У кабінеті В'ячеслава Брюховецького (для студентів Києво-Могилянської академії, які не лише дуже поважають, а й щиро люблять свого президента, — просто Брюха) панує «творчий розгардіяш»: стіл завалений паперами, книжками, брошурами, на підлозі розкидані («розкладені», поправляє В'ячеслав Степанович) якісь папери... «Це не безпорядок, це — порядок, бо так я знаю, що де лежить», — пояснює пан президент. Щойно ми завершуємо інтерв'ю, він сідає за комп'ютер: справ повно, немає жодної вільної хвилини. До того ж постійно доводиться відволікатися на пресу: кореспондент «УМ» на сьогодні вже четверта представниця ЗМІ, тож і вгору ніколи глянути. Але «головний могилянець» запевняє, що не стомлюється. Звик багато працювати. Тому й пішов на вибори до Київради, адже має стільки задумів і планів, які треба реалізувати! Очевидно, що майбутня робота на благо столиці його справді захоплює, адже навіть про загальнополітичну ситуацію в Україні розмови не виходить: зараз на першому місці — Київрада. До Верховної Ради В'ячеслав Степанович балотуватися відмовився, хоча рідна «Наша Україна» дуже й кликала. Але парламент — це постійна робота, яка не терпить сумісництва, а кидати напризволяще своє дітище, найдемократичніший університет України, президент «Могилянки» й на гадці не має. На радість студентам, які вже було перелякалися, що на п'ять років втратять «свого Брюха»...
«У Києві має бути студентське містечко, не гірше, ніж у розвинених країнах»
— В'ячеславе Степановичу, а знаєте, що коли ви «офіційно» пішли в політику, тобто ваше ім'я виявилося у списку «Нашої України» до Київради, для деяких студентів «Могилянки» це стало просто особистою трагедією? Розпачливе «наш» Брюх став «їхнім» В'ячеславом Степановичем» можна було почути в багатьох «могилянських» компаніях...
— Ну, по-перше, я ж таки не пішов у політику: справжня політика — це, звичайно, Верховна Рада. Я не пішов до парламенту, тому що не хочу кидати академію. Просто знаю, що мені ще треба тут дещо зробити до того, як я піду з посади президента НаУКМА. А Київрада — це зовсім інше. Це не служба, на яку ходять, як у Верховну Раду, а робота на громадських засадах, я за неї не отримуватиму платні. І чого це студенти не переживають, що я очолюю і входжу до кількох державних комітетів — з питань нагород, найбільш важкий для мене, з регулювання освіти і науки тощо? Я ж там працюю не менше, ніж буду працювати в Київраді. Є така хороша англійська приказка: «Якщо ти хочеш, щоб якась справа була зроблена добре, доручи її дуже зайнятій людині». От мені весь час і доручають, доручають, доручають...
Але не стомлююся і встигаю все. Тож підстав для розпачу немає — я залишаюся Брюхом тут і схуднути мені ніяк не вдасться (сміється).
А на вибори я йду не без того, щоб, не боюся цього слова, використати Київраду для студентства Києва, в тому числі й Києво-Могилянської академії. Є у мене ідея, яку я давно виношував і про яку було багато розмов, а сьогодні вона, по-моєму, може бути втілена в життя. Йдеться про побудову сучасного студентського містечка. Києвомогилянці як ніхто в цьому зацікавлені, бо ми не маємо нормальних гуртожитків. Звісно, це містечко (звести його планується за територією Експоцентру України, колишнього ВДНГ — за гуртожитками Київського університету) буде не лише для студентів «Могилянки», що, я вважаю, теж є позитивом — вони зможуть добре впливати на інших студентів (усміхається).
— Але ж і Президент, і мер уже підтримали цю вашу ідею, недавно навіть проект такого містечка був презентований...
— Те, що було на презентації — це ще далеко не те, що я відстоюватиму, будучи в Київраді. Поки що це такий парадний проект, а нам треба, щоб він був модерним і зручним. Я відвідував студентські містечка в інших країнах і вважаю, що так повинно бути і в нас: там має бути для студента все необхідне. А це ж не лише гуртожитки, а й стадіон, плавальний басейн, майстерні з ремонту одягу, хімчистка, обов'язково хороша бібліотека, концертний зал, кінотеатр, де показуватимуть нормальні фільми, а не те, що зараз демонструють. Словом, така структура, яка дасть змогу студентові ефективно використовувати час, а не ганяти по всьому Києву, де в одному місці — одне, в іншому — інше...
Це складний проект, тому роботи буде чимало: треба «пробивати» гроші з бюджету, обговорювати всі ці речі — я сподіваюся, що свої ідеї запропонують і студенти. Звичайно, це далеко не все, чим я займатимуся в Київраді, але ця ідея мені особливо дорога, тому я буду стежити, щоб усе не завершилося просто обіцянкою, а було справді реалізоване.
«Підтримати Омельченка було правильним рішенням: рівних йому опонентів немає»
— І якими ж конкретно проектами плануєте як міський депутат зайнятися, окрім того?
— У нашої влади є одна проблема: вона ніколи не чує виборця. Під час виборів йому говорять усе, щоб тільки сподобатися, хоча й тоді його думка насправді нікого не цікавить. А після голосування влада взагалі про нього забуває, і тільки перед наступними виборами знову «згадує»: о, там же десь є ті, хто за нас голосує.
Так не можна. Переконаний, що є реальні механізми організації обговорення життєвих проблем киян. До речі, щойно стало відомо, що я йду депутатом у столичну міськраду, як до мене звернулися студенти з пропозиціями щодо того, як можна організувати таке обговорення, одразу презентували кілька проектів (я підозрюю, що це можуть бути їхні дипломні роботи), давайте, кажуть, робити. Та почекайте, відповідаю, хай мене спершу оберуть, тоді й почнемо!
Для мене також дуже важливо, аби відбувалося громадське обговорення проблем розвитку міста. Нам потрібен чіткий стратегічний містобудівний план. Звичайно, цим повинні займатися фахівці, але з таким планом обов'язково мають бути ознайомлені кияни і висловлювати щодо нього свої думки. Адже місто не може жити без будівництва, однак треба, щоб у нас при цьому не зникали парки, не забудовували дитячі майданчики. І щоб книжкові магазини на Хрещатику не зникали, букіністичні крамниці. Бо ми ж перетворюємося на якийсь придаток до товарів «вузького вжитку», віддаючи ці осередки культури під магазини, які простому киянину навряд чи по кишені. І перестаємо бути культурним центром... Це все — відповідальність Київради, тому я думаю, що ми будемо боротися проти таких речей.
— Тут я вам не можу не поставити запитання, яке зараз є дуже болючим для багатьох киян у визначенні ставлення до вашої політичної сили на столичному рівні. Принаймні вони вважають, що всі наведені вами проблеми — провина не лише Київради, а й людини, від якої цей орган значною мірою залежить. І цю людину, Олександра Омельченка, «Наша Україна» підтримала на виборах міського голови — як, до речі, і ще чимало вельми різношерстих політичних сил. Ви вважаєте, що це було правильне рішення?
— Я вважаю, що це було правильно. На мою думку, ви не маєте рації в тому, що робота Київради залежить від цього одного чоловіка. Якщо Київрада голосувала тільки так, як скаже Омельченко, значить, таку Київраду треба переобирати. В разі, коли нова Київрада робитиме таке, я першим протестуватиму проти цього і проти методів роботи Омельченка. Я туди для цього і йду — ніколи не йшов кудись для того, щоб «одобряти», навпаки. Мені не звикати бути в опозиції, і десять років опозиції до Кучми засвідчують, що я говорю те, що вважаю за потрібне, а не те, що хоче чути керівник.
Але на сьогодні я не бачу в Києві іншого кандидата, який міг би на рівних боротися за це місце з чинним мером. Кличко — дуже приємний молодий чоловік, я йому вельми симпатизую, але він не зможе перемогти на цих виборах. І добре, бо для того щоб керувати таким містом, треба мати досвід. А до Омельченка в мене претензій є більше, ніж, мабуть, в усіх працівників вашої редакції, разом узятих, тому що я про нього знаю багато речей (ми знайомі з 1992 року). Але хто не працює — до того немає й претензій. І, з іншого боку, це сильний керівник, господарник, людина, яка вміє слухати, хоча й жорстка та незручна. Якби був кандидат-«рівноваговик», було б дуже цікаво спостерігати за їхньою боротьбою.
Тому найбільшою проблемою, яка стоятиме перед Омельченком у найближчі п'ять років, буде створити умови, чого він не робив ніколи, в яких у нього з'явилися б кілька опонентів, з якими Олександр Олександрович міг би змагатися на рівних, якби вирішив знову йти на наступний термін. І Київрада може й повинна цьому сприяти. До слова, між Омельченком і нашим блоком є угода, в якій дуже чітко прописано, що він повинен дослухатися до депутатів, до фракції. Тобто це не є підтримка апріорі — що б ти не зробив, ми це схвалимо. Ну і, зрештою, те, що ми підтримали його на виборах мера — це логічно, адже він є членом нашої партії.
«Томенко — такий самий «паровозик» для БЮТ на київських виборах, як колись для поетичних збірок — вірші про партію»
— У вашій партії багато членів, і сумнівно, що ви безапеляційно підтримали б кожного з них.
— Якщо всіх підозрювати, то й жити тоді не треба (сміється). Можливо, у списку «НУ» до Верховної Ради і є такі люди, за яких мені було б соромно — я там багатьох не знаю. А в Київраду — нема. Я мав розмову з людьми з нашої п'ятірки, вони дотримуються тих самих поглядів на роботу, що і я: всі готові відстоювати справедливість.
— Ну п'ятірка у вас справді хороша, а далі?
— А це неважливо. Є дуже гарна приказка: риба гниє з голови. І якщо подивитися перші п'ятірки навіть наших «помаранчевих» побратимів, то й там, на жаль, є люди, з яких починається гниль... (Я зараз тільки про Київраду говорю.)
Але питання навіть не в цьому. Питання в працездатності. І мене непокоїть одна проблема. От, скажімо, вчора я мав дискусію на телебаченні з Миколою Томенком, першим номером «київського» списку БЮТ. Він чесно каже, що не збирається працювати в Київраді (Томенко балотується за списками Блоку Тимошенко як до столичної, так і до Верховної Ради. — Авт.). Люди думають, що раз він очолює список, то, значить, захищатиме їхні інтереси, а він просто «паровозик» — знаєте, за радянських часів поет не міг видати книжку без такого «паровозика» — вірша про партію. Так що тепер Томенко став таким «паровозиком», бо був діджеєм Майдану?!
— Тепер зрозуміло, чому ви не погодилися піти в першій п'ятірці «НУ» іще й до Верховної Ради, аби просто «дати своє ім'я» списку.
— Це аморально. Уявіть собі ситуацію: я «даю ім'я», нібито йду в парламент, а на зустрічах із виборцями брешу, що справді там працюватиму? Або навпаки, зізнаюся, що такого наміру зовсім не маю — так навіщо ж я туди йду? Узагалі це нісенітниця, що дозволено йти за списками одночасно в ради різного рівня, адже робота там кардинально відрізняється. Треба цю норму заборонити.
«Верховна Рада — не політичний клуб: там треба ухвалювати рішення»
— В'ячеславе Степановичу, ви зараз балотуєтеся у Київраду, тому, природно, насамперед переймаєтеся саме столичними виборами. Однак цікаво було б почути вашу авторитетну думку й про ситуацію в політикумі загалом. Яким ви бачите «завтра» після виборів? Чи зможуть «помаранчеві» сили після усіх розколів і всього того бруду, який вони вилили одне на одного під час виборів, об'єднатися й утворити коаліцію у Верховній Раді?
— Об'єднуватися треба обов'язково. Це ж не політичний клуб, куди можна приходити й балакати про що завгодно — треба ухвалювати рішення, тому повинна бути більшість. До речі, у парламенті з цим простіше: немає більшості — він розпускається. У Київраді, скажімо, такого немає.
Я не бачу перепон на шляху об'єднання «Нашої України» і з «Порою»-ПРП, і з БЮТ. А якщо політики зрозуміють, що Верховну Раду обирають не для посади, а заради праці на народ, то взагалі не буде проблем. Так чи інакше, коаліція в парламенті буде сформована. Основним опонентом її буде Партія регіонів, яка проте швидко переформатується. Недобре, звісно, що формувати коаліцію доведеться на основі сил із такими різними ідеологічними платформами (йдеться про «Нашу Україну», Блок Тимошенко і Соцпартію. — Авт.). Знову різношерста більшість, різношерстий уряд, якому доведеться цілеспрямовано втілювати в життя одну політику, хоча три сили, які його формуватимуть, мають різні підходи до побудови держави... Але цього разу немає іншої ради. Й наступного разу, думаю, буде те саме. А от через десять років буде не п'ятдесят, а дві-три сильнi політичні сили, які вестимуть нормальну політичну боротьбу й формуватимуть відповідальний уряд.
— А як щодо ймовірної коаліції «Нашої України» з Партією регіонів, про яку останнім часом стільки розмов? Особисто ви не раз, у тому числі й в інтерв'ю «УМ», однозначно негативно висловлювалися щодо самої думки про це, але деякі не останні «нашоукраїнці» «в кулуарах» нерідко заявляють, що таке цілком можливо й навіть потрібно...
— У політиці можна заявляти що завгодно. От, скажімо, коли ми дебатували з Томенком, я йому нагадав, як свого часу Микола сказав: «Я переконаний у перемозі Блоку Тимошенко на виборах, і якщо БЮТ не переможе, то я відмовлюся від депутатського мандату». Я перепитав його, чи підтверджує він ці свої наміри, і він щось довго говорив, говорив, а на запитання так і не відповів. Тому коли політики говорять, це зовсім не означає, що вони так думають і робитимуть. І це в усьому світі так, не тільки у нас. Через те я у «велику політику» й не пішов — бо я хочу працювати.
«Даремно Ющенко не очолив список «Нашої України»
— Але в партію таки пішли, хоча як шанована людина, думку якої поважають різні політичні сили, могли б впливати на політику й будучи позапартійним. Яким ви, до речі, дуже довго після виходу з Компартії й залишалися. То чому ж вирішили таки отримати членський квиток НСНУ?
— Можна було б, звісно, залишатися позапартійним і надалі. Але бачу що деякі важливі для мене плани я вже не можу реалізувати без підтримки політичної сили, яка допомогла б мені це зробити. Тому й пішов у партію, хоча для мене це було дуже непросте рішення — багато років мені надходили подібні пропозиції, але я всім відмовляв. Навіть Народному руху, який розпочинав і реалізовував.
— Чому саме НСНУ? Адже вам, очевидно, надходили пропозиції й від інших партій.
— Тому що я вірю Ющенку. Я вірю в нього так сильно, що навіть не знаю, чи критикував ще хтось із «нашоукраїнців» його публічно стільки, скільки це робив я (усміхається).
— Виходить, ви теж асоціюєте Ющенка саме з «Народним союзом «Наша Україна». Хоча всі паркани «Могилянки» розписані гаслами політичної сили, яку таке ототожнення Президента тільки з однією партією дуже ображає — мовляв, чому «Наша Україна» дорівнює Ющенко, якщо його підтримують й інші? (На «могилянських» парканах і подекуди навіть стінах величезними літерами написано «Ура! Пора», «Так Кличко» тощо, а всі стовпи поруч із академією заклеєні наклейками блоку «Пора»—ПРП. — Авт.)
— Почекайте, а хто забороняє іншим силам підтримувати Ющенка? Але він — почесний голова саме цієї партії. І я на місці Ющенка очолив би її виборчий список. У всьому світі лідери не соромляться того, що їм потрібна підтримка парламенту, бо ж як без неї Президент реалізовуватиме свою політику?
— Але ви ж самі кажете, що це не чесно — давати списку ім'я, не збираючись насправді працювати депутатом.
— Я це розумію, хоча якби Ющенко очолив список, усі все одно б знали, що в парламенті працювати він не буде. Та він, зрештою, ухвалив рішення не йти. А підтримувати певну політичну силу Президент управі, це природно й так має бути. При цьому, звичайно, його завдання як глави держави — не робити репресій іншим.
— НСНУ протягом року свого існування зазнала чимало критики, і здебільшого небезпідставної.
— Це ще дуже молода партія. Вона як молоде вино: поки воно грає, неможливо судити про те, яким буде його смак, коли відстоїться. Рік — це для політичної сили ніщо. До того ж треба робити поправку на те, що це партія влади. А до партій влади завжди «прилипають» хто хочеш. Хоча в даному разі таким собі «одлипалом» став БЮТ, про який теж думали, що він стане партією влади. І в результаті туди перекинулися значно більше таких «пристосуванців», які, слава Богу, відійшли або й не приходили до нас. Окрім того, є стереотип шукати помилки й висувати претензії саме до партії влади. Повірте мені, коли до влади прийде інша політична сила, всі ці претензії будуть спрямовані на неї, а наша партія зразу стане «хорошою».
А помилок, звісно, в НСНУ не бракує і багато їх було зроблено на самому початку. Але питання в тому, чи усвідомлюються ці помилки і чи робляться з них висновки, бо тоді це нормальний процес становлення і розвитку. У нас висновки робляться, хоча, на жаль, і не завжди. Та я вірю, що «Наша Україна» може стати сильною партією. Ця партія хоче, щоб Україна була нормальною європейською державою — для мене це важливо.
«Бандити не в тюрмах, бо вони не такі дурні»
— Із «корупційного скандалу», на вашу думку, такі висновки були зроблені?
— Це взагалі суперечливе питання. Знаєте, я можу мати певне ставлення до Порошенка, до Зінченка, Третьякова чи когось іншого. Але вважаю так: якщо те, що було інкриміновано, не доведено — значить, його не було і це наклеп. Або ми — радянські люди й будемо жити чутками: от, такий-то те-то сказав.
— У такому разі виходить, що, для прикладу, Віктор Медведчук — кришталево чиста людина, адже жодних звинувачень проти нього довести неможливо. І таких «медведчуків» — хоч греблю гати.
— У цьому велика проблема нашого «очисного» етапу. Коли питають, чому бандити не в тюрмах, відповідь проста: бо бандити не такі дурні. Вони не примітивні кримінальні злочинці, а хитрі й підступні люди, які знали, що прийдуть інші часи, тому сліди ховали дуже вміло. Помилка нової влади була в тому, що вона свято повірила, ніби одразу легко цих «бандитів» посадить. Але, окрім усього, проблема ще й у тому, що у правоохоронних органах, прокуратурі дуже багато людей, які самі замішані в цих речах, знищували документи, докази, гальмували всі ці процеси. Треба, аби в ці органи прийшли нові люди. А так... покарані «стрілочники», а ті злочинці, які все організовували... (розводить руками). Єдине, що я можу сказати для втіхи: таке діється в усіх країнах світу, в тому числі й демократично розвинених. Мафія почувається вільно і її не можуть засадити — пам'ятаєте знаменитий італійський серіал «Спрут»?
— Тобто щонайменше одне гасло Майдану точно залишиться невтіленим?
— Ну, знаєте, вже те, що вони бояться й ховаються — це великий прогрес.
— А по-моєму, вони не тільки не ховаються, а й почуваються дуже впевнено.
— Зачекайте, а скільки втекло? Хоча (сміється) після виборів багато з них повернуться. Вихід один — треба скасовувати депутатську недоторканність.
— В'ячеславе Степановичу, завтра-післязавтра вибори минуть, і на певний час ми матимемо від них перепочинок. Можете спрогнозувати, якою Україна підійде до наступної парламентської кампанії?
— Буде більш виразне партійне структурування, відпаде багато маргінальних партій. А найважливіше, що до наступної Верховної Ради прийде багато молодих людей. Зараз, на жаль, їх дуже мало. А Президентом знову буде обраний Віктор Ющенко. Це щастя, що у нас буде три з половиною роки без виборів (здається, це вперше за всі роки Незалежності) — матимемо нагоду роздивитися, хто є хто. Хто тільки говорить, а хто працює.
