Борис Олійник — постать в українському політикумі вже майже легендарна. Підстав для творення легенди більш ніж достатньо: у Верховній Раді України він, здається, був одвіку (прийшовши з ВР СРСР), багато років очолює нашу парламентську делегацію в Раді Європи, є віце-президентом її Парламентської Асамблеї, побував у багатьох «гарячих точках», завдяки йому в сейсмічно неспокійному Криму так і не постала нова АЕС, устояла в Каневі Чернеча гора... Але в багатьох звичних міняти «орієнтацію», залежно від напряму політичного вітру діячів, основну повагу й навіть острах до Бориса Ілліча викликає навіть не все перелічене вище, а його феноменальна послідовність: аж до березня минулого року, коли категорична незгода з рішенням фракції не голосувати за призначення Прем'єр-міністром Юлії Тимошенко призвела до його переходу в лави позафракційних, Олійник був вірним і послідовним членом парламентського загону Компартії. Власне, ця його послідовність водночас викликала до Бориса Ілліча найбільше запитань з боку патріотичного сектора українського політикуму: більшого українця, ніж Олійник, годі й шукати. А КПУ під проводом Петра Симоненка — далеко не та політична сила, де шанують національну гідність...
Тепер патріарх української політики балотується до парламенту на чолі блоку, який, схоже, вважає справді своїм. Борис Ілліч щиро вірить у те, що Блок Олійника й Сироти здолає 3-відсотковий бар'єр, адже поєднання справді соціалістичних поглядів, любові до України та професіоналізму, судячи зі своїх же соцопитувань, набирає тверду «трійку» в усіх регіонах держави. І це при тому, що «в нас немає грошей на рекламу і таке всяке, тому працюємо від хати до хати». Із грошима сутужно, бо, за словами Олійника, до блоку не увійшов жоден олігарх (яких Борис Ілліч називає винятково «оліграфами»), тільки парочка середніх бізнесменів. На компанію в регіонах «підкидають» буквально по 100—200 доларів...
А ще Борис Олійник уже майже 20 років на громадських засадах незмінно очолює Український фонд культури, який сприяє відродженню духовності й подоланню культурної кризи, допомагаючи митцям, талановитим дітям тощо. Під час інтерв'ю до кабінету Бориса Ілліча залітає власниця відомої в Києві мережі магазинів Тетяна Кремешна, обнімає Олійника, цілує й випурхує. Саме такі меценати, як пані Тетяна, допомагають Фонду, шефствують над хворими дітьми, пояснює співрозмовник «УМ». «Більші» бізнесмени грошей не дають — «вони радше на мішку застреляться».
Але, зрештою, все це прохідне. Бо є в Бориса Олійника перше, найбільше і найвірніше кохання — Поезія. І цій музі Поет з великої літери буде вірним до кінця — хоч що б там відбувалося в бурхливих політичних сферах...
«Це ненормально, якщо чоловік, живучи в Україні, боїться того, що він українець»
— Борисе Іллічу, я думаю, не тільки мені завжди хотілося вас запитати: чому ви, такий патріот і щирий українець, так довго були з силою, яка уособлює просто-таки антиукраїнське начало в українській політиці? Звичайно, така послідовність варта поваги, але, щиро кажучи, зрозуміти вашу присутність у лавах ворожої до всього українського Компартії було дуже важко. Говорилося ж про створення УКП — Української, справді української Компартії, але цей проект чомусь так і не був реалізований...
— Ну я їм говорив — тим, хто підходив із такими пропозиціями: давайте, хлопці, створюйте, я вам поможу. Бо ж серед них були і провокатори — я старий дядько, і бачу, хто є хто. А там (у КПУ. — Авт.) я працював і дечого досяг, скажiмо, й у тому, що значно змiнилося ставлення до релiгiї.
— Але все одно залишилися вірнi своїй основній лінії й тепер визнають тільки одну — російську за своєю суттю — православну конфесію, заперечуючи всі інші.
— Не всi. Я теж вихований у православній вірі... Але визнаю всі конфесії, бо хочу, щоб вони об'єдналися в єдину. А канонічна, неканонічна — це все абсолютно не релігійні поняття.
— Повертаючись до недержавницьких поглядів КПУ...
— Я намагався довести, що ми робимо помилку, заглиблюючись у соціальне й віддавши політичним спекулянтам національні проблеми. Але тут важко мені було переконувати, бо в декого, очевидно, й досі зашпори 37-го року: мовляв, якщо я скажу щось добре про Україну, то я вже український буржуазний націоналіст. Це ненормально, якщо чоловік, живучи в Україні, досі боїться згадати, що він українець.
І ще мене дуже дивує, чому дехто з моїх колишніх однопартійців не визнає факту Голодомору. Йдеться про верхівку, бо на низах баби-діди, якщо самі й не застали, то знають, що був страшний голод. До речі, я як комуніст першим поставив це питання у 1988 році на ХІХ Всесоюзній партконференції в Кремлі. Я сказав: давайте, шановні товариші, створимо білу книгу про чорні діла голоду в Україні, який забрав мільйони жертв, і поіменно назвемо й жертв, і катів. І як стала скляна тиша — й досі стоїть...
А що я раніше від них не пішов, то скажу вам одверто: я просто не хотів поповнювати ряди перекинчиків, які в тій самій залі, де клялися одному знамену й цілували його край, обтерли об нього чоботи й поцілували друге знамено. І звідки мені знати, що вони потім не обітруть чоботи й об нього?
«Соціалізм — це найкраще. Франко, Леся Українка — це наша школа соціалізму, навіщо від неї відмовлятися?»
— А я як був, так і є українським православним комунiстом. Я знаю, що найкраща форма управління — це соціалізм. Навіть Іван Павло ІІ (покійний Папа Римський. — Авт.), який попрацював над розвалом соцiалiстичної Польщі і Радянського Союзу, зрештою, сказав, що, «на превеликий жаль, ми багато нашкодили соціалістам, але це була духовна структура, а капіталізм — це бездуховнiсть. Ще Маркс сказав, що нема такого злочину, на який би не пішов капіталіст заради надприбутку. І це правда. Якщо дати соціалізму, як у Швеції, ідеологічну, так би мовити, розшнуровку, свободу слова, демократію, то кращого не буде.
— Думаєте, в Україні «шведський соціалізм» можливий?
— Звичайно. В Україні — особливо. У нас у крові сидить вольниця, ми республіканці. Самі подивіться: у Київській Русі було віче, потім — козацька рада, далі — Центральна Рада і, нарешті, радянська влада рад. Це наше. І Тарас Шевченко, як би його не тягнули вправо, в релігію, все одно залишається на лівому полюсі.
— Точно, ми вже знаємо, що Шевченко комуніст — одна партія в цьому дуже активно переконує у своїх рекламних роликах.
— Його завжди використовували й використовують, тому що він завжди своєчасний. Це справді наш апостол.
— А як ви загалом оцінюєте рекламну кампанію Компартії, несподівано вельми оригінальну?
— Вона була досить інтелектуальною, але розрахована трохи не на той електорат...
— Це ви про Пікассо і Неруду, про якого Петро Симоненко навіть не знає, що він написав?
— Отож треба бути обачнішим, обираючи рекламну стратегію. Хоча я зараз, перед виборами, не можу критикувати комуністів.
— Зате фактично прорекламували соціалістів, адже багато хто, очевидно, сприйме ваші похвали соціалізму на адресу саме Соціалістичної партії.
— Та це ж не ті соціалісти, як і не ті комуністи, ви що.
— А ті — це?.. (обоє дивимося на прапор Блоку Олійника — Сироти, розтягнутий поруч на столі)
— (серйозно) Так. Це соціалісти з морально-етичним кодексом.
У нас же є своя, українська школа соціалізму: Франко, Леся Українка — це були свідомі соціалісти українського штибу. Навіщо ж від цієї школи відмовлятись?
«У нас із Ющенком, можливо, різні ідеології, але головне, що ми обидва — українці»
Ми їхали до світлих вершин комунізму, але в нас не вистачило бензину. Тепер ми рвонули до світлих вершин капіталізму, але не вистачило солярки. Так і живемо між соціалізмом і диким капіталізмом, хоча за менталітетом запрограмовані на колективізм, скільки б нам той західний індивідуалізм не нав'язували. Я не раз говорив, і Леоніду Даниловичу в тому числі, що в нас не приживеться президентська форма правління в такому сенсі, в якому ми її маємо зараз. А вигляд у нас приблизно такий: чорний англійський протокольний піджак, французький «метелик» у горошок, знизу — чоботи й українські шаровари, а зверху — оселедець, накритий ковбойським капелюхом. А в нас же є свій, нормальний шлях. Якщо дуже вже хочеться Президента, його треба обирати на Верховній Раді — як це було за козацьким звичаєм, коли старшина обирала гетьмана.
— З огляду на те, якою в нас усі ці роки була Верховна Рада (і, швидше за все, не кращою буде наступна), можна собі тільки уявити, якого Президента вона б обрала...
Судячи з ваших поглядів, політичну реформу ви підтримуєте, адже вона принаймні прямує до парламентської форми правління.
— Ні, не підтримую. Бо який це піжон зібрався вносити в Основний закон, святая святих, пакетні правки? Це ж нісенітниця. Тому в цьому питанні я стою якраз на боці Президента. Його треба підтримувати. Я взагалі дивуюсь, як це спецслужби світу допустили, щоб на чолі України став справжній українець! Так, у нього є прорахунки — зокрема в кадровій системі, і ми йому про це говоримо, та він і сам не гірше від нас знає. Але йому треба допомагати.
— І цій вашій симпатії до Ющенка не заважає те, що він сповідує не соціалістичну, а ліберальну ідеологію?
— Та ні, він має свою точку зору, я — свою, але обидва ми українці, ось що головне. Знаєте, я вчуся в євреїв: насамперед — я — українець, потім — депутат, потім — комуніст. Якби всі наші партії навчилися цій філософії і хоч під кінець свого життєвого шляху зрозуміли, що ми ж таки українці, у нас би не було проблем. Онде в інших народів: вони лаються, чубляться, але щойно мова заходить про національні інтереси, питання національної безпеки, забувають про всі чвари і єднаються.
«У Верховній Раді сидять ті, кого обирає народ. Треба думати, кого обираєш»
— Якось дивно виходить: з одного боку, за вашими словами, Президент у нас зараз український і його треба підтримувати. З іншого боку, ви пропонуєте обирати Президента парламентом і саме парламентові надати основну повноту влади, при цьому констатуючи, що політичним силам якраз бракує самоусвідомлення українства, патріотизму. Суперечливо.
— У мене суперечностей немає, тому що їх бути не може. Бо друга частина залежить уже від вас: ви що, знову оберете таких? Вам же Президент дав можливість, так обирайте ж нарешті! А то я своїх бабусь на Полтавщині знаю: ой, Борю, ми так тебе любимо... А привезуть два вози жому — і вже «ми тебе любимо, але ж жом, ти знаєш...». Так воно і є: підкинуть трошки подарунків, а ми вже й гребемо. Це є в українців: прибіднюватись. А ми ж уже можемо обійтися без подарунків.
— І як же цю характерну рису викорінити?
— Треба чесно говорити зі своїм народом, тому що ми його частина. Бо вони говорять: от, ви там у Верховній Раді сидите, ділите гроші, а ми тут нещасні й бідні. Але хто ж у цьому винен? Народ же таких обирає.
— Досі. А ще недавно ми думали, що Майдан пробудив у нашому народі націю... Чому ж пішов цей «відкат» назад?
— (лукаво) На чий зад?
Але це справді, на жаль, так. І я вам скажу, чому. На жаль, я повинен говорити те, що думаю: за кілька днів до повної перемоги Майдану за чиєюсь вказiвкою з центру далеко за межами суверенної, демократичної і правової держави була дана команда оточити майбутнього Президента тими, хто йому стріляв у спину. І от де його благородство зашкодило. Треба було сказати: хлопці, за дві тисячі верст щоб я вас біля цієї трибуни не бачив! А народ дивився й думав: та що ж це таке, ми ж знаємо, хто ці люди!
Ось вам і пояснення. І вони одразу оточили й усе змазали, а ми ж було піднялися на таку височінь, стали модними не лише в Європі, а й в усьому світі... Стара влада перейшла всі межі. Вона звикла плювати в натовп, і от увечері плюнула в натовп, а вранці влучила в народ. Це був найвищий здобуток команди Ющенка, що вона вивела людей на Майдан як фактор життя. Народ відчув свою відповідальність.
«Україні потрібна добра спецслужба, не пронизана агентами «звідти»
— Під час Помаранчевої революції ми намагалися переконати скептиків, котрі запитували: а якщо Ющенко стане таким самим, як Кучма, а де гарантії, що він кращий, ніж бандюк Янукович? Найбільше діяв такий аргумент: Ющенко не стане таким, як Кучма, бо він відповідальний перед народом, який зробив його Президентом, і ми завжди будемо вправі вимагати від нього звіту.
Тепер багато навіть із тих, хто в це справді вірив, виявився розчарованим. Мовляв, знову ми нічого не вирішуємо, Президент десь там далеко, оточений — тільки подумати, це словосполучення стало лайливим! — «любими друзями»...
— Ну так чия це робота — ви ж знаєте, що в нас працюють політтехнологи. Вони приїжджають не тiльки з-за океанiв, а й від сусіда, який тут у нас є близько. Слава Богу, що ми встигаємо зрозуміти, хто він. Бо якби тонше працювали, то могли б і справді накрити [Україну]. Вони добре «прострелюють» нас, це все за наукою робиться.
А у нас немає спецслужби, яка б знешкоджувала цю роботу, хоча вона дуже потрібна. Аякже, це ж питання національної безпеки!
Треба над цим працювати, викликати тих, кому справді віриш, i створювати добру українську спецслужбу.
— То серед них таки є ті, кому можна вірити?
— Думаю, що є. У всіх службах завжди були справжні патріоти.
І повинна зовнішня розвідка працювати, від цього нікуди не дінешся. Є держава, її інтереси, і є зовнішньополітичні фактори, які діють на нашу національну безпеку. І ніколи не знаєш, де тебе з-за рогу мішком по голові вдарять. От, будь ласка, ситуація з газом. Хiба ми не знали, що там проти нас готується? Повинні були знати!
«Не треба проситися в Європу: це ми їм потрібні, а не вони нам»
Це все нелегко, і я не заздрю всім, хто у владі. Тому треба їм допомагати, а не заламувати руки й голосити, як усе погано. Це теж погана риса — звинувачувати всіх, окрім себе. А насправді ж у нас здорова морально-етична нація яка вміє над собою сміятися, не боїться цього. Бо спробуйте покритикувати іншу націю, там такий рейвах здіймуть!
— Можливо, нам просто самоповаги бракує?
— Є таке, проглядається такий собі мазохізм. От ми такі бідні, підняли комірець і постукаємо в Європу... Та причому тут Європа — ми ж одвіку там! І за духовністю ми значно вищі за них. Не треба до них проситися, бо це ми їм потрібні, а не вони нам. Я вже не раз говорив, що кожен континент має свою космічну місію. І без України Європа цю свою місію не виконає. Вони вже це підсвідомо розуміють.
— Це ви попрацювали?
— Та й ми трохи пiдучили їх. Я завжди кажу: ми любимо вчитися, але не любимо, коли нас учать. Тому давайте вчитися разом.
З Європою треба працювати, але бажано здихатися звички спершу щось підписувати, а потім читати, що саме підписав. Бо в нас як підпишуть, а потім не ясно, як його виконувати. От зараз виникли проблеми з цією Хартією мов. Під дію цієї Хартії мають потрапляти, наприклад, кримчаки, караїми, гагаузи, в яких немає материнської держави, де б мова була захищена автоматично. А ми знову примудрилися так усе перекрутити... Бо й досі почуваємося «на нашій, не своїй землі». Ми ж тут хазяї, титульна нація. Як же могло статися так, що титульна нація загнана в найменш захищену нацменшину? То хто ж ми після цього є?
— Якщо вже зайшлося про Європу: ви, Борисе Іллічу, як голова української делегації в Раді Європі й віце-президент ПАРЄ постійно туди їздите і добре знаєте їх ставлення до нас, яке після Помаранчевої революції стрімко покращилося. Через рік після приходу в Україні нової влади це ставлення якось змінилося?
— Ну вони знають, що в нас вiдбувається. Але в нас же тут постійно курсують дві високодостойнi дами, Рената Вольвенд і Ханне Северінсен (доповідачки Парламентської асамблеї Ради Європи по Україні. — Авт.), вони дуже добре про все поінформовані. І дуже так делікатно там розповіли, що від нашої свободи слова майже в захваті, що підготовка до виборів куди краща, ніж раніше, й таке інше.
Тільки вони ж не кажуть, що технічно ми до виборів не готові. А досить буде опротестувати результати по двох-трьох округах, і вибори будуть визнані недійсними. І кому це потрібно, коли на кампанію витрачено стільки грошей?
«Ми вже у Верховній Раді, давайте нам завдання!»
— Так чи інакше, поки що ймовірний склад наступної Верховної Ради оптимізму не вселяє. Найбільший рейтинг має політична сила, проти ідеалів якої ми боролися на Майдані, а ті, хто разом iз нами боровся, розлаялися й тепер невідомо як формуватимуть коаліцію. Можливо, ви допоможете? Судячи з ваших поглядів, Блок Олійника — Сироти готовий увійти до пропрезидентської коаліції?
— Звичайно, ми будемо об'єднуючим началом. Бо це єдиний блок, який користується однаковим авторитетом і на Сході, і на Заході України. А те, що соціологи нам не дають рейтингу, пишуть якісь 0,2 відсотка, то це вони брешуть.
— Чомусь усі політичні сили завжди так говорять. А потім проходять вибори, і в більшості випадків виявляється, що соціологи таки мали рацію.
— Та ні. Це найжахливіше, що соціологічні служби працюють на замовлення. Це називається зомбуванням населення. А воно ж впливає... Нам часто кажуть: у вас найкраща програма, але ви ж не пройдете. Я вважаю, що це некоректно поставлене запитання. Я не просто вірю, що ми не пройдемо до парламенту, я знаю, що це так буде! Ми вже там, давайте нам завдання, що там робити (усміхається).
А у нас справді добра програма, ми ж блок професіоналів. Перше, що зробимо, — реформуємо судову систему. Треба скасувати пожиттєве обрання суддів — ми до цього ще не готові. Хай обирають на місцях, як було за Радянської влади, бо судді повинні бути підзвітні хоч трохи. Вони ж продаються, жодному судді не можна вірити!
Далі: треба зняти депутатську недоторканність. Причому я це не під вибори говорю, як ті, хто зараз про це всюди кричить, а на другий день після голосування забуде. І не дивно, бо ті, хто кричить найгучніше, ведуть у парламент таких, що без недоторканності їм ніяк. А я це послідовно у Верховній Раді відстоюю.
Тепер стосовно культури. Який телепень вирішив, що культура має бути самоокупною? У всьому світі, тільки це добре заретушовано, село, вугільна промисловість і культура знаходяться на дотації держави.
— Дивно — зовсім недавно мені доводилося чути кардинально протилежну думку щодо світової практики фінансування культури. Що держава якраз ніде на це грошей не дає: цю галузь «годують» меценати, відповідні фонди тощо.
— Нічого подібного, в усьому світі культура і дотується, й контролюється. Ті ж фонди держава й створює. Просто це тонко робиться, закамуфльовано. Треба, щоб держава дала нормальні гроші, і буде й у нас у культурному плані все добре. Так і на село, до речі: дайте гроші. От продали, наприклад, «Криворіжсталь» — візьміть половину й спрямуйте на село, щоб селяни закупили техніку, вона ж не годиться!
«Поки не знайдемо вбивць Гонгадзе, нам не буде щастити — небеса такого не прощають»
А взагалі, поки ми не з'ясуємо, хто вбив Чорновола, Гонгадзе, Александрова, Кірпу, Кравченка еtc., нам ніколи не буде щастити. А це все над нами висить, небеса такого не прощають. Душа його (Гії Гонгадзе. — Авт.) бродить п'ять років, це страшно! Що за цей час пережила мати... І тіло в морзі насправді не його. Це страшний гріх, що й досі такий злочин не розкритий.
— Ви справді вважаєте, що реальних убивць Георгія та інших перелічених вами людей можна знайти?
— Звичайно. Усі знають, хто вбив. І ви знаєте.
— Ну я, припустимо, можу тільки здогадуватися. А правоохоронцям достатньо не лише знати, а ще й довести, що, як вони скаржаться, зробити не виходить.
— Чому не виходить — давайте я, дилетант, доведу. Розповідаю: беру того, хто випускав Пукача, й питаю: хто йому дав таку вказівку. Він каже: такий-то. Я беру того й питаю: хто тобі дав вказівку? І виходжу на замовників. Це нескладно, якщо дiйсно хотіти реального розслідування. А вони не хочуть. Коли ми поставимо Генпрокурором Андрія Федура, за кілька місяців усі ці справи будуть розкриті.
— А якщо ви все-таки до Верховної Ради не потрапите?
— Потрапимо. Але якщо щось не вийде, то треба знати, що життя на цьому не закінчується. Це тим (робить головою жест кудись угору-вбік.) треба ховатися за депутатською недоторканністю, тому вони й бояться не пройти в парламент, а ми йдемо нормально і спокійно.
— Невже вам особисто чогось не бракуватиме, якщо не потрапите до Верховної Ради — ви ж там стільки років уже...
— О, я тоді одразу сяду до столу — мені треба багато завершити! У мене ж є перше кохання (киває головою в бік своєї збірки «Основи»), а це все так, проходящі варіанти...
— Борисе Іллічу, яким ви як аксакал бачите майбутнє України — хай недалеке, років через п'ять, коли добуде каденцію обраний цієї неділі парламент?
— Та буде все добре, ми ж приречені на успіх. Єдине, що треба ще добре укріпити свої кордони, мати добру армію, і все. За газ заплатимо, гроші є. Можливо, ви не знаєте, що Україна — це був резерв Головного командування. У нас усе є, аж до золота включно, тільки треба глибше копати.
ДОСЬЄ «УМ»
Борис Ілліч Олійник
Народився 22 жовтня 1935 р. в селі Зачепилівка Полтавської області.
У 1958 р. закінчив факультет журналістики КНУ ім. Т.Шевченка.
Академік НАНУ, народний депутат Верховної Ради України всіх скликань, голова Постійної делегації ВР у Парламентській Асамблеї Ради Європи. До 2005 року був членом Компартії.
Голова правління Українського фонду культури, член Комісії державних нагород і геральдики, член Спілки письменників України.
Нагороджений орденами Жовтневої революції, Трудового червоного прапора, Дружби народів; орденом князя Ярослава Мудрого V та IV ступенів. Герой України.
Автор понад 40 книг віршів, статей, есеїв. Лауреат Шевченкiвської премiї 1983 року за поему «Дума про місто».
