Старість — не радість, а молодість безтурботна й егоїстична. Хто скаже, що це не так, нехай ... перший біжить на виставу «Соло для годинника з передзвоном», прем'єра якої відбулася у Театрі імені Франка минулих вихідних. Розвінчання міфів там не обіцяють, але примусити замислитися над справді важливими речами гіперзаклопотаних сучасників спробують. Хоча сам театр цю постановку декларує, насамперед, як реверанс старшому поколінню «франківців».
«У театрі працює кілька поколінь акторів, — каже худрук «франківців» Богдан Ступка. — Хотілося ж зробити щось саме для наших старших акторів. І коли з такою ідеєю до мене підійшов режисер Олександр Білозуб, я був лише «за». До того ж державною мовою п'єса Освальда Заградника звучить красиво й образно. Це російською — «Соло для часов с боем» — так наче аж агресивно. А українською — «Соло для годиннника з передзвоном». Передзвін: старше покоління, молодше покоління, перегук поколінь...» Олександр Білозуб, незважаючи на свої 45, цей проект пропустив через себе і зізнався: «Я дуже дорожу своїм ставленням до літніх людей. Коли нехтувати цими людьми так, як це робиться у нашій країні, можна переступити через багато важливих речей і навіть цього не помітити».
Герої, у яких позаду ціле життя і якийсь дріб'язок миттєвостей чи днів попереду, щоп'ятниці збираються в маленькій квартирці Франтішека Абеля. Збираються, щоб дати одне одному снаги дожити до наступної зустрічі. Всі вони колись працювали у сфері обслуговування. А тепер їх обслуговує людина, що спускається згори — це для них режисер придумав таку подяку. У цій чоловічій компанії є одна жінка, пані Конті. Муза і натхненниця для своїх товаришів ... по віку. Її першою до себе забирає Господь. А чоловіки, які ще вчора так зворушливо упадали за своєю дамою, до своїх численних «перспектив» — болячки, самотність — отримали ще один привід для того, аби вкотре переконатися: все краще для них уже минуло. І ця втрата, можливо, чи не найболючіша у їхньому житті.
Головні ролі у виставі «Соло для годинника з передзвоном» зіграли: Зінаїда Цісаренко, Станіслав Станкевич, Степан Олексенко, Михайло Крамар... Актори, які були «титанами репертуару» в своєму театрі років 20—30 тому. Власне, вони наче перенесли той час у свою сьогоднішню виставу: інтонації, задовгі паузи, аж занадто бездоганно озвучені репліки — в контексті сучасного, динамічнішого театру ці «мазки» виглядають наче з іншої опери. А збірний образ молоді у виконанні Олександра Форманчука та Тетяни Міхіної навпаки, духові часу відповідав стовідостково. Хочеться, звичайно, вірити у те, що егоїзм молодих сьогодні є лише вигадкою старшого покоління, але ... Протягом вистави режисер неодноразово ставив ці покоління одне навпроти одного, дозволяючи їм дискутувати і йти на відверту конфронтацію — не обов'язково усвідомлено чи безпосердньо. Але наприкінці вистави Павло з Дашею йдуть слідом за пані Конті. Молодість — не вічна, а старість — невідворотна. Ці двоє красивих і розкутих пройдуть той самий шлях, у фіналі якого дуже гостро відчують, що все найкраще, та й взагалі все, залишилося позаду...
Вистава вийшла сумною, повчальною і дещо спрощеною водночас. Як текст із простих речень, де все правильно, все зрозуміло, але відчувається дефіцит метафор, афористичності та гіпербол. При цьому візуальне вирішення вистави авторства Андрія Александровича-Дочевського є надзвичайно ефектним та образним. Маленьку квартирку пана Абеля, який тримає свій мініатюрний плацдарм і не бажає коритися онукові та йти у будинок для пристарілих, художник окреслює мальованою завісою. А бурхливе, нестримне життя, багате на події та емоції, відбувається там, за прозорим задником. Звучать популярні пісні минулого століття, робітник пересуває якісь предмети, чиїсь рухи, чиїсь тіні, чиїсь голоси... Сьогодні вся ця суєта суєт для героїв вистави — далеке-далеке минуле, а незабаром вони взагалі споглядатимуть його з висоти потойбічного світу. Шлях, який проходить кожен.
П'єса словака Освальда Заградника, якого ще називають сучасним Чеховим, сьогодні переживає черговий пік популярності — її беруть до репертуару театри Росії, України (зокрема Донецький театр імені Артема), Європи. Але найуспішнішою постановкою «Соло для годинника з передзвоном» був і залишається одноіменний фільм-спектакль МХАТУ, який Олег Єфремов поставив у 1974 році. У виставі, удостоєній Державної премії СРСР, зіграли Ольга Андровська, Михайло Яншин, Олексій Грибов, Марк Прудкін... До речі, ролі молодих у тому «Соло...» виконували Ірина Мірошниченко та Всеволод Абдулов, актори, які сьогодні вже перейшли у категорію старшого покоління...
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
