Коли солідний бізнесмен кидає успішну справу і йде працювати на державну роботу, це не може не викликати підозр. Ну яка нормальна людина відмовиться від мільйонів заради «копійок», та ще й добровільно зваливши собі на голову купу проблем? Хіба що затятий хабарник і корупціонер, який таким чином планує покращити матеріальне становище «адмінресурсом».
«Нашоукраїнець» Олександр Садиков запевняє, що він не з таких. Із корупцією в області бореться нещадно, сам «на лапу» не бере принципово, і при цьому справді повністю відділився від бізнесу, покинувши навіть «Юнекс-банк», із яким давно нерозривно пов'язане його ім'я. А все тому, що дуже хоче підняти свою рідну Миколаївську область, де народився й виріс, де живуть і працюють батьки, родичі, друзі дитинства...
При цьому втратити посаду молодий миколаївський «губернатор», який, попри наявність на руці дорогого і престижного годинника, на мільйонера анітрохи не схожий, зовсім не боїться, народним депутатом бути не хоче і порівнює себе із правителями давньогрецької Ольвії, для яких працювати на державу та ще й вкладати в неї гроші було найвищою честю. І визнає, що він таки божевільний...
«Мабуть, я божевільний, але пішов на державну службу заради ідеї»
— Олександре Валерійовичу, ви, здається, казали, що бізнесом більше не займаєтеся. Проте ми з вами зустрічаємося в солідному офісі, та ще й розташованому поряд із «Юнекс-банком». Підозріло...
— Нічого підозрілого — це моя приватна власність, мені тут належать три поверхи. А з бізнесом я справді повністю покінчив, щойно став «губернатором». Протягом двох місяців продав усі акції банку, а ті акції, які мав в іншому бізнесі — наприклад, будівельному, — передав в управління своїм партнерам. І на свій сором, навіть не знаю, що зараз відбувається на тих підприємствах, до яких опосередковано я таки маю певне відношення.
— Цікаво, якою логікою керуються люди, які справді, а не на словах, полишають успішний бізнес і йдуть працювати у державні структури — на зарплату, якою в комерційних структурах навіть секретарки гребують? Поясніть, навіщо вам це здалося?
— Знаєте, це, мабуть, для декого звучить смішно, але у мене є почуття патріотизму. Саме до свого регіону, бо якби мені запропонували бути держслужбовцем у будь-якому іншому, я б не пішов у жодному разі. Хоча така можливість обговорювалася. І в Києві десь у владних структурах теж би працювати не хотів. А в рідній області мені справді хочеться здійснити задумане. Зрештою, я самореалізувався як бізнесмен, заробив на старість і собі, і своїм дітям, тому прийшов час попрацювати й на суспільство, завдяки якому, власне, і вдалося стати на ноги, адже мій первинний капітал складався саме у Миколаєві. Бувають і такі божевільні, як я, які йдуть на державну службу заради ідеї.
— Однак якщо ви зараз живете тільки на зарплату, при цьому активно витрачаючи власні гроші на перельоти між Києвом і Миколаєвом (Садиков не раз зізнавався, що літає чартерними рейсами, які оплачує із власних «бізнесменських» статків. — Авт.), то надовго заробленого навряд чи вистачить. До речі, ви й досі мешкаєте в готелі? Можливо, вигідніше було б уже придбати в Миколаєві власне житло?
— Я вже придбав, але ця квартира ще будується — буде готова десь через рік. А зараз той готель, у якому я мешкав, зняв мені й моєму заступникові апартаменти неподалік, там ми й живемо.
— А капітал «лежить мертвим грузом»? Не боїтеся врешті-решт піти з торбою?
— Я ж не збираюся бути державним службовцем вічно. Мені здається, кожен чиновник, який сідає у певне крісло, повинен розуміти, що рано чи пізно йому доведеться це крісло звільнити. Це природно. Набагато гірше, якщо чиновник до цього крісла приростає, й найстрашнішою трагедією для нього стає той день, коли його з цього крісла викинуть. Для мене такої трагедії не існує, тому я можу цілком вільно робити те, що вважаю за потрібне, не боячись втратити посаду.
Окрім того, перебування на чолі обласної держадміністрації — це також у певному сенсі інвестиція в майбутнє. Адже якщо я себе зарекомендую ефективним управлінцем у такому великому «проекті» як область, то моя ціна як управлінця зросте в рази. Тому цей досвід і авторитет, який напрацьований за той час, коли я не працюю в бізнесі, згодом можна буде трансформувати в солідні гроші. Це нормальна практика, так робиться в усьому світі — коли губернатор або президент, відпрацювавши на державу, згодом очолює наглядову раду якоїсь великої компанії. Але, наголошу, таке можливо тільки тоді, якщо ти відбувся як успішний чиновник. А якщо тебе виженуть як корупціонера й нездару, який не впорався із поставленими завданнями, то про подальшу кар'єру в бізнесі годі й мріяти.
— Тобто підтримувати свій капітал корупційними діями ви не збираєтеся.
— У цьому сенсі я в собі певен. До речі, коли мені ставлять подібні питання, я завжди наводжу як приклад давньогрецьке поселення Ольвія, розташоване на території нашої області. У цьому полісі керівника обирали з найбагатших громадян міста-держави, і потім він власним коштом утримував увесь апарат, не отримуючи за свою роботу міського чиновника жодної копійки. Бо це була велика честь — працювати на державу.
Я розцінюю свою роботу на посаді голови обласної адміністрації так само.
Більше того, я стовідсотково певен і у своїх заступниках, і можу гарантувати, що вони в жодному разі не вчинять ніяких корупційних дій. Але десь там унизу це ганебне явище, мабуть, іще залишається. Бо щоб його викорінити повністю, потрібен, по-перше, час, а по-друге — гроші. В сенсі достойної оплати державою праці своїх службовців. Добре, звісно, що чиновникам вищого ранку підняли зарплати, але тепер треба спуститися донизу й забезпечити належною заробітною платнею й службовців нижчих ланок. Адже від них також залежать чиїсь долі, через них проходять грошові потоки, і в такій ситуації дуже складно відмовитися від спокуси. Тому в усіх держслужбовців повинна бути така зарплата, щоб вони трималися за своє місце як за високооплачуване, а не як за те, що приносить «додатковий прибуток».
«Нова влада — новi можливостi громадян»
— Ви так яскраво змалювали потенційні бізнесові перспективи успішного керівника області, що, очевидно, вважаєте себе саме таким. Нещодавно виповнився рівно рік вашого перебування на посаді, які ж здобутки нової влади на Миколаївщині за цей час? Чи вдалося вам і вашій команді реалізувати заплановане?
— Те, що ми планували на рік, зробити в основному вдалося. Коли мене представляли як керівника облдержадміністрації, за показниками Кабміну (встановленими ще адміністрацією Кучми) область була на 24-му місці в державі. За результатами минулого року вона за тими ж показниками вийшла на 12-те місце. Тобто область нормально, динамічно розвивається.
Але головне завдання, яке я собі поставив — це створити в Миколаївській області базу для громадянського суспільства. Для того, щоб коли Садиков піде, а в його крісло сяде хтось інший, незалежно від прізвища цього іншого повернення до минулого вже не було. Тобто щоб саме суспільство не дозволило цьому високому чиновнику стати таким, якими, на жаль, були мої попередники.
— Пригадується, рік тому ви обіцяли створити це громадянське суспільство за 300 днів. Малувато, як для такої серйозної мети. Вдалося?
— Сподіваюся, що вдається. Хоча часу справді мало, але ми дуже стараємося. Уже двічі проводили великомасштабне анкетування: розсилали по області 300 тисяч анкет. Акція називалася «Дай оцінку владі» і, природно, проводилася на анонімних засадах — анкети надійшли в усі поштові скриньки, і ті, хто мав бажання відповісти, заповнювали їх і надсилали нам. Звісно, писали й чимало не дуже приємних речей. Але в цілому ми змогли чітко побачити картину, наприклад, роботи голів районних адміністрацій, чи здатні вони розв'язувати iснуючi в районах проблеми. Якщо справляється, люди відповідно й оцінюють, а якщо геть слабенький, це одразу по результатах анкетування видно. Одного такого голову району вже звільнили, двоє на черзі. Одразу зауважу, що це ніяк не пов'язано з виборами, а з результатами роботи нової влади в області за рік.
У нас розроблена програма під назвою «Нова влада — нові можливості громадян», розрахована на 300 днів. Вона завершується наступного тижня — будемо звітувати. Усе, що ми в цю програму заклали, вдалося здійснити. Щоб не перелічувати все, наведу показовий приклад. Ми задекларували нові відносини влади й бізнесу, і втілили цей задум у життя. Коли я прийшов у крісло голови адміністрації, мені сказали, що найбільший виробник соків в Україні, «Сандора», починає будівництво другого — ще сучаснішого й потужнішого — заводу не в Миколаївській області, як перший, а в Херсонській. Я одразу зустрівся з представниками цієї компанії, запитав, чому так, і вони пояснили, що на Миколаївщині за попередньої обласної влади їм було некомфортно. Повірте, мені коштувало неабияких зусиль їх умовити будуватися у нас, і на даний момент цей завод уже збудований. Рік тому на цьому місці був пустир, а тепер — величезне підприємство. І це завдяки тому, що ми створили всі сприятливі умови, виділили землю тощо. Або той же завод «Океан» — після того як попередній уряд скасував зону пріоритетного розвитку із суднобудівництва, я знайшов інші способи полегшити цьому підприємству життя. Тепер іноземні інвестори дуже вдячні обласній владі й запевняють, що їм навіть комфортніше працювати, ніж раніше, коли існувала зона пріоритетного розвитку. Так і в інших питаннях. До слова, з наступного тижня починаємо в області обговорення програми, яка розрахована вже на 1500 днів.
— Але багато проблем, очевидно, поки що розв'язати не вдається. Скажімо, ситуація на Чорноморському суднобудiвному заводі як була складною рік тому, так залишається такою і зараз.
— Справді, це болюча тема. На жаль, на завод прийшли неефективні інвестори, які не змогли підняти підприємство і зробити його процвітаючим, незважаючи на дуже сприятливу ситуацію для галузі на світовому ринку. Попит на кораблебудування зараз дуже великий, і яскравим прикладом цього є «сусідній» завод «Океан», який «лежав» і був банкрутом, а після приходу ефективних голландських інвесторів запрацював на повну потужність. Тепер вони спускають по два судна в місяць — такого і в радянські часи не було. Тому дуже сумно, що Чорноморський завод не працює. Хоча коли ми прийшли в адміністрацію, заборгованість із зарплати там становила 11,5 мільйона гривень. Тепер — 1,5 мільйона. Тобто з цією проблемою ми більш-менш упорались, але остаточно розв'язати її вдасться тільки після того, як завод запрацює.
Є кілька шляхів виходу із ситуації. Перший — повернення заводу в державну власність у зв'язку з тим, що інвестори не виконали зобов'язань, обумовлених при купівлі. Але цей шлях дуже довгий. Зрозумійте, я за те, щоб повернути завод, але що з ним буде, поки триватимуть суди? Зараз там працює 3 тисячi 800 робітників, які так-сяк отримують бодай якісь гроші. Але щойно розпочнеться процес повернення підприємства у державну власність, нинішні власники перестануть їм платити, а у державному бюджеті коштів на це нема. Тому в даному випадку я виступаю за другий варіант розв'язання проблеми: треба вести переговори з нинішніми власниками й іншими потенційними інвесторами про те, щоб завод був перепроданий більш ефективному власнику. Мене за це критикують, бо в нас люблять піар-акції із поверненням у держвласність, але такий підхід найшвидший і, що головне, найменш болючий для людей, які там працюють.
До речі, нового інвестора ми вже знайшли. Це потужна транснаціональна корпорація. Оскільки переговори ще тривають, називати її поки що не буду.
«Нардепом бути не хочу — у Верховній Раді в мене завжди болить голова»
— Ви говорите переважно про підприємництво й індустріальну складову своєї роботи, але ж 50 відсотків мешканців Миколаївщини — це сільське населення. А нинішній рік, до речі, оголошений Президентом роком села...
— Звичайно, ми велику увагу приділяємо селу, у нас є окремі програми, спрямовані на його розвиток і підтримку. Насамперед турбуємося не про великих сільгоспвиробників, а про звичайних селян — у бюджеті закладені кошти на вирішення питань сільських учителів, лікарів, дільничних міліціонерів, дітей-сиріт, які закінчили вищі навчальні заклади і залишилися працювати в селі. Я так думаю, що через три роки ми повністю закриємо питання із забезпечення їх житлом.
До речі, як ставляться сільські мешканці конкретно до мене, я міг оцінити, коли влітку мене обрали депутатом облради саме по сільському Баштанському району, який дуже «нелегкий» — таке собі «осине гніздо» старої влади, де все було під її контролем. Власне, я навмисне пішов у облраду по цьому району, щоб проекспериментувати, бо раніше ніколи в житті нікуди не обирався. У результаті за мене проголосувало понад 50 відсотків, а найближчий переслідувач набрав 21відсоток.
— А чому ж до Верховної Ради не захотіли йти? Образило невисоке місце? (Олександр Садиков відмовився балотуватися за списком блоку «Наша Україна», де йому дісталася 127-ма позиція. — Авт.)
— Ні, я, якби захотів, міг би мати нормальне місце. Але я не хочу бути народним депутатом. З двох причин. Перша суто фізіологічна: коли потрапляю в будинок парламенту, у мене максимум через годину завжди починає страшенно боліти голова. Єдиний порятунок — випити в буфеті коньяку (усміхається). А по-друге, я не спеціаліст у написанні законів, а у Верховній Раді повинні бути саме спеціалісти — це моє глибоке переконання. Бо там треба видавати добрі закони, а розв'язувати інші проблеми можна й не будучи народним депутатом.
Між іншим, я зараз балотуюся під першим номером списку «НУ» до двох рад: обласної і міської, таким чином показуючи свою відповідальність за те, що відбувається і в області, і в місті. Але працюватиму, природно, тільки в облраді.
«Головне, аби вибори на Миколаївщині стали прикладом прозорості й чесності. А результат «Нашої України» — це в другу чергу»
— Судячи з ваших слів, Миколаївщина при новій владі добре розвивається. Цікаво, наскільки це відображається на показниках довіри мешканців далеко не «помаранчевої» області до сили, яку ви представляєте — «Нашої України»?
— Я вам зараз цифри покажу (бере аналітичний звіт, підготовлений Інститутом стратегічних досліджень, цитує): «Слід окремо відзначити двох політиків, діяльність яких неоднозначно сприймається виборцями Миколаївської області, однак усе ж переважає позитивне бачення їхньої роботи. Це спікер Верховної Ради Володимир Литвин, роботу якого позитивно оцінюють 36 відсотків опитаних і негативно — 32, та «губернатора» області Олександра Садикова — 32 відсотки позитивного оцінювання проти 31 — негативного.
А якщо взяти результати того анкетування, про яке я вам розповідав, то, в принципі, є підстави для оптимізму. Щодо «Нашої України», то на сьогодні її рейтинг в області — 13,4%. А у 2002 році, перед минулими парламентськими виборами, було 5,5%. Для області, яка на 78% проголосувала за Віктора Януковича й отримала «помаранчевого» голову, це, мені здається, очевидний прогрес.
— Під час президентських виборів-2004 Миколаївщина «прославилася» тотальними фальсифікаціями й порушеннями, на основі відомостей про які, зокрема, базувався при ухваленні свого рішення і Верховний Суд. Тепер знову вибори. Наскільки змінилася ситуація в цьому сенсі? У вас, як представника влади, не виникає бажання «давити адмінресурсом», аби забезпечити «Нашій Україні» кращий результат?
— Мене як голову обласної держадміністрації насамперед хвилює інший результат: щоб ці вибори пройшли прозоро і відкрито. А показники «Нашої України» турбують уже в другу чергу. Я дуже хочу, щоб Миколаївська область показала приклад чесних виборів.
Ми велику увагу приділяємо свободі слова. У нас рівне ставлення до всіх партій, не виникає жодних конфліктів. Адже це право людей — мати можливість об'єктивно оцінювати кожну політичну силу й самостійно робити висновки.
І журналісти себе почувають цілком вільно, обласна телекомпанія не отримує ніяких вказівок щодо того, кого показувати і як показувати. Влітку, під час виборів до облради, ми провели експеримент: телемарафон під назвою «Миколаївщина — територія чесних виборів». У рамках цього марафону вибори висвітлювалися у прямому ефірі нон-стоп, із включеннями з усіх дільниць. Кожен учасник виборчого процесу міг заявити свої претензії, якщо вони були. З понеділка у нас знову стартує такий телемарафон — він триватиме протягом цілого тижня. Кожен, хто зафіксує порушення, тиск тощо, зможе розповісти про це в ефірі. Такого більше в жодному регіоні немає. Між іншим, після виборів до облради всі їхні учасники в прямому ефірі сказали, що до їхнього проведення претензій не мають — усе пройшло чесно й неупереджено. І зараз у нас рівні й добрі стосунки з усіма політичними силами в області.
«У молодості сам їздив до Москви, аби зупинити проект затоплення порогів Південного Бугу»
— Але ж без пікетів, мабуть, усе одно не обходиться — зараз вимагати щось під стінами адміністрацій дуже популярно.
— Пікет був тільки один — щодо добудови Ташлицького гідроакумулюючого вузла. Але це вічна тема.
— І, до речі, дуже «гаряча». Особисто ви як ставитеся до цієї проблеми?
— Я вважаю, що перші два агрегати мають бути добудовані й запущені. А після цього треба провести аналіз і моніторинг їхнього впливу на довкілля й тільки після цього вирішувати, будувати далі чи ні. Але іншого виходу, крім добудови того, що вже розпочато, на жаль, немає. На це вже затрачені колосальні гроші, туди вкладено мільйони народних коштів — не мною, не Президентом Ющенком, а ще задовго до нас. Між іншим, саме сьогодні (інтерв'ю відбувалося у вівторок. — Авт.) на Ташлицькій ГАЕС відбувалася значна подія: ротор вагою 800 тонн опускали у статор турбіни. Таких операцій у світі на рік відбувається одна-дві, так що про це можна було б розповідати на рівні міжнародного телебачення. Але оскільки це питання болюче, його не сильно висвітлюють. Хоча у нас усе відбувається відкрито, ми постійно ці питання обговорюємо, запрошуємо «зелених», тих, хто виступає проти добудови Ташлицької гідроакумулюючої електростанції, у тому числі й на засідання облради. Але зараз на цьому питанні багато хто піариться ще й тому, що вибори. А мине 26 березня, і вони навіть слово «Ташлик» забудуть.
— Схоже, вам не дуже шкода тієї прекрасної природи гранітно-степового Побужжя, яку, як стверджують противники Ташлицької ГАЕС, буде зруйновано після її добудови. А цю територію за красу називають українською Швейцарією...
— Та нічого там з природою не станеться! Я, до речі, сам у юності був учасником «зеленого» руху, коли обговорювався великий проект, за яким хотіли затопити пороги Південного Бугу. Їздив у Москву, зустрічався з кореспондентами «Комсомольської правди», через знайомих передавав листи в ЦК КПРС, і той гігантоманський проект був зупинений в тому числі й моїми маленькими стараннями. А зараз ситуація інша. Після підняття води до позначки 14 метрів пороги нікуди не подінуться, просто стануть на 20 сантиметрів менші, але це в межах природного коливання води. Знаєте, це питання вивчали інститути, які, мабуть, знають, що кажуть. А кажуть вони, що значної шкоди природі завдано не буде. «Значної» — бо ж будь-яка наша життєдіяльність певної шкоди навколишньому середовищу таки завдає...
«На Новий рік катався на лижах у Франції, а зараз підшукую собі нову яхту»
— Давайте трохи про особисте. Ваша сім'я вже звикла до нового статусу чоловіка й батька?
— Судіть самі: мені 8 березня дружина сказала, що знає, за кого голосуватиме. Питаю, за кого, а вона відповідає: «Раніше збиралася за «Віче», а тепер вирішила, що таки за Партію зелених». Я кажу: зачекай, як так, адже я в тебе у «Нашій Україні»! А вона відповідає: «Отож». Мовляв, після того, як вона три тижні простояла на Майдані, я поїхав «губернатором» на Миколаївщину, й ми тепер рідко бачимось. Тому, каже, нема дурних — хай «Наша Україна» «пролітає», щоб ти повернувся в сім'ю!» (сміється).
— А сім'я хіба не з вами живе?
— Ні, вона живе у Києві. А мені доводиться розриватися між двома містами. На жаль, поки що забрати їх до себе немає можливості — побутові умови не дозволяють. От буде квартира, тоді...
— Мабуть, іноді кажете собі, що хай воно згине, те «губернаторство», з таким напруженим життям?
— Ну як вам сказати... Іноді такий настрій буває, але швидко минає. Річ у тім, що я звик так: якщо вже поставив перед собою мету, то треба обов'язково довести її до кінцевої точки. Бо вийде так, що я приїхав в область, «набалаболив» там, і «відвалив»? Ні, такий підхід не для мене.
— У вас, судячи з офіційної інформації, дуже цікаві хобі — яхтинг, дайвінг, гірські лижі... Вдалося цього року вирватися в гори?
— Так, на новорічні свята мав чотири вихідні і каталися з дружиною у Франції. А ще двічі на вихідні вибралися в Буковель. А з дайвінгом гірше — на жаль, за рік «губернаторства» попірнати не вдалося жодного разу. Хоча дуже люблю підводну природу Єгипту, це найкрасивіші місця, які я бачив! Але Президент у відпустку поки що не відпускає (усміхається).
— Про яхтинг боюся й запитувати...
— Яхту собі саме підшукую нову. Стару продав два місяці тому, хочу більшу. До літа сподіваюся придбати — я беру участь у змаганнях, які в нас, у Миколаєві, проходять.
— Олександре Валерійовичу, не можу «на засипку» не запитати про ще одне завдання, яке ви ставили собі, прийшовши на посаду, і, схоже, таки не виконали. І досі не розмовляєте українською мовою...
— Я вивчаю. Спілкуватися нею поки що справді дуже важко. Для того, щоб заговорити належним чином, треба постійно розмовляти українською. А мені соромно говорити своєю недолугою українською, коли я чую, як красиво нею розмовляють люди, які перебувають поруч. Треба, звісно, себе переламати... До того ж, оскільки вся документація державною мовою, я половини термінів по-російськи вже не пам'ятаю, тому тим більше треба переходити на українську. Сподіваюся, це в мене саме відбудеться, як і в країні має бути — не насильницьки, природно.
А щодо мого ставлення до «мовної проблеми», то я вважаю, що мовне нерівноправ'я в Україні справді є. А я — за рівноправ'я російської й української мови. От тільки для того, щоб воно було, всім треба спершу вивчити українську. Ну а державна мова, звісно, має бути тільки одна.
