

      Коли вкотре поцікавився у ректора, чи є вже кредити, він, і оком не зморгнувши, почав брехати мені знову. Що, мовляв, нема і не очікується...

   Отоді-то я й зрозумів, за кого тримає людей узагалі, а журналістів почасти, псевдо-, як стало відомо вже потім, доцент, професор, а відтак і ректор Олександр Васильович Шестопалюк.

      Питання, на якому я наполягав, було таки вирішено «губернатором» області й міністром освіти, до яких, за допомогою обласного управління освіти, довелося звернутися безпосередньо. Вони зрозуміли, чому на держзамовленні мають вчитися саме такі діти... А от чому в цьому закладі вчаться інші за рахунок держави і держкредитів, хто це саме, чиї це діти і чи справді потребують вони державної підтримки — питання, мабуть, не моєї компетенції... Хоча чому?! Я дізнаюся. Хоч пан Шестопалюк і кричав, і тупотів ногами, що, мовляв, «знищу зрадників біля себе, що продають інформацію стороннім...», аж поки не взнав, що інформація офіційна і з офіційного джерела.

      Так от — дізнаюсь, згідно з законом про пресу. І доповім. Кому слід. І читачам. Обов'язково. Це перша, так би мовити, дія. Друга почалася тоді, коли я поставив собі за мету довідатись, що ж за людина цей Олександр Шестопалюк, що вміє брехати у вічі й трактувати свої ректорські повноваження на власний розсуд, але не без власної, мабуть, вигоди.

Звiдки беруться деякi професори?

      Нині ж давайте пробіжимося некороткою біографією метра усіх майбутніх педагогів області. Упустимо, що там було в дитинстві. Почнемо з того, що прапорщик, який заледве здолав якось на трійки заочний факультет фізвиховання нині очолюваного ним університету, усіма правдами й неправдами добившись за часів Кучми посади начальника обласного управління освіти та науки, одразу ж взявся до будівництва. Точніше, до реконструкції будинку того ж таки управління. Ця тенденція в Олександра Васильовича прослідковується чи не на всіх посадах, які йому вдавалося вибороти...

      Якось один наш спільний знайомий поділився зі мною враженням, що таки вміє Олександр Васильович хазяйнувати.

      — Подивись он, Шестопалюк... Куди не прийде — будує.

      — Так, — щиро підтримав його я. — Приємно споглядати...

      — Знаєш, не дуже, — з сарказмом зізнався він. — Матеріали занадто схожі.

      — З чим? — не зрозумів я.

      — З тими, якими він облаштував своє розкішне заміське гніздечко. Та й у деяких кафе, що, подейкуть, належать йому, — також подiбнi...

      У цьому контексті мене особисто насторожило одне: ну як помпезність і велич оздоблення та умеблювання холу приймальної та ректорського кабінету не гармонує зі скромним ремонтом навчальних приміщень. «Уся пара, як кажуть, — пішла в гудок...».

      Вразити відвідувача Олександру Васильовичу вдалося. Усе явно величніше, ніж у «губернатора» чи навіть міністра. Питання лише в тому, за які кошти? За які кошти, Олександре Васильовичу, ви створили собі цю богемну помпезність і розкіш? Чи не за рахунок тих невідремонтованих ще аудиторій і пошарпаних коридорів, які ви, на противагу деяким відремонтованим, не поспішаєте нікому показувати?..

      І якщо вже мова зайшла про матеріальне, про духовне в цьому університеті поговоримо ще окремо, то ота ваша сварка за буцімто ваше приміщення, в якому розміщується нині журналістська організація області й редакція газети «Вінниччина», виглядає, ну, нiби дивною.

      Господарським судом Вінниччини ваші претензії на це приміщення визнані неправомірними. Але ж вам, Олександре Васильовичу, журналісти, за участю відомого в нашій області нардепа, пропонували очевидний компроміс. Аби ви погодились на розміщення у цьому будинку практичної бази для ваших майбутніх журналістів, «і вiвцi, як кажуть, були б цілі, і вовки ситі».

      Та де там! Амбітність i переконання, що все спрацює, як за кучмізму, при якому ви були заступником «губернатора», штовхнули вас у нескінченну судову, проти журналістів, тяганину. І де ви тепер, пане ректоре, зі своїми амбіціями?.. А мали б непогану навчально-практичну базу для одного з найпрестижніших факультетів вашого вузу. Ви, правда, аби поглумитися з тих журналістів, запропонували їм розмістити там «музпед». Тобто, журналісти мали б готувати свої матеріали під тромбонно-саксофонний супровід?..

      Що ж, непомірний ваш гонор, шановний поки що пане ректоре, прослідковується не лише в цьому. Не варто, мабуть, переповідати всього того, що було вже надруковано і в місцевій, і у центральній пресі щодо вашої карколомної «наукової» кар'єри . Зауважу лише ось що. Суть прапорщика поміняти на суть професора можна. Але це непросто. Споглядаючи якось вашу, з дозволу сказати, розмову з якимось деканом чи доцентом, відчув, що звання прапорщика відповідає вам більше, ніж звання професора, яке ви, як стверджує преса, по-шулерськи собі здобули, як, до речі, й попереднє звання доцента.

      Принагідно наведу рядки з документа, який направив начальнику відділу боротьби з корупцією та організованою злочинністю УСБ України в Тернопільській області ректор Тернопільської академії народного господарства С. Юрій: «Повідомляємо, що доцент кафедри економіки, обліку та економічного аналізу у сфері соціальної інфраструктури Совінський Віктор Степанович звільнений від обов'язків вченого секретаря вченої ради ТАНГ 3 березня 2005 року, а не в лютому цього ж року, як зазначено у Вашому запиті.

      Совінського В. С. було звільнено від виконання додаткової роботи, за яку йому проводилася доплата в розмірі 30% (наказ від 3.03.2005 року № 81-К) за фальсифікацію атестаційної справи кандидата педагогічних наук Шестопалюка Олександра Васильовича щодо присвоєння йому вченого звання доцента кафедри психологічних і педагогічних наук».

      Далі ректор детально пояснює механізм фальсифікації і аргументовано доводить: Олександр Шестопалюк — липовий доцент.

      Переконаний, що і з ректорством не все гаразд... Я про вибори... Хоча яке там ректорство?!. Ви за якихось півтора року незаконно, і це документально та фактологічно підтверджено, стали і доцентом, і професором... То при чому тут ректорство? Ви не мали на нього абсолютно ніяких прав. Краще б уже адміністрували. Там ваш «стиль» якийсь час ще, мабуть, протримається...

      Якщо брешуть усі газети, всі газетярі, які вже порушували цю тему, що вони, як ви кажете, «з'ясовують із вами стосунки», — доведіть! В іншому разі слово, як кажуть, надається не вам! А колективу, міністерству і, мабуть, правоохоронним органам...

      Поставити б на цьому крапку. Та не можу. Мучитиме сумління.

      Після моєї «величальної» статті про нашого ректора-будівничого зустрів мене якось на вузькій польовій дорозі (він з дачі, а я на дачу) старий заслужений і дуже-дуже людяний професор. Колишній ректор. Привіталися й уже майже розминулися. Та він раптом озирнувся:

      — Читав, читав про вашу «рибу»... — й додав за мить, сумно усміхнувшись. — Вона, та риба, шановний, не лише починається з голови. А звідтіля ж і гниє. Уже почала... — й, махнувши скрушно рукою, пішов далі.

      Ось тепер уже все — крапка.

Володимир КУЗЬМЕНКО,
письменник, журналіст.
  • Ви, «тьотю», мабуть, з–під морозу

    Лідери Федерації профспілок України, заступники голови ФПУ Сергій Костін та Сергій Українець заявили на прес–конференції про спробу рейдерського захоплення профспілкового майна, і, на жаль, за їхніми словами, виконавцем замовлення є голова ФДМ Валентина Семенюк, котра неодноразово виступала у пресі, в прямих ефірах телебачення, на сайті фонду зi звинуваченнями, нібито ФПУ незаконно володіє державною власністю і розпродує її.
    Зокрема, в ефірі радіо «Свобода» соціалістична пані Семенюк пообіцяла, що наступного року від приватизації майна профспілок до бюджету надійдуть «сотні мільярдів гривень із кількома нулями!!!», які профспілки отримали після розпаду СРСР. Під час трансляції шановна Валентина Семенюк сказала, що володіє інформацією про перелік об’єктів, які були передані профспілкам у 1990 році. За її словами, вітчизняні профспілки нині не хочуть проводити інвентаризацію і «світити», куди поділося це майно. «Вони (керівники ФПУ) не з’являються на засіданні робочої групи з цього питання, котра працює у ФДМ. Незважаючи на те, що це треба виконати відповідно до Закону України «Про мораторій на відлучення, яке перебуває у володінні ФПУ» та відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів. І я вимушена їхати до Москви, аби отримати акт передачі майна. Після цього ми оприлюднимо імена і державні об’єкти, які були виведені з–під державного контролю. Федерація користується майном, яке протягом багатьох років утворювалося за рахунок коштів держави, підприємств і трудящих. Проте вона допустила відчуження багатьох об’єктів, і необхідно визначити, чи мала вона право на ці дії. Тим більше, у багатьох випадках це призвело до того, що нові власники оздоровчих та профілактичних закладів позбавили наших громадян можливості отримати путівки за реальними цінами, які б вони могли собі дозволити», – констатувала голова фонду. >>

  • Життєва необхідність як право на сміттєвий протест

    Катастрофічна нестача сміттєзвалищ на Київщині — питання давно відоме і болюче. Більшість із них у плачевному стані, відтак куди вивозити сміття, доводиться вирішувати фірмам, інколи шляхом порушення екологічного законодавства, на власний розсуд. А що коли власники сміттєзвалища відмовляються давати дозвіл на вивантаження сміття у яму навіть за гроші, посилаючись на те, що вона вже не придатна для використання? Куди в такий момент діваються відходи? В подібних випадках вони, зазвичай, осідають десь у найближчій лісовій зоні. >>

  • Битва за «Січ» на... Чорному морі

    Слово «Січ» здавна є візитною карткою Нікопольського краю. Навіть після того, як рукотворне Каховське море-водосховище безжалісно затопило останні матеріальні ознаки колишньої козацької вольниці, пам'ять про славну минувшину тут зберігали завжди.
    І коли в 1993—1995 роках спільними зусиллями колективних агропідприємств району та інших організацій у селищі Затока, що в Білгород-Дністровському районі на Одещині, збудували міжколгоспну базу відпочинку, щодо її назви не сперечалися. Звісно ж, «Січ». А розташування цієї «Січі» на березі Чорного моря і взагалі наштовхувало на паралелі поетичні — у тому розумінні, що слава козацька сягнула навіть туди. Про те, що через деякий час доведеться зіштовхнутися iз суворою прозою життя, тоді, звісно, ніхто не думав. Навпаки, сам факт будівництва такої бази в Затоці сприймався патетично — як не як селяни Нікопольщини отримали гарантоване місце відпочинку на Чорноморському узбережжі.
    Усього тоді було зведено вісім двоповерхових житлових будинків, що могли вмістити водночас 150 відпочивальникiв. Цi будинки облаштованi центральним водозабезпеченням, електропостачанням, каналізацією. Загальна вартість об'єкта становила близько три мільйони гривень. >>

  • Аульський плацдарм

    Із території селища Аули панорама постає мальовнича - потопає в зелені узбережжя обширної водойми, на протилежному боці якої видніються обриси промислового Дніпродзержинська. Так і проситься пейзаж на пензель художника. Сама ж назва населеного пункту сягає ще ХVІІ століття. Очевидно, першими мешканцями Аулів стали татари. >>

  • Бульдозерна приватизація

    Території доведених до банкрутств оздоровниць Одеси стали «золотим дном» для директорів оздоровниць, місцевих можновладців та наближених до них бізнес-структур. Саме у такий спосіб — не робити планових ремонтів, довести старі будівлі до саморуйнування — почали сім років тому «освоювати» санаторій «Дружба» в Аркадії тодішні керівники відділення «Укрпрофоздоровниці», адміністрація санаторіїв та майбутні власники 9-гектарної приморської території. Так само сталося і з пансіонатом «Мирний», санаторієм «Здоров'я», іншими. Така ж сумна доля може спіткати і протитуберкульозну оздоровницю «Зелена гірка». >>

  • Невже комусь Чорнобиля мало?

    Чорнобильська трагедія сталася через вибух i пожежу на четвертому енергоблоці атомної станції. Здавалося б, події квітня 1986 року мали навчити уважному ставленню до питань пожежної безпеки на атомних станціях. Та, схоже, в декого бажання погратися з вогнем вони не відбили. >>