Рагулі Власов: Я — архітектор-ідеаліст

      Занурюючись у світ психологічних драм сучасного грузинського драматурга і режисера Рагулі Власова (Власідзе), несподівано опиняєшся у центрі пробудженої інтуїції, де автор змушує нас вести діалог із власним внутрішнім голосом, не залишаючи часу для роздумів над проблемами, висвітленими цими творами.

      Відомий український театрознавець і режисер Лесь Танюк вважає — новизна п'єс Р. Власова полягає в тому, що його персонажі постійно існують у двох вимірах: «Я» — натуралістичний і «Я» — як персонаж «театру для себе». Експеримент відбивається не лише на розвитку характерів, а й на абсурді їхнього сценічного тривання. Р.Власов провадить своїх героїв поміж двома дзеркалами: одне з них відбиває норму, а друге — гротеск. І хоч його п'єси носять назви «Провінційне пекло», «Райський пейзаж», «Мертва тиша», усі вони — погляд із того духовного пекла, де людина шукає виходу для самої себе — і не знаходить. Сьогодні Рагулі живе в Україні. І має кілька цікавих проектів, про які люб'язно погодився розповісти читачам «УМ».

      — Пане Рагулі! Ви —як людина епохи Ренесансу: поет та драматург, режисер, актор, художник та психоаналітик в одній особі, тому навіть не знаю, як вас представити нашим читачам.

      — Радше всього я — архітектор, а мої герої — це образи, які матеріалізувалися і живуть у моїх будинках, звідки постійно намагаються втекти.

      — Чому? Адже у вас виходить щось неймовірне.

      — Я архітектор-ідеаліст. Хочеться створити щось досконале за своєю суттю, але коли вибудовуєш простір для образу, сповненого внутрішніх протиріч, результат отримуєш несподівано гнітючий. Парадоксальна ситуація: пишеш твір для героїв, яких любиш, — і тебе зразу атакує незліченна кількість психологічних проблем, з якими вони самі не годні упоратись.

      Настає момент, коли витвір твоєї уяви починає жити власним життям, відмовляється коритися сповідуваним тобою ідеальним критеріям. Мої герої як трагічно проживають своє життя, так проживають і смерть.

      — Але ваші герої жертвоприношенням нічого не досягають. Навіщо в такому разі ви обираєте таку похмуру форму самовираження?

      — А навіщо люди взимку одягають теплий одяг? Адже душа не знає ні тепла, ні холоду. Яким може бути сюжет мого твору, якщо герої живуть у реальному світі, у просторі брехні? Мої герої — це люди, які народилися не сьогодні, а прожили майже половину XX століття в силовому полі тоталітаризму, де інтелектуалів консервували, наче кільку в «радянському соусі». Якщо герої перших трьох п'єс живуть у психологічному пеклі, то герої майбутніх трьох п'єс (що, сподіваюся, побачать світ наступного року), живуть у безвиході, у безмежно напруженому просторі, з яким доводиться співіснувати інтелектуальній особистості сьогодні.

      — Коли читачі зможуть ознайомитися з вашими творами?

      — Завдяки сприянню керівництва Української народної партії, пана Юрія Костенка та його заступника, голови секретаріату УНП пана Богдана Соколовського на честь Року Грузії в Україні найближчим часом відбудеться презентація моєї книги «Провінційне пекло». За активну підтримку цієї справи висловлюю щиру вдячність Надзвичайному та Повноважному Послу Грузії в Україні пану Григолу Катамадзе, кінорежисеру Роману Балаяну, почесному президенту ВАТ «Оболонь» Олександру Слободяну... Окрема подяка івано-франківському філологу пані Оксані Когут за роботу, пов'язану з перекладами моїх п'єс українською.

      — Останнім часом в українській пресі широко висвітлюються ваші творчі проекти. Чи не могли б ви кількома словами розповісти про «проект століття», котрий має повернути українському театральному мистецтву свою силу?

      — Зараз ведеться інтенсивна робота над підготовкою всеукраїнського творчого конкурсу, за результатами якого українські студенти вже нинішнього року зможуть безплатно навчатися в Грузинському державному університеті театру і кіно ім. Шота Руставелі під керівництвом всесвітньо відомого режисера Роберта Стуруа і режисера-педагога, ректора університету професора Георгія Маргвелашвілі. Практично завершені переговори з грузинською стороною, і незабаром ми укладемо відповідну угоду. Після чого наприкінці березня цього року українські мас-медіа опублікують умови конкурсу, переможці якого зможуть вивчати режисуру драми, телережисуру, театрознавство і міжнародний туризм. Надалі плануємо провести аналогічний конкурс для навчання на акторському та інших факультетах. Оскільки 2006 рік оголошено Роком України в Грузії, цей проект покликаний стати однією з центральних подій у житті наших країн.

      — Ви ж у захваті від таланту української творчої молоді, навіщо тоді цей масштабний проект? Хіба в Україні мало творчих ВНЗ?

      — Звичайно, що ні. Я вважаю, що українська театральна творчість лише збагатиться, якщо в цій справі засвоїть здобутки грузинської мистецької школи, що змінить деякий погляд на ситуацію, яка склалася сьогодні навколо українського театру через відсутність саме сучасної театральної режисури. Український театр має стати національним. Адже не секрет, що Грузія сьогодні має одну з елітарних і найавторитетніших театральних шкіл у світі, де постійно вчаться іноземні студенти. Грузинський театр завжди був попереду соціально-політичних процесів, які хвилювали суспільство. Він активно впливав і навіть формував суспільну свідомість і робить це дотепер. Якщо українська творча молода еліта вчитиметься у видатних режисерів і педагогів зі світовим ім’ям, то, гадаю, через 5—10 років український театр з успіхом поверне свій авторитет на світовій театральній арені.

      — Пане Рагулі, також відомо, що ви нині готуєтесь поставити шекспірівського «Короля Ліра», де роль Ліра гратиме народний артист України Богдан Бенюк. Цікаво, чому саме він — актор, якого глядачі звикли бачити у комедійних ролях?

      — Я не згоден з такою думкою. Якщо уважно придивитися, неможливо не звернути уваги, що він — актор, котрий думає, особистість, що глибоко мислить. Що виражається в блискучому вмінні не просто добре виконувати запропоновані ролі, а й у володінні технікою, що вражає, завдяки якій він із легкістю перевтілюється у своїх героїв, які стовідсотково «підкоряються» його безмежному таланту. Тому всі театральні комедійні герої Богдана Михайловича є далеко не комедійними, оскільки він — актор від Бога, котрий має вроджену, безмежно психологічну як зовнішньо, так і внутрішньо експресивну пластику. А таке явище в середовищі акторів рідкісне. Я часто бачу, як у постановках своїм високим професіоналізмом Богдан Бенюк цілковито «спалює» слабеньку режисерську роботу. А талант актора — це є той духовний матеріал, який у руках справжнього «скульптора»-режисера перетворюється на шедевр. Такий успіх досягається тоді, коли актор і режисер однаково розуміють різницю між високою творчістю і духовним ширвжитком.

      — Цікаво, чому саме п'єса «Король Лір»? Неважко здогадатись, що тема вибрана вами невипадково. Як у мене, так і в багатьох інших завжди велику цікавість викликає «творче дзеркало», в якому відображується та чи iнша подія, особливо революційна, яка несе в собі реформаторський характер державного життя.

      — Я згоден. Якщо це насправді так. Але за умови, коли революційні події врешті не перетворяться на «англійське полювання», в якому ловці і їхні «звірі» стануть жертвами.

      Революція як деяка форма гротеску — вона має за основу ідеал кращого життя. Саме слово «революція» в людині, надто в «гомо совєтікус», моментально пробуджує особливу якусь фантазію, пов'язану з фактором особистих інтересів. А за великим рахунком, фантазія — своєрідна анестезія: після приходу до тями залишається, врешті-решт, гама сірих відтінків. На превеликий жаль, надалі революційний ідеал часто втрачається в лабіринтах влади. Але якщо психологічну непiддаванiсть народу проти безвиході охрестять революцією, то народ має право від лідерів цієї події вимагати революційного статусу в усіх сферах свого життя, особливо у соціальній і правовій. А в підсумку виходить те, що давно узаконено в природі: «Брак сірої речовини робить життя сірим, а її надлишок — чорним...»

      — Ви згадали «англійське полювання». Що ви маєте на увазі?

      — А те, що ми мали в 90-х роках у Грузії, і те, що я зараз відчуваю в Україні, коли полювання на лисиць закінчується, але здобичі ніхто не бачить, коли мисливці, витративши всі боєприпаси на створення ефекту полювання, розбігаються у різні боки. А тоді що залишається робити народові? Куди, в який бік утікати?.. Боюсь, що такий несподіваний поворот якоюсь мірою ставить під загрозу ідеали демократії, що сильно оживляє таку картину: якщо раніше в «політичних лісах» лисиці мовчки робили темні справи, то тепер із великою швидкістю вовки набирають сили, але вони уже не виють як раніше поодинці, а збираються цілими зграями. І неважко здогадатися, що вони витворятимуть, коли самі вийдуть на полювання...

Розмову вела Леся БОНДАРЕНКО.