Країна перебуває майже що у гарячці: вибори. І кому тепер до окремих людей, якщо є маса, електорат? Бідні й небідні соціологи б'ються зараз над рейтингами політиків і політиканів, домальовують перспективи порядків, які настануть після приходу партії Х. чи У. до влади.
А хочете, я вам безкоштовно розкажу про порядки, які триватимуть і після 26 березня у нашій країні?
Звідки знаю? Спостерігаю, та де там спостерігаю — на власній шкурі чую, бо сама є потерпілою від «порядків», що панують у ста метрах від урядового будинку і резиденції Президента. Хіба нашим високопосадовцям треба подаватися за враженнями у якусь гірську Перкалабу, туди, де дідько каже «добраніч», щоб зрозуміти закони своєї ж — безпардонно цинічної — байдужості до долі людей, якщо «дурдом» триває під боком і, очевидно, з дозволу?!
Адже для наведення спокою і порядку в одному окремо взятому приміщенні центру Києва не треба ані грошей, ані нових законів. Потрібна воля. Навіть не політична.
І якщо хто знає історію безглуздішу — подякую за сюжет до наступної книжки.
...УСЕ ПОЧАЛОСЯ в липні 2005 року, коли на вулицю Прорізну, 2, де розміщувався Державний комітет з телебачення і радіомовлення України (це понад дві сотні працівників) майже евакуаційним порядком переселили таку ж за кількістю Національну раду з питань телебачення і радіомовлення України. На той час господарем будинку було Держтелерадіо. У восьмиповерховому приміщенні на правах орендарів знаходився також Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка і кілька комерційних структур та громадських організацій.
На підставі розпорядження Кабміну будинок на вулиці Прорізній, 2 передавався в оперативне управління Нацраді (яку, до слова, переселяли чи не сьомий раз). У проекті наступного розпорядження вказувалось, що вісім поверхів тепер за згодою ділитимуться на двох господарів: перший — четвертий поверхи залишаться за Нацрадою, п’ятий — восьмий — за Держтелерадіо. Проте відповідних документів, які б забирали права власника у Держтелерадіо, як не було, так і немає.
Злі язики подейкували, що коли б голова Держтелерадіо України Іван Чиж після революції (як людина порядна) добровільно пішов у відставку, таких митарств, яких зазнають зараз його працівники, не трапилося б ніколи.
Іванові Сергійовичу Чижеві як тоді, так тепер — добре: у нього були суперапартаменти на Прорізній, 2, і він як мав, так і має запасний (головний!) свій «бункер» у приміщенні по сусідству — на Хрещатику, 26, у Національній радіокомпанії України. А між іншим, деякі працівники Національного радіо сидять не в кабінетах — а майже, як Діогени: бочка — не бочка, труна — не труна, а в кабінетах два на два метри. Ото така розкіш. Особливо у прибудовах, що ближчі до вулиці Грінченка.
Іван Сергійович з особливо принципових міркувань у відставку не подався, а заручився на той час підтримкою парламенту (тому, напевно, тепер очолювана ним політична сила «Справедливість» входить до народних канатозв'язувачів під проводом Володимира Литвина).
І почався на Прорізній після того пам'ятного переїзду Нацради дурдом! Не між пастухами, не між їздовими, і не між базарними бабами, а між двома міністрами!
П'ятий поверх, який мав би залишатися за Держтелерадіо, бо там були щойно відремонтовані кабінети Чижа, його першого заступника і кількох управлінь, піддався такій шаленій облозі з боку Нацради, що, врешті-решт, будь-хто із киян може пересвідчитися, чим закінчився цей вестерн: дотепер у вестибюлі на Прорізній бовваніють неприкаяні меблі з п'ятого — чижевого — поверху, уквітчані, як для насмішки — прекрасною екібаною з кабінету його першого заступника А.Мураховського. І по всіх коридорах 6—8 поверхів так, як після евакуації. Зайдіть — посидите на м'якому дивані. Та й перешкод для входу у приміщення немає: не та тепер охорона.
Словесні і «краваткові» бої представників двох державних структур (коли одні в одних пробували міцність краваток руками) мала щастя спостерігати вся Україна. Слава Богу, і ті і інші володіють конкретним впливом на медійний ресурс, отож телебачення не шкодувало ефірного часу на ці сюжети.
Депортовані з перших п'яти поверхів працівники Держтелерадіо працювали донедавна в таких умовах, в яких уже не живуть навіть чеченські біженці. Усі орендарі, окрім Комітету з національної премії України імені Тараса Шевченка, також були викурені з другого — третього поверхів без паралітичного газу, але не без потуг.
Про безглузду ситуацію в урядових структурах знали всі. Від колишнього віце-прем'єра М.Томенка до теперішнього В.Кириленка, від колишнього секретаря РНБО України П. Порошенка до теперішнього — А.Кінаха. На папері, який витратили Держтелерадіо та Нацрада, кожен на свій манер і зі своїми — цілком обгрунтованими — резонами, апелюючи до вищої влади, можна було б видати книжку. Жодної ноги жодного з провiдникiв уряду на Прорізній не було.
Але питання господаря будинку з порядку денного не зникало. В приміщенні час від часу відмикали світло і воду. Один час люди ходили, перепрошую, до вітру в сусідні магазини.
Далі Держтелерадіо відімкнуло ліфт із першого по п'ятий поверх за несплату Нацрадою комунальних та інших платежів.
Тоді Нацрада, за наказом її голови Віталія Шевченка, обмотала у вестибюлі ліфт мало не концентраційними ланцюгами і замкнула його на замки, так що лікарі «швидкої допомоги», викликані до працівника на восьмий поверх, тупали ніжками.
Викликані Комітетом із Національної премії України працівники Міністерства з надзвичайних ситуацій,а також працiвники Міністерства внутрішніх справ (а їх тоді прийшло 7, про що є відповідний документ) розблокувати роботу ліфта не змогли: не побачили причин для розблокування і порадили звернутися до суду.
Каюся, грішна: тоді я сама принесла «болгарку». Чоловіки знають, це прилад для різання металу. Я показала цей інструмент «кому треба» з Нацради, сказавши при тому: «Якщо через десять хвилин не запрацює ліфт, я сама розріжу ці ланцюги, тим більше, що до нас у гості іде Кириленко». Ліфт запрацював за 5 хвилин і працює по сьогодні. Але!
Але вже майже три тижні приміщення будівлі на Прорізній, 2 закрите санітарно-епідеміологічною службою України через небезпеку перебування у ньому людей: вміст ртуті у службових кабінетах, як передавали ЗМІ й на словах підтверджували працівники санслужби, у перші дні у 200 разів перевищував норму. У передпокої Віталія Шевченка, кажуть, було розлито один кілограм промислової ртуті. Все! Приїхали!
Нацрада з питань телебачення і радіомовлення вибралася з приміщення на канікули. Не знаю, щоправда, як «табелює» відділ кадрів її вимушену відпустку. Керівництво, кажуть, одержало прихисток десь у комітетах Верховної Ради і вже там «чикрижить» ліцензії нашого (а таки не-нашого) інформаційного простору. А працівники Держтелерадіо сидять на головах одне в одного і на головах працівників Національного радіо України. Благо, добра людина Віктор Іванович Набруско — президент Національної радіокомпанії. Він і Комітету із Шевченківських премій дав, що у своїх же забрав, — 7 кв. метрів.
Боронь Боже, І.Чижеві на голові ніхто не сидить. Та й сам Іван Сергійович має незрівнянне хобі: як тільки його колективу в черговий раз стає туго, він іде в «декрет» чи їде у відрядження до якогось там Франкфурту-на-Майні чи Криму. На господарстві дає «горіти» своїм заступникам — як не Анатолію Мураховському, то Василеві Шевченку, до яких люди ідуть, як діти до школи. І спостерігати цю нервову для роботи ситуацію — то для міцних нервами. Найщасливіший тепер Василь Григорович Шевченко: він, як султан у своєму гаремі, сидить в одному кабінеті з 6 працівниками. Та все жіночої статі. Але йому сидіти там добре: переважна більшість його працівниць «заціплені». Мовчать. Хриплять. Кашляють. Хворі люди, розумієте, хворі! На зубах — смак металу. Ось і все в організмі зрушилося.
Кажуть, Прорізну, 2 демеркуризують. Очищають від ртуті тобто. Але послухайте, як дивно це робиться!
Держтелерадіо свої приміщення там нібито привело до норми. І заплатило за це великі гроші. А перший-п'ятий поверхи, тобто коридори (бо до кабінетів немає доступу) посипали якоюсь смердючою гидотою, запах якої ввібрали у себе навіть комп'ютери, — і залишили. Санстанція і Міністерство з надзвичайних ситуацій вимагають від Нацради, тобто від Віталія Шевченка, заплатити за очищення заборгованих 36 тисяч грн., а тоді вони, мовляв, продовжать очищення. У Нацради таких грошей немає, кажуть, звернулися до резервного фонду Кабміну. Але чекайте! Ртуть — це не пилюка. Вона має здатність проникати скрізь і всюди, не питаючи про гроші. То Держтелерадіо даремно очищувалося, якщо це було не синхронно з Нацрадою? Пари ртуті з нижніх поверхів успішно проникають собі наверх.
Перший заступник Чижа Василь Шевченко каже, що деякі працівники, у яких виникли проблеми зі самопочуттям, відмовляються йти на роботу і вимагають гарантій своєму здоров'ю. «Як я їм можу гарантувати це, коли я не знаю, що там робиться насправді?!»
Потрібні експертизи. Очевидно, незалежні. Бо одні одних і далі підозрюють у шкідництві. Мовляв, Нацрада підкупила санслужби, щоб остаточно потім витіснити Держтелерадіо. Нацрада вбачає у розлитій ртуті підступи Держтелерадіо.
Отака ось робота щодо захисту інформаційного простору. Отакий ось моніторинг.
* * *
... А ТЕПЕР іще про одного Шевченка. Про Тараса Григоровича.
На початках ситуації, коли волею обставин Шевченківський комітет став учасником цієї божевільні, я висловилася приблизно так: «У конфлікті між двома, умовно кажучи, Шевченками Тарас Шевченко участі не бере». А воно виявилося лише фразою. Бо іще як бере!
Шевченківський комітет опинився між двома... міністрами. Комітет сплачував оренду Держтелерадіо, але термін оренди закінчився влітку. Комітет міститься на теперішніх площах Нацради. Але оренду підписати з Віталієм Шевченком не може, бо Нацрада юридично не є орендодавцем. Без підписання оренди комітет і далі сплачує кошти Держтелерадіо, фактично не маючи на це права.
Коли б не наша проста людська цікавість, чому затихли голоси в коридорах Нацради, не самостійне звернення до районної служби санепідемстанції та не наполегливість, щоб зробити заміри в наших приміщеннях, нам іще тиждень, мабуть, ніхто б і не повідомляв про небезпечну — надзвичайну — ситуацію. Представники санстанції, які робили заміри в наших приміщеннях (а вони розташовані під кабінетом Віталія Шевченка), мало не за руки витягували нас звідти: «Як можна так ризикувати своїми працівниками?! Ви потім готові їм відшкодовувати втрату здоров'я?».
А ми ризикуємо дотепер здоров'ям і... цьогорічною Шевченківською премією. Адже, якщо Нацрада могла собі дозволити додаткові канікули, то ми перенести засідання комітету, на якому й визначалися цьогорічні лауреати, не могли. Бо це означало б перенести день народження Шевченка.
Допоміг В. Набруско. Дав зал для засідання комітету. Уперше за 45 років існування Шевченківської премії «допомогло» й Міністерство культури і туризму: кошти на засідання комітету — на відрядження іногородніх членів, а їх у нас тепер п'ятеро, на стенографію, медалі, дипломи для лауреатів тощо — перерахувало... через тиждень після засідання. Отож працівники комітету складалися власними грошима, щоб оплатити готелі, дорогу і півтора бутерброда членам комітету, призначеним, до речі, Президентом.
... Я не певна, що тепер, коли ви читаєте про ці факти, достойні пера Євгена Дударя, вручення Національної премії України імені Тараса Шевченка, яке відбувається 9 березня, уже не є під загрозою зриву. Бо секретаріат Шевченківського комітету позбавлений робочого приміщення. Семиметровий кабінет без телефону на Хрещатику, 26 рятує хіба що від снігу. На національному радіо — дуже сувора система перепусток. Ми ж самі не маємо права замовляти перепустки для тих, кому є гостра потреба бувати у нас. Адже процедура вручення премій за участю Президента складна в організаційному плані: виклик іногородніх лауреатів (а їх цього року сім!), розповсюдження запрошень, різні погодження з державною охороною, «синхронізація» дій із режисерською групою тощо. Хто займався такими справами — знає.
Здавалося б, що тут такого складного: перемкнути один із телефонів Шевченківського комітету на АТС Національної радіокомпанії — і проблема бодай частково закрита. Адже маємо справу з надзвичайною ситуацією! Це мало б робитися моментально. Тим паче, всі потрібні листи усім написано. Тим паче — ДЕРЖАВНА структура.
«Не тут то было», — сказав один розумний чоловік. Тебе отруїли — ти за це ще й заплати. А щоб заплатити... Ви знаєте, скільки паперів треба наплодити у бюджетній організації, щоб добути кошти на витрати, які кошторисом не передбачені, і скільки на це йде часу?! Ми заплатили готівку. Міська телефонна станція після цього пообіцяла перемкнути телефон... через п'ять днів.
... Далі, мабуть, не дуже цікаво. Очевидно, у нас на Прорізній розриваються телефони і чи не вся Україна кляне нас на чім світ стоїть: вимер, мовляв, Шевченківський комітет. Наші працівники (ті, що ще не захворіли, а захворіли-таки всі!) правдами-неправдами раз на три дні домовляються з охороною, щоб добутися до документів у сейфі. Але ж, панове, Національна премія — це ще й гроші. Великі гроші! Їх у пазусі бухгалтер тримати не буде і у підворітті видавати також не буде! І її не змусить це робити навіть сам міністр фінансів.
... А ви кажете, у нас Шевченка зрівняли з Богом.
Може, кого й зрівняли, але не Тараса Григоровича.
* * *
... Прости, Боже, мою грішну душу і мої грішні думки... але в якусь мить у мене закралася думка, а чи не поклав хто око на розкішний будинок на Прорізній, 2, тому й намагається укоренити думку, що повне очищення приміщень триватиме два роки? А там, дивися, легше стане. Адже прецедент є. Весь Київ знає, як комерційні структури чи то близькі до Д.Табачника, чи його самого, кілька років тому забрали колишній актовий зал на першому поверсі Прорізної, 2 під магазин. А не так давно, кажуть, фірма продовжила довгострокову оренду.
А голова Шевченківського комітету оббиває пороги, щоб «вибити» нормальне приміщення для потреб комітету. Адже щоб більше людей мало інформацію про тих, хто претендує на найвищу державну нагороду, у тому числі й на грошову її частину, яку забезпечують платники податків, слід цю інформацію зробити доступною. Щоб упродовж року, а не за місяць до 9 березня, можна було прийти в комітет і подивитися художню виставку, фільм, заглянути в бібліотеку, послухати музичні записи. Таким чином формувалася б громадська думка. Це було б нормально. І спекуляцій на цій темі поменшало б.
Але це було б нормально в нормальній країні.
На жаль, про свою країну я так сказати поки що не можу.
І коли я дивлюся щодня по телевізору, як неозорими краями Вітчизни гасають наші урядовці у битві за голос електорату, мені хочеться смикнути котрогось за лацкан піджака і силою привести на Прорізну, 2. Меркуризовану. Звідки уже депортовані три державні структури.
І запитати, котрого Шевченка вони люблять найбільше?
Чи вони ніколи не втомлюються любити лише ілюзорне місце у виборчому списку?
Марія МАТІОС,
заступник голови — керівник секретаріату Комітету
з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
