Наталя Осауленко.
Відтоді, як ми востаннє зустрічалися з Наталкою («УМ» писала про неї у 2000-му, а про її з друзями діяльність — у 2001-му), вона змінилася. Розквітла, стала впевненішою в собі, розкутішою. Та чи й можна дивуватися, адже Наталя Осауленко за ці роки здобула освіту, знайшла покликання, отримала фахові знання під це покликання, бо воно не збіглося з освітою, має роботу. А ще разом із друзями побувала у багатьох країнах, знайшла нових друзів. Зустріла того, хто став її чоловіком, і народила сина Сашка, якому зараз півтора року. Звичайна біографія звичайної молодої жінки, скажете ви. І ми погодимось.
Ось тільки до обласного прес-клубу, де призначена наша зустріч, Наталя без допомоги чоловіка не дістанеться. Втім чиюсь ще — а ми стоїмо з готовністю допомогти — категорично заперечує: «Та що ви, ми так кожного дня на роботу й з роботи. Ми ж на другому поверсі живемо. А ліфт не працює». Коли сходинки закінчуються, вона вміло рулює коридором свого візка, на якого Наталі довелося сісти в дев'ятнадцять.
...Згадувати ті часи — ніби не про теперішню Наталю. Майже три роки добровільного домашнього ув'язнення, безкінечний перегляд «телемила», а ліфт і тоді не працював. Та і як вийти на вулицю, коли ти не така, як усі?!
Потім Наталя познайомилася з людьми, девіз яких був зовсім іншим: «Ми такі, як усі». Це стверджували учасники громадської організації ІП-фонд і виїздили на гучні акції, влаштовували концерти та виставки своїх робіт. Пізніше, коли вони виступали в Німеччині, де співали, музикували, читали вірші й танцювали (на візках!), їм сказали: «Ми завдяки вам відкрили нову Україну. Досі ми знали лише, що Україна — це Чорнобиль і Андрій Шевченко». А спочатку Наталі треба було все ж виїхати на вулицю і знову навчитися існувати в «тому» світі. А світові — звикнути до того, що є така людина, яка їде вулицею на візку. І це зовсім не означає, що їй треба подавати милостиню чи показувати на неї пальцями.
У 2000-му дівчина з Ромен стала міс України на інвалідному візку — переможцем конкурсу, який організував ІП-фонд. Але важливими були не титул, подарунки та нагороди, а відкриття для себе нової формули життя. Відтоді Наталя намагається відкривати її й іншим. І впродовж нашої теперішньої розмови кілька разів наголошує: важливо змінити свідомість інвалідів, щоб вони не почувалися в повному сенсі «людьми з обмеженими можливостями». Але ще важливіше — змінити ставлення суспільства, яке не готове сприймати інвалідів як рівних у соціумі й апріорі робить так, аби не пропустити їх до нормального життя. Причому, часто не замислюючись над цим, просто не беручи інвалідів до уваги.
Уже не вперше йдеться про це, а втім, суспільство не реагує. Приклади? Наталя, яка сьогодні очолює відділення ранньої соціально-побутової та медичної реабілітації інвалідів Роменського територіального центру соціального обслуговування інвалідів, пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, пригадує доволі символічний випадок. Відбувався ярмарок з працевлаштування. Мали бути на ньому і пропозиції для інвалідів. «Дивимося, — каже Наталя, — висить плакат «Ярмарок для інвалідів». До нього вгору рівно двадцять вісім сходинок — і ніякого пандуса. Звичайно, ми туди дісталися. Щоправда, пропозицій нормальних не знайшли...»
Так, власне, загалом у суспільстві. Ми декларуємо якісь можливості та умови, пільги та рівні можливості. От тільки щоб дістатися до них, людині на інвалідному візку треба подолати без пандуса десятки сходинок.
Можна говорити про сходинки як образ. Але і в прямому розумінні «візочник» не може заїхати до будь-якого магазину, Будинку культури, спортзалу, навіть до державних органів, що безпосередньо займаються справами інвалідів. «А навіщо? — щиро не розуміє суспільство. — Хай за нього хтось прийде». Але чому цілком повноцінна інтелектуально людина не може займатися своїми проблемами, якщо вона здатна їх вирішувати? Часом, можливо, більш здатна, ніж чиновник, який сидить за державним столом і , м'яко кажучи, чути не хоче про всі ті проблеми. Тому, каже Наталя, було б логічно, аби отакі чиновницькі посади обіймали люди, які самі належать до категорії «з обмеженими можливостями». Вони дослухалися б, бо розуміють, як це бути в такому становищі. Але... Це — коли йдеться про людей, що мають обмежені можливості пересування. Що ж до тих, у кого обмежені інтелектуальні можливості, то ставлення буває ще специфічнішим.
«...До мене приходила мама хлопця, плакала... Всі мами, які приходять, плачуть... У неї двадцятичотирирічний син. Він у стані імбецильності, має розвиток п'ятирічної дитини. Вона й досі пригадує випадок, як була на прийомі у високого роменського чиновника. Сина не мала з ким залишити, взяла із собою, зайшла з ним і до кабінету. Чиновник подивився і сказав, що взагалі не буде з нею розмовляти, поки вона «ось цього» не виведе за двері».
Наше «гуманне» суспільство часто заганяє таких людей та їхніх рідних у кут. Адже інвалід, не маючи можливості виїхати на вулицю, бо не працює ліфт, та влаштуватися на роботу, починає ненавидіти і світ, і людей.
«У нас, у Ромнах, є Світлана, інвалід із дитинства. Двадцять шість років вона просиділа вдома з думкою, що не така, як інші. А вона — художник від Бога. Ми її витягнули до нашого центру, зробили виставку її робіт. Вона ж була така залякана, так не любила себе в тому візку — уявіть, за двадцять шість років у неї не було жодного свого фото! Тепер у нашому відділенні постійно діє її виставка, вже є фотографії, вже Світлана вміє посміхатися...»
Наталю, яка працювала і в центрі для інвалідів-«візочників» у Кончі-Заспі, й у Всеукраїнському центрі трудової реабілітації в Лютежі, часом запитують, чому вона знову повернулася в Ромни. Бо вся попередня робота, пояснює вона, була ніби стажуванням. Керівник ІП-фонду Микола Подрєзан усіх таких, як Наталя, із самого початку налаштовував: «Ви змогли, ви зрозуміли, тепер вам потрібно навчитися і їхати в свої міста, райони і там пояснювати це іншим».
Що принципово відрізняє підходи ІП-фонду до проблем людей з обмеженими можливостями? Це переконання, що вони самі можуть вирішувати власні проблеми, і мінімум споживацтва. «Знаєте, як буває, коли в санаторії чи ще десь зберуться інваліди й починають обговорювати: от така держава, от сяка, того не дала, того не зробила. І ніби правильно все. Але Микола Подрєзан якось роздав кожному чистий аркушик паперу й запропонував: напишіть кожен, що ви особисто зробили для інвалідів, поки самi були здоровi і не сіли на інвалідного візка. Аркуші повернулися чистими...»
Як каже Наталя, попрацювавши в бюджетній сфері, вона зрозуміла, що далеко не в усьому треба звинувачувати Президента чи голову обласної адміністрації: «Ви не уявляєте, які прекрасні звіти пишуть для вищого керівництва! Жодних проблем! А вище пишуть ще кращі звіти ще вищим... То хто ж тоді винен, що наші проблеми не вирішуються?».
Держава — це ми. Нібито штампована фраза. Але суть від цього не змінюється: кожен із нас — маленька частинка мозаїки, що складає соціум. Отже, від кожного зокрема залежить загальна гуманність і доброта. Але ж так зручно не думати про це!..
«...Не страшно було наважуватися народжувати?» — запитала я Наталю. Їй пощастило, відповідає, перед цим народжувала її подруга з ІП-фонду, вона її підготувала до всього, що мало бути. Бо, виявляється, аби цілком свідома інвалід-«візочник» могла народити, її направляють до психіатра за довідкою про повноцінність. «Я просто була готова до цих принижень», — каже Наталя. А я думаю, чи так само пильно стежать наші медики, коли відверто «суботніх» дітей народжують явні алкоголіки. Чи вимагають від них довідок? Чи возитися з тими складніше, ніж з інвалідами?.. Роменська медицина до «екстремальної» майбутньої мами явно не була налаштована прихильно. І, вважає Наталя, в цьому їй пощастило. Змусило шукати інші варіанти і знайти земляка-роменця в Києві. Головний лікар пологового будинку № 7 Петро Бондаренко згодився приймати пологи в їхньому закладі. Через шість днів після кесаревого розтину Наталю з малим Сашком тато успішно відвіз додому, в Ромни.
...Проте чи звернув хтось увагу, що конкурси «Лицар України» та «Міс України» на інвалідному візку вже два роки не проводять? А були вони у нас у єдиних, жодна країна подібного не мала, тому з таким захопленням і приймала Європа їхніх переможців. То було справді нове, європейське обличчя України. Але санаторій «Жовтень» у Кончі-Заспі чомусь відмовив центру «візочників» у притулку. Можливо, цей захід був неприбутковим?
Коли 2002 року в Ромнах на базі територіального центру було створено відділення реабілітації для дітей, це була маленька кімнатка. Потім відділенню віддали частину дитсадка, який не використовували п'ятнадцять років. Для того щоб почати там роботи, довелося просити частину МінНС, аби допомогли хоча б вичистити приміщення. При цьому влада зауважила: дах отримали, не надумайте тепер просити грошей на ремонт!
Почали проводити акції, знайшовся спонсор, Наталин знайомий, бізнесмен iз Києва Олександр Лівшиц, який дав гроші на ремонт. Частину приміщення привели до ладу й урочисто відкрили 17 грудня минулого року. Здавалося, далі буде просто: гроші є, бригада, готова працювати за такі гроші, теж є. Але почалися раптом проблеми з паперами, допусками, комісіями... Пожежники, наприклад, висловили побажання, щоб у такому місці була суперсигналізація — тисяч на сімдесят із гаком. Зауважимо: загалом на всі роботи закладено менше. Десь хтось обмовився, що є інша будівельна бригада, яка може теж цю роботу зробити, правда, втричі дорожче. Можливо, це називається тендером?.. І так далі, й тому подібне. «Всі папери, за заявленим мені списком, уже є, — каже Наталя, — але роботи вести не дозволяють, і я не можу зрозуміти причин...»
Ці клопоти — замість тих проблем, які треба вирішувати нагально. Бо ж кількість бажаючих відвідувати відділення постійно зростає. Окрім того, є проблема інвалідів віком від від 18 до 35 років. Відповідно до вікових норм вони не можуть відвідувати це дитяче відділення. Але ж їм більше ніде спілкуватися й розвиватися, вчитися й набувати робочі навички. На жодному рівні, каже Наталя, не згадують сьогодні й про сільських інвалідів, ніби їх просто немає. Якщо у місті цій категорії створюють хоч якісь умови, то в селі такі діти (й згодом молодь) приречені на замкнуте самотнє існування.
Отож у Наталі є ідея створити міськрайонний центр реабілітації дітей та молоді. Він дасть можливість спілкуватися, отримувати медичну та психологічну допомогу як дітям, так і молоді. Двічі на тиждень за графіком ті ж шкільні автобуси привозитимуть сюди інвалідів із села. Наталія Осауленко переконана, що задум реальний і його можна втілити в життя. Вона та її друзі робитимуть це. Було б добре, якби для початку все ж почали ремонт у приміщенні. І тут хочеться звернути увагу влади Ромен: невже не потрібні в місті благодійні кошти, які можна витратити з користю для громади; не можна прослідкувати, аби при цьому не мав користі хтось «не той»? Певно ж, це і є завданням влади? Бо до необмежених можливостей Наталі варто додати зусилля інші аби принаймні подолати те, що її можливості хоче обмежити.
...Благодійники допомогли Наталиній сім'ї придбати квартиру. В'їхати туди ще не можуть — і там потрібен ремонт, а поки не до нього. Але квартира на першому поверсі, й дім такий зручний — до виходу жодної сходинки: буде більше можливостей для руху. Тим паче що за згаданими ідеями виникають усе нові й нові. Як пізніше, при майбутньому центрі, створити підприємство, на якому частина вихованців могла б і працевлаштовуватися? Може, поки зарано про це? Але варто подумати!..
Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>
30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>
Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>
Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>
Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>
Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>
