«Навіть на день народження чоловіка не могла відпочивати — сіла й думаю, що треба ж щось робити! Написала план», — каже Катерина Ющенко й усміхається. Дружина Президента, яка, окрім обов'язків першої леді, виконує ще й обов'язки голови Наглядової ради благодійного фонду «Україна 3000», дуже хоче використати п'ять років президентського терміну Віктора Ющенка якнайповніше. Коли маєш можливість надати допомогу тим, хто її потребує, пiдтримати в скрутну хвилину. А скрути, горя Катерина Михайлiвна бачить багато. До її фонду звертаються тисячі батьків, чиї діти помирають від важких хвороб, вона їздить по сиротинцях і дитячих лікарнях. Скаржиться, що так хочеться допомогти кожному, без винятку, але це просто неможливо. Тому фонд намагається підходити до розв'язання проблем системно, і пані Катерина дуже просить людей не ображатися, якщо конкретно відмовляють у допомозі. А іноді допомога надходить, але можливості навіть закордонних лікарів не безмежні... Розповідаючи про це, Катерина Михайлівна плаче. Скаржиться, що тонкосльоза. І витирає туш, яка розтеклася цього разу від приємної згадки — про Настю Овчар: врятована американськими лікарями українська дівчинка надіслала пані Ющенко до 8 Березня листівку власного виробництва, зроблену так витончено й підписану таким акуратним почерком, аж складно повірити в те, що ця дитина стільки вистраждала...
Напередодні 8 Березня Катерина Ющенко запросила на розмову журналістів кількох українських видань, у тому числі й «УМ». Але «про жіноче» говорили мало — зараз для першої леді України на першому місці робота. Неозброєним оком видно, що всім, про що говорить, Катерина Михайлiвна переймається щиро й глибоко, і при цьому час від часу перепитує, чи не сприйме, бува, хтось її прагнення розповісти про діяльність фонду як піар чи «якусь рекламу». Ми запевняємо, що для цього треба геть не мати совісті. І розуміємо, що таких, у кого совісті немає навіть у зародку, є багато. Але Бог їм суддя...
«Якщо займаєшся благодійністю — чекай податківців із перевіркою»
— Мабуть, це дуже складно — щодня бачити людське горе, читати листи від людей, у яких помирають від раку діти...
— Це надзвичайно важко. До нас приходять люди у приймальню, приводять цих хворих діточок... (зітхає) Важко. Але треба допомагати. Звісно, кожному конкретно допомогти неможливо, хоча дуже хочеться. Цього року дуже багато взяла на себе держава, особливо щодо хворих на рак — тепер є велика державна програма з допомоги тим, хто страждає на онкологічні захворювання, і витрати з бюджету на їхнє лікування значно підвищилися. Але цього, звісно, мало для того, щоб розв'язати проблему. Коли ми їздимо по світу, то вивчаємо, як працюють медичні системи за кордоном. І щоразу переконуємося, що ніде ці питання не лежать лише на державі — обов'язково допомагають благодійні організації, окремі благодійники тощо. І ми також стараємося допомогти. За минулий рік фонд «Україна 3000» видав конкретної допомоги людям на суму 148 тисяч гривень. Однак очевидно, що треба діяти системно, адже кожному окремо допомогти просто неможливо.
— Фонд «Україна 3000» займається дуже багатьма питаннями, з різних сфер — медицини, культури, історії тощо. У зв'язку з цим: якими проблемами, на вашу думку, має опікуватися насамперед держава, і в яких сферах не обійтися без недержавної підтримки?
— Мені здається, що недержавна підтримка має бути в кожній галузі. Скажімо, за кордоном рідко буває так, щоб держава повністю фінансувала культуру — всюди цим обов'язково займаються благодійники, меценати, і це чудова традиція. Та біда в тому, що у нас іще за радянських часів цю традицію просто винищили. Тепер благодійництво відроджується на всіх рівнях, і це дуже правильно, це прекрасно. Але дуже важливо врахувати, що без відповідного законодавства часто майже неможливо надати й отримати таку допомогу. Обов'язково потрібні законодавчі зміни — спрощення оподаткування для тих організацій та осіб, які виступають благодійниками, спрощення процедури розмитнення гуманітарних вантажів, розширення можливостей використання фандрейзингу (залучення коштів. — Ред.). Треба, щоб легше було допомагати.
— Але для цього потрібна законодавча ініціатива.
— Є доручення віце-прем'єр-міністра В'ячеслава Кириленка щодо створення робочої групи з розробки змін законодавства у сфері благодійності. Ми активно беремо у цьому участь. Нам часто скаржаться на надмірний бюрократизм, але це не бюрократизм, а просто відсутність належного законодавства. Закордонні благодійники пишуть гнівні листи, що Україна не хоче приймати їхньої допомоги, бо митник вантаж завернув. А цей митник просто не може порушити закон.
Або така ситуація. Є благодійний фонд, і йому дають пожертву не коштами, а майном. У всьому світі є традиція благодійних аукціонів, але не в Україні. Бо якщо ми проведемо такий аукціон, то понад 40 відсотків виручених коштів за законом повинні віддати державі у вигляді різних податків, хоча це не прибуток, а пожертва на доброчинність. І тут може допомогти тільки закон.
Пам'ятаю, ще коли я працювала з «Приятелями дітей», якось один банк хотів перерахувати гроші, тільки за умови, що ми не казатимемо, від кого вони. Я здивувалася: навпаки, це ж престиж перед клієнтами, коли банк має можливість жертвувати на благодійність. А вони кажуть — ні, бо завтра прийде податкова. І справді, коли ми проводили програму, за якою навчалися податківці, іноземці у них запитали, як вони вирішують, на кого насилати перевірку. І коли ті відповіли, що на фірми, які займаються благодійністю (бо, значить, мають гроші), це для іноземців був просто шок.
«Таких умов, у яких перебували в «Охматдиті» хворі, і в країнах третього світу немає»
— Катерино Михайлівно, ваш фонд працює за трьома основними напрямами («Вчора» — це культурні, історичні питання, «Сьогодні» — актуальні соціальні потреби нашого суспільства, «Завтра» — напрям, орієнтований на широке публічне виявлення, обговорення і формування стратегії розвитку країни, що спрямована на гармонійний розвиток людини і держави. — Ред.), але ви особисто понад усе переймаєтеся питаннями медицини. Як так склалося?
— Так, найважливішою для мене зараз є медицина, діти вулиці (я багато років працювала із сиротами)... Я бачу, що нарешті у цьому є якісь зрушення, держава багато приділяє уваги цим проблемам, і ми як неурядова організація можемо допомогти. Головне, що є таке бажання — як у багатьох організацій в Україні, так і за кордоном. Власне, охочих допомагати багато було й раніше, але вони не знали, як це зробити, боялися, що їхні кошти підуть у повітря. Звісно, багато хто допомагає конкретним дітям, але системного підходу раніше не було. У мене особисто ця потреба особливо загострилася після того, як ми у лютому 2005 року пішли в «Охматдит», у відділ гематології. І коли ми це побачили... Це було жахливо. У стінах — дірки, все роз'їдене грибком, дах тече, з підлоги, коли прибирають, витягають окремо паркетні дощечки, під ними миють і вкладають назад... Я просто уявити собі не могла, як у європейській державі в таких умовах можуть тримати дітей, пам'ятаю, два-три дні після того плакала. А в наших керівних установах, в офісах державних, куди ми тоді якраз прийшли (як нова влада. — Ред.) — усе в кришталевих люстрах, у мармурі. Ну як таке може бути, такий страшний контраст, щоб в одній державі хворі діти — в умовах, яких, мені здається, і в країнах третього світу немає, і можновладці — у мармурових палатах...
Тож цілком природно, що ми вирішили допомогти. Спершу нас попросили в «Охматдиті» допомогти поміняти дах, але подумалося: який сенс міняти тільки дах, якщо там треба міняти ВСЕ? І для цього знову-таки потрібен системний підхід. Тому фонд «Україна 3000» оголосив конкурс, за результатами якого були обрані 24 лікарні в різних областях України (що цікаво: у деяких областях зголосилися більше десятка лікарень, а в деяких — жодної...), яким ми зобов'язалися допомагати. Найперше — знайти їм партнерів за кордоном: це можуть бути лікарні, фундації, організації, університети, які працюватимуть із нашими лікарнями, аби удосконалити їхню інформаційну базу, проводити стажування і навчання українських лікарів, надати техніку й інформаційні ресурси, налагодити інтернет-зв'язок, доступ до медичних бібліотек світу. Також ми звернулися до бізнесменів у тих областях, аби вони допомогли відремонтувати ці лікарні. Адже бюджетні видатки на медицину на 90 відсотків ідуть на зарплату медичному персоналу, і лише решта — на обладнання, ремонт тощо. Це надзвичайно мало. З іншого боку, і лікарі потребують підвищення заробітної платні, і хоча її підвищено, цього все одно не достатньо.
Одночасно, разом із допомогою лікарням на місцях, ми побачили потребу створення у Києві Національного центру здоров'я матері та дитини, який був би на європейському рівні, дай Боже — найкращим у Європі. Адже лікарі у нас просто прекрасні, навіть більш фахові, ніж за кордоном, бо їм доводилося працювати у значно складніших умовах — без техніки, без аналізів, зроблених на відповідному обладнанні. І якщо їх усім цим забезпечити, надати можливість стажування за кордоном, вони зроблять просто унікальні речі.
У цьому багатопрофільному центрі, розрахованому на 300 ліжок, матимуть можливість лікуватися діти з усіх регіонів України, у ньому будуть сконцентровані найкращі кадрові ресурси, впроваджені найпередовіші лікувально-діагностичні технології. Зокрема, у структурі центру передбачається лікування дітей із найскладнішими патологіями.
— Однак лікування в такому сучасному закладі, мабуть, коштуватиме неабияких грошей?
— Природно, що це все буде для хворих з України та їхніх батьків цілком безкоштовно. Ми плануємо збудувати цю лікарню передусім за приватні кошти, від підприємств, які працюють в Україні (як наших, так і закордонних), а від держави просимо тільки, щоб нам виділили місце. Уже зголосилися партнери, які готові вкласти великі гроші, також ми хочемо залучити ті фірми, які виробляють обладнання (такі, як «Сіменс» та інші), щоб вони допомогли устаткуванням. У списку необхідного — обладнання на 50 мільйонів доларів. Ми розповсюджуємо це всюди, зокрема представили дипломатам з інших країн, і сподіваємося, що по можливості допомагатиме багато хто. Сподіваємося завершити будівництво центру протягом трьох років.
«Елітну» Феофанію треба відкрити для всіх»
— Нещодавно мер Києва Олександр Омельченко пропонував створити такий центр на базі недобудованого комплексу на Троєщині, чим викликав хвилю обурення, адже в тій місцевості немає ніякої інфраструктури, добиратися туди складно, і взагалі, за оцінками фахівців, вона для такого функціонального призначення геть не придатна...
— Так, справді, ми там були й оглянули це місце. На жаль, та будівля, про яку ви кажете, — насправді величезна — починала будуватися ще у 80-х роках минулого століття, за зовсім іншими стандартами. І переробити її, можливо, коштуватиме у сто разів більше, ніж ми плануємо витратити на будівництво нової лікарні.
Я в кожній країні, де буваю, намагаюся відвідати найкращу місцеву дитячу лікарню і перейняти те, що там є найсучаснішого, найпередовішого. У Токіо лікарня просто фантастична. Вона коштувала 450 мільйонів доларів, і там немає жодного папірця — все комп'ютеризоване. Вразила також лікарня в Чикаго. Це комерційний заклад, дуже дорогий. Але перед тим, як його збудувати, проводилося опитування всіх — від лікарів, пацієнтів та їхніх батьків до тих, хто цю лікарню прибирає, і всі їхні зауваження враховувалися при оснащенні. І тепер вона зроблена так, щоб діти не лякалися. Заходить дитина в палату — а там немає жодного «страшного» апарата, тільки жирафи, слоники, інші звірятка. І тільки коли маленький пацієнт лягає, з цих звіряток висовуються крапельниці чи інше потрібне обладнання. У коридорах, де батьки чекають результатів операції, постійно змінюються твори мистецтва, аби вони не зосереджувалися тільки на своєму горі. Це так вражаюче, що там настільки дбають про психологічний комфорт. І про те, щоб їхня лікарня завжди була найсучаснішою — при проектуванні враховувалося, що через 20—30—50 років технології зміняться, й потрібно буде розширювати певні відділення. Вони вже зараз турбуються, аби бути першими через півстоліття, а ми збираємося розміщувати сучасний центр у будинку, створеному три десятиріччя тому...
— Але якщо ви плануєте завершити будівництво центру вже через три роки, то, мабуть, уже підшукали місце для його будівництва?
— Так, місце вже є. Через два тижні у нас буде перша конференція лікарів — українських і зарубіжних, щоб вони налагодили між собою стосунки, обговорили можливість партнерства лікарень. І саме тоді ми плануємо проголосити програму будівництва Національного центру й закласти капсулу на місці його будівництва.
— А де саме це буде, не скажете?
— Я не знаю — казати? (Катерина Михайлівна звертається до присутнього при розмові радника голови Наглядової ради фонду Андрія Мірошниченка. Він теж не знає, і вони трохи жартівливо сперечаються, наскільки це забобонно й чи варто боятися наврочити). Це буде на території лікарні Феофанія. Ви знаєте, це принципово — ми з чоловіком уже давно відчуваємо, як несправедливо, що Феофанія існує тільки для «еліти». Там прекрасне обладнання, яке має бути доступним для всіх. Минулого року я перевірялася на їхньому мамографі й спитала, скільки жінок на день проходять таку перевірку. Мені здається, що це просто кримінально — обстежуються лише чотири-п'ять на день, тоді як в Україні тисячі жінок умирають від раку молочної залози. Феофанію необхідно відкрити для всіх.
Оскільки ця територія вже виділена для лікарні, ми зможемо уникнути бюрократичної тяганини, розташувавши центр там, до того ж буде можливість використовувати велику частину вже наявного обладнання, придбаного за великі гроші.
Андрій Мірошниченко: — А щодо віддаленості від міста, то оскільки центр розрахований не лише на Київ, а на всю Україну, від вокзалу курсуватиме спеціальний транспорт. Пристосований, у тому числі, й для тяжкохворих.
— Це, мабуть, найкраще рішення — створити центр на базі вже існуючої лікарні, та ще й такої, як Феофанія. Однак усе одно він, очевидно, потребуватиме дуже великих коштів...
— Орієнтовна вартість цього проекту — 120 мільйонів доларів. Знаєте, за кордоном у таких лікарнях висять таблички з прізвищами фундаторів, причому ті, на яких написані найбільші суми, дуже часто анонімні. Жодна добра лікарня не може існувати без благодійників, які постійно їй допомагатимуть. Сподіваюся, з часом так буде і в нас.
— А чи є у вашого фонду програми, спрямовані на сільських мешканців? Адже вони зазвичай перебувають у значно скрутнішому становищі, у тому числі й щодо медичного обслуговування, ніж жителі міст.
— Загалом кожна з наших програм має певний вплив на село — скажімо, до тих обласних лікарень, із якими ми співпрацюємо, мають доступ сільські діти. Через «Проктер енд Гембл» ми отримали чотири реанімобілі, які розіслали по областях і які спрямовані саме на допомогу сільським дітям. Звісно, хотілося б мати таких реанімобілів якомога більше, але це поки лише початок. Зараз розпочинаємо спільну програму з канадцями, вони нам через Українську медичну організацію за кордоном (це лікарі з української діаспори) передають мільйон доларів для будівництва двох лікарень у селі, які стали б зразковими. Ми плануємо організувати конкурс, аби знайти, де саме ці лікарні будуть зведені. Бо, зрозуміло, тут потрібна і підтримка місцевої влади, готовність потім узяти цей медичний заклад на баланс. Знову-таки, конкурс буде повністю прозорим.
І ще одна програма, яка також торкається села, це «Мати і дитина». Є в нашій закордонній діаспорі такий меценат Григорій Малиновський, йому 85 років і вiн хоче залишити свої кошти Україні, бо спадкоємців у нього нема. Пан Малиновський закупив 12 тисяч книг Елізабет Фенвік «Мати і дитина» (виданих українською мовою) й попросив нас розповсюджувати їх серед молодих матерів. Ми розвісили повідомлення про те, що можна отримати таку книгу, у жіночих консультаціях, і до нас дуже багато звертаються, зокрема й дівчата із сіл. Книжка чудова, там прекрасні малюнки, розповідається про все, що має знати молода мама. Попит на неї такий великий, що зараз ми вже маємо замовлення на весь наклад, що залишився, тому поки що припинили її видавати. Чекаємо, поки пан Григорій надішле нову партію — він дуже зрадів, що книжка так знадобилася українським мамам, і пообіцяв передати ще. А наразі розповсюджуємо по бібліотеках, у тому числі шкільних, іншу надану ним книгу — із загальної анатомії, теж із дуже яскравими детальними малюнками.
«Щодня ходитиму на будівництво центру й замірятиму, скільки цементу між цеглинами, — аби не крали»
— Пані Катерино, чи співпрацюють із вашим фондом приватні благодійники, які жертвують великі суми? І чи мають вони за це якісь преференції в бізнесі, у політиці, як це, за чутками, було за попередньої влади, коли жертводавці, які вносили кошти до фонду першої леді, користувалися особливою любов'ю Банкової?
— Одна з головних цілей нашого фонду — це не лише виконання тих програм, про які ми з вами розмовляємо, а й загалом зміна ставлення до благодійництва. І щоб це зробити, важливо показати, що благодійні акції можна робити чесно і відкрито. Ми намагаємося залучати кошти різними способами, але головна умова одна: щоб це було прозоро. Тому ці гроші ми просимо перераховувати не безпосередньо на фонд, а безпосередньо на певну програму — ремонт певної лікарні, конкурс Володимира Горовиця тощо. Бо головне — відродити віру в добрі справи і довіру до добрих справ. Хай, можливо, це й пафосно, але ми щиро кажемо: наша мета — робити добро і спонукати до цього інших (ці слова, взяті в рамочку, навіть висять при вході до приміщення фонду. — Ред.). Бо тих, хто хоче допомагати — як мільйонами гривень, так і гривнею-десятьма, — багато. Але вони бояться, бо не певні, що ці гроші підуть справді на добру справу. Сподіваємося, нам вдасться подолати цю недовіру.
До речі, наш фонд планує проводити й «масові» акції, на зразок тих, які зараз популярні в Європі: там продають по одному євро браслетики різних кольорів, залежно від того, на підтримку якої програми йтимуть виручені кошти. Наприклад, якщо хтось має браслет рожевого кольору — значить, він пожертвував на програму з лікування раку молочної залози. Це вже стало модно — носити багато таких браслетиків.
Звісно, я бачу, що є спроби використати гроші Фонду нечесно, спрямувати виділені нами кошти не зовсім туди, і для нас надзвичайно принципово цього не допустити. Я вже кажу, що на будівництво цього центру сама щодня ходитиму й сантиметром мірятиму, скільки там цементу йде між цеглинами, щоб не дай Боже... Бо для когось сто тисяч украсти — це приємно, а я одразу думаю, скільки дітей можуть померти через те, що не вистачить цих грошей...
— Тобто про приватних жертводавців ви говорити не хочете.
— Та ні, чому ж — у нас це все відкрито, ми щоквартально звітуємо про всі кошти, які отримуємо. Мабуть, жоден фонд таким прозорим у цьому сенсі не був, як наш. Незабаром буде оприлюднений черговий звіт, там усі імена й назви юридичних осіб є. Звісно, крім тих, хто побажав залишитися анонімним, але таких у нас чомусь майже немає (сміється).
Андрій Мірошниченко: — Щодо юросіб, то найбільше жертвували «Запоріжсталь», «Проктер енд Гембл», «ТНК ВР Україна», «Мандарин-Плаза», Кримський содовий завод, «Макдональдз», «Метро кеш енд керрі Україна», «Воля-кабель», «Кредит-класик» — список, звісно, можна продовжувати. Тобто це не лише українські чи так звані «олігархічні», а й поважні міжнародні структури. І кожна з цих фірм дала гроші на якусь конкретну програму, і вони самі можуть контролювати, як ці гроші використовуються. Для прикладу, «ТНК ВР Україна» дали спершу мільйон гривень на дитячу онкологію, а зараз іще чотири мільйони — на програму з реабілітації дітей, хворих на ДЦП. Це системна програма під керівництвом професора Мартинюка, за якою кожна дитина з дитячим церебральним паралічем отримає рівний доступ до лікування через п'ять регіональних центрів.
«Світ має визнати Голодомор геноцидом українського народу»
— Катерино Михайлiвно, про напрям «Сьогодні» ви розповіли вже дуже докладно, але є ще і «Вчора». Зокрема, фонд «Україна 3000» має програму «Уроки історії: Голодомор 1932—33 рр.»...
— Це трагічне питання, яке зачіпає, мабуть, кожну українську родину. Моєї родини воно торкнулося надзвичайно глибоко — обоє моїх батьків пережили Голодомор, тато, який виріс на Донбасі, бачив страшні смерті, а мама у п'ятирічному віці ледве не вмерла від голоду. Це страшне лихо досі впливає на нашу свідомість, але, на жаль, і досі не має належного визнання ні в нашій країні, ні у світі. Увесь світ знає про трагедію Голокосту, а розуміння трагедії Голодомору починається тільки зараз. Одним із перших у світі це питання поставив Джеймс Мейс, я з ним зустрічалася ще на початку 1980-х, коли очолювала Український конгресовий комітет Америки, Вашингтонське відділення. Ми старалися до 1983 року, 50-річчя Голодомору, дати якомога більше інформації світу, провели з діаспорою величезну акцію, близько 30 тисяч людей з'їхалося.
І тепер, коли створений фонд «Україна 3000», ми хочемо донести до світової громади, що це був геноцид. Ми створили перший і наразі єдиний україномовний інтернет-сайт, присвячений цій трагедії (www.holodomor33.org.ua), робили конкурс плакатів «Свічка у вікні». До речі, акція, коли кожна сім'я має ставити свічку у вікні, — це теж була ідея Джеймса Мейса. Також проводили конкурс серед регіональних журналістів на найкраще висвітлення тематики Голодомору, видали три брошури, два документальних фільми — «Голодомор. Україна ХХ століття» і «Жити заборонено», які демонстрували на центральних телеканалах, зробили 25 соціальних роликів на телебаченні, що закликали людей пом'янути загиблих під час голоду 1932—33 років. Цього року плануємо перевидати книгу Наді Дюк «Голодомор 1932—33», яка була видана у 1985-му у США, а також дві книги Роберта Конквеста — «Жнива скорботи» і «Великий терор». І далі збираємо свідчення очевидців тих подій — наразі зібрано вже понад 2,5 тисячі. А на 75-ту річницю плануємо провести велику міжнародну конференцію, запросити президентів, прем'єрів. Вона має бути державною, але ми хочемо долучитися як недержавна організація. Голодомор мають нарешті визнати геноцидом українського народу.
Карлсона «проштовхнув» Скрипка
— Щодо iнших напрямiв дiяльностi фонду. Скажіть, звідки взялася ідея підтримати дубляж шведського мультика про Малюка і Карлсона? Дуже симпатична ідея. Чи буде фонд «Україна-3000» підтримувати подібні проекти надалі?
Андрій Мірошниченко: — Для мене це справді було симпатично, тому що це україномовний проект. Потрібно, щоб наші діти бачили більше такого, що їх цікавить, саме українською мовою. Мені так прикро, коли мої діти вмикають телевізор, а там — тільки російськомовні мультики. Це — чому я підтримала цю акцію. А звідки взялася ідея, краще може розповісти Андрій.
— Дуже просто — Олег Скрипка, який озвучував Карлсона, є членом Наглядової ради Фонду і нашим партнером по фестивалю «Країна мрій», і коли він розповів про цей мультфільм, познайомив з продюсерами, ми зрозуміли, що це варто підтримати, — розповідає Андрій Мірошниченко. — Адже це перший стовідсотково дубльований українською повнометражний фільм — ідеться не лише про мультиплікаційний, а про фільм узагалі. Його персонажі не просто заговорили українською мовою — у цьому мультику є спеціальні пісні, написані українською, помінялися деякі змістовні речі. До всього проект буде ще й соціальним — після прем'єри проведемо близько ста соціальних показів для дітей із малозабезпечених родин. Що ж до підтримки подібних ідей у подальшому — чому б і ні?
— Можливо, ви й українській анімації допомагатимете — щоб мультики одразу виходили україномовними?
— Ні, на жаль, поки що ні.
Катерина Ющенко: — Зате трохи підтримуємо кінематограф. На жаль, не так багато, як хотілося б, але щороку під час фестивалю «Молодість» вручаємо приз. Оголошуємо конкурс на найкращий сценарій, щоб спонукати молодих людей писати. Головна умова — щоб ці сценарії були на історичні теми, аби більше і у нас, і в світі дізналися про українську історію.
Загалом до культурних програм Фонду входить підтримка історії, культурної спадщини. Підтримуємо музеї. В Україні їх понад 4 тисячі — ми могли б стати європейським культурним центром туризму! Але, на жаль, наша музейна галузь у глибокій кризі — немає належного фінансування, бракує кадрів. Між музейниками мало спілкування, тому одне з наших завдань — налагодити між ними комунікацію. Ми почали випускати газету «Український музей», створили інтернет-портал «Музейний простір України» (www.ukrmuseum.info), щодня його відвідують близько тисячі користувачів, надалі плануємо розширювати діяльність у цьому напрямі.
Підтримуємо археологію — як дослідження, так і нові методи представлення того, що знайдено. За кордоном розкопки демонструють туристам, і в нас також є що показати. У Ржищеві, де відкопали чотири житла часів Трипільської культури, є плани зробити археодром, щоб люди приїжджали і знайомилися з цією культурою. Я впевнена, вона буде відкриттям для світу — уявіть собі, там були цегляні будівлі ще тоді, коли не існувало навіть єгипетських пірамід.
«А Тарасик буде бджолярем»
— А ще ваш фонд випустив диск із прекрасними українськими колисковими...
— Так, вони чудові, хоч дещо для нас незвичні — можливо, менш ліричні, ніж ті, до яких, скажімо, я звикла, але це автентичні колискові. Вони такі ритмічні, тому під них засинати дуже добре. Надзвичайно цікаві, сама із задоволенням слухаю й відчуваю, що в сон хилить.
— А Тарасику ставите?
— О так, він їх дуже любить — але сам уже ставить!
— А мама йому колисанки співає?
— Ви знаєте, йому ще співаю, а п'ятирічній Христинці коли починаю, то вона просить: «Мамо, перестань!». У мене голос такий (сміється).
— Діти вже звикли до того, що дуже рідко бачать маму й тата?
— Ми намагаємося бути з ними якнайбільше, наскільки це можливо. Принаймні для менших дітей робимо все, аби вони якомога менше відчували якісь зміни у своєму житті, пов'язані зі зміною статусу. Вони повинні мати нормальне дитинство, маму, тата... Ми вдома мало говоримо про те, що тато — Президент. І я дуже задоволена була, коли в школі мені сказали, що вони про це не згадують, нічого не кажуть. Я намагаюся їх залучати до наших (Фонду «Україна 3000». — Ред.) програм, коли ми, наприклад, їдемо кудись до дитячого будинку. Мені здається, що це виховуватиме у них найкращі якості. Ми щокварталу проводимо «ревізію» іграшок: я кожному кажу, щоб вибирали десять, які даруватимуть бідним діткам. І вони це радо роблять.
— Кажуть уже, ким хочуть стати?
— Кажуть, але ж це кожен день міняється (сміється). Найпопулярніше — лікар для тварин, тобто ветеринар. Ще балерини часто бувають. А Христина, як їй три рочки було, мріяла працювати в цирку — з левами, дресирувальницею.
— Тобто президентами-прем'єрами поки що ніхто бути не планує?
— (сміється) Думаю, що ні.
— Це Тарас іще не визначився, — підказує Андрій Мірошниченко. Ми всі весело сміємося. А пані Катерина констатує:
— Я їм уже професії визначила, але не знаю, чи вони до цього дослухаються. У нас така традиція є, що коли дитині виповнюється рік, кладемо біля неї різні предмети — до чого потягнеться, те й визначить її майбутній фах. Дівчата вибрали те, що піднімала мама: Софійка — бинт, хоча це був найменш яскравий і помітний із предметів. Тепер вона деколи питає, чи можна бути лікарем і балериною одночасно — кажу, можна (сміється). А Христина буде архітектором, і в неї справді таке мислення — водночас і творче, і логічне. А Тарасик вибрав те, що батько запропонував...
— Що?!
— (Катерина Михайлівна інтригуюче усміхається, робить театральну паузу...) Він буде бджолярем. (Сміємося всі разом). Хоча я так підсовувала книжку, аби він став професором в університеті!
Та це все жарти, а головне, аби вони були здорові.
ДОВІДКА «УМ»
Міжнародний фонд «Україна 3000» — неурядова благодійна організація.
Заснований у 2001 році Віктором Ющенком, на початку 2005-го Наглядову раду очолила Катерина Ющенко.
Питання, з якими найчастіше звертаються до фонду «Україна 3000»:
прохання матеріальної допомоги — 40%, допомоги на лікування — 30%, житлові питання — 19%, правова допомога — 4%, працевлаштування — 3%, навчання у ВНЗ — 2%, оформлення закордонних віз — 1%, прохання про зустріч із Катериною Ющенко — 1%.
Адреса для листування:
вул. Боричів Тік, 22-А, м. Київ, 04070
Тел.: (8-044) 467-67-81; факс: (8-044) 467-67-83
E-mail: [email protected]
Фото Олнександра ЛИТВИНЕНКА.
