Бунтар

      У пік лютневих морозів по харківському телебаченню показали просто неймовірний сюжет. На подвір'я в плавках босоніж виходить мужній чоловік, занурюється майже по плечі у величезну кучугуру снігу і дає зрозуміти журналістам, що вже готовий відповісти на всі їхні запитання. Націлені в його бік мікрофони ідеально вловили спокійний тембр голосу, а не очікуване клацання зубів, і довгий філософський трактат на тему єднання людини з природою.

      Після такого кадру чомусь здалося, що цей умиротворений характерник серцем уже десь над нами і йому, досконалому, немає ніякого діла до енерговитратної мімікрії навколишнього світу. Але дарма. Як з'ясувалося пізніше, нетутешня личина буддiйського монаха ідеально приховує душу справжнього бунтаря. І, до речі, ніскільки не завадила йому об'їздити всю Україну, написати близько трьохсот пісень, вибороти титул лауреата кількох республіканських конкурсiв бардів, організувати персональні виставки живопису та батику. А ще Ігор Березюк як професійний біолог тривалий час досліджував морські глибини, борознив матросом водну далечінь і понад усе цінує власну свободу. Або точніше — право на повну самореалізацію через пізнання світу й себе самого.

      — Пане Ігоре, якщо чесно, то ваш репортаж iз кучугури снігу мене вразив менше, ніж інформація про те, що автором відомого на всю Україну «Гімну небесного козацького полку» є саме ви. Уявляю картину: перше літо після Помаранчевої революції, Президент Ющенко традиційно веде на Говерлу відважний народ, і всі дружно співають ваше «Гей вставайте, гей з колін! Iз Задніпров'я і по Карпати!». Нечасто сьогодні можна зустріти харків'янина з таким нескореним українським духом. Це вас Майдан надихнув на таку творчість?

      — Ні, «Гімн» був написаний ще в 90-му році. Тоді ж я віддав його на «суд» Харківській консерваторії і попросив доцента цього вузу Григорія Цицелюка, аби той зробив аранжування. Отримавши ноти, я почав роздавати їх усім, кому вони запали в душу. Так мій «козацький полк» потрапив до канадської та львівської капел бандуристів, що гастролювали у Харкові. І з того часу пішло-поїхало. Пісня швидко набула популярності і згодом стала сприйматися слухачами як народна. Через цю приємну обставину мене одного разу ледве не побили. Два роки тому на Московській ВДНГ я брав участь у конкурсі на кращу льодову скульптуру. Туди ж приїхали на Різдво поколядувати  хлопці з Ковеля. Я взяв гітару і приєднався до них. Але «Гімн» у моєму виконанні неабияк обурив їх. «Ця пісня майже щодня лунає у нас по радіо, — емоційно доводили вони, — ми давно вважаємо її народною». Аби відстояти своє авторство, мені довелося виконати ще з десяток своїх творів. Тільки після цього войовниче налаштовані волиняни здались остаточно і сказали: «Що ти там робиш на Сході? Приїзди жити до нас». Тобто до Майдану мій «Гімн» працював уже добрих п'ятнадцять років. Хоча на Майдані, звісно ж, робив свою справу теж. Разом зі мною.

      — Ігоре, порівняно недавно в ефір харківського телебачення вийшов ще один фільм про вас під назвою «Помаранчевий Березюк». Там ідеться про цикл ваших картин в жовтогарячому кольорі і, я сказала б, дусі. Тему навіяв Майдан чи знову вдалося випередити час?

      — Там ідеться про серію картин, які я створював 15 років поспіль. Остання з'явилася на світ за рік до революції. Знаєте, я ніколи серйозно не цікавився політикою, бо, мов той собака, сприймаю світ не розумом, а серцем. Воно не збреше. Любов завжди шукає резонансу. І склалося так, що я ніколи не вірив нашим правителям. Вони все так гарно розповідають, а я не вірю — і крапка. Тому в 89-му з'явився мій «Червоний вовк», присвячений пам'яті Джеку Лондону і Володі Висоцькому. Для мене — це символ свободи, волі і, якщо хочете, дикості. Такі почуття не можна забити батогами чи підгодувати солодкими пряниками. Бути вільним — значить не належати нікому, крім Бога. Далі йде «Кентавр золотий», що вириває із себе списа. Це образ мого покоління, яке пройшло Афган, закрило власним тілом Чорнобиль і несе в собі програму зламаної мети. Таке жало треба було негайно висмикувати із себе з усвідомленням того, що кожен народжується вільним від початку. Ще є «Людина» з двома мечами, яка, піднявшись з колін, стає воїном. І «Шаман» — представник касти, яка вища за воїнів та царів.

      До речі, у 95-му році як автор бардівських пісень я брав участь у відкритті пам'ятника Висоцькому на Тверському бульварі в Москві. Незабутнє враження. З образом червоного вовка я таки не прогадав.

      — І скрізь у вашому циклі домінує помаранчевий колір?

      — Так, бо він у моїй уяві символізує прагнення людини до свободи, вивільнення духу, перемогу над матеріальними кайданами і самим собою. Знаєте, скільки б батьки нації не видавали себе за вершителів історії, суспільство все одно розвивається за космічними, а не їхніми законами. Можливо, я розмірковую як бунтар. Але рiч у тому, що дух бунтарства — це і є порух серця, яке має тісний зв'язок iз Богом, центром Всесвіту і вселенським розумом. Коли ми чогось боїмось, повторюємо своє традиційне «моя хата скраю», перестаємо жити по совісті, то не включаємось у світові процеси, що розвиваються за законами правди і любові.

      — Але ж, Ігоре, через свою бунтівну натуру ви не раз зазнавали неприємностей. Одна з таких, я знаю, трапилась у Криму. Що то була за історія?

      — На початку 80-х я працював у Керченському НДІ морського господарства і був активним учасником різних природоохоронних акцій. Саме в цей час точилося багато розмов навколо розпочатого будівництва Кримської АС, які завершились фактично першим масовим виступом проти совітської системи. Як зараз пам'ятаю, з трьома товаришами ми намалювали спеціальні плакати, я написав майже революційну пісню (її потім довго крутили західні радіостанції) і відкрито пішли на сцену. Наш виступ зняли журналісти на той час дуже популярної програми «Взгляд». Результат перевершив усі попередні прогнози — будівництво АС на розломі земної кори і вулканічній багнюці таки призупинили. Але мене, бунтівливого, одразу ж попросили з інституту, і я залишився без роботи.

      — Очевидно, саме про таких людей, як ви, Ігоре, кажуть — він громадянин планети Земля, для якого національна належність не є культовою або, скажімо, визначальною. Але років десять тому ви принципово перестали бути Березюковим і називаєте себе Березюком. Для Харкова, принаймні тодішнього, це був доволі незвичний крок.

      — Будучи студентом біофаку Харківського держуніверситету, я зустрів надзвичайно цікавого хлопця. Таких називали дисидентами. Це він першим мені розповів про голодомор в Україні, про Василя Стуса, гулагівські табори. Я слухав його одкровення, мов приголомшений, і серцем відчував, що він правий. То був справжній переворот у моїй свідомості. Так ось, одного разу він мені сказав, що в мене зрусифіковане прізвище. Тобто я ніякий не Березюков, а справжнісінький Березюк, що в перекладі зі старослов'янської означає «ведмідь». І як з'ясувалося , він був правий. Усі мої діди по батьківській лінії були й справді Березюками. А батька записали на російський манер уже в дорослому віці, коли він тривалий час жив у Росії.

      Словом, для мене національність — не порожній звук. Україна — найбагатша у світі країна за чорноземами. Трипільська культура близько двадцяти різновидів зернових мала ще вісім тисяч років тому. Тобто до появи єгипетської цивілізації. У нас край хліборобів. Тут народжується все: зерно, наука, мистецтво. Виростаючи без любові до своєї землі, без глибинного патріотизму — ми ніщо, убогі безбатченки, яничари. На своїх концертах я повторюю цю думку, як Отче Наш. Українці так генетично влаштовані, що мусять плекати свій власний вишневий садок. А слонів нехай десь в іншому місці вирощують. Діалектика тут проста. Для того щоб полюбити чужу культуру і піднятися над планетою, треба спочатку полюбити своє.

      — Ігоре, я знаю, що ви цікавитеся філософією, теософськими, ізотеричними науками, то ж, може, знаєте вже відповідь на вічне українське запитання: якщо ми такі унікальні і потенційно великі, чому нам тоді так хронічно не щастить. На тисячу років втратили власну державність, пережили не одну війну, татарське і більшовицьке іго. Це карма у нас така чи що?

      — Карма України в тому, що вона пролягає між Сходом і Заходом. В езотеричному сенсі Захід — це мозок планети, а Схід — її дух. Україна розташована між ними, посередині. Ці два вектори мусять активно розвиватися, доповнюючи один одного. Протистояння між ними призводить до напруги і потенційно небезпечного вибуху. Отож роль України як географічного посередника в цих процесах набуває виняткового значення. Вона не може належати ні Заходу, ні Сходу. Вона повинна взяти від них усе краще і, подібно провіднику, розподілити всі потоки енергії за Божими законами справедливості. «Поле гри Богів — Русь», — казали наші предки орачі-арії. Першоджерело арійської культури, як серце, повинне перекачувати кров зі Сходу на Захід, із Заходу на Схід, єднаючи в міцному колі. Саме у серці планети є те зерно, з якого виросте тіло нової земної цивілізації.

      — І на чому ж грунтується ваш оптимізм?

      — Земна цивілізація розвивається поетапно, долаючи на кожній з таких сходинок знакові проблеми. Скажімо, був час, коли люди воювали за землю та рабів. Пізніше ця тенденція перевтілилась у боротьбу за сфери впливу, банківські капітали. Сьогодні ж, з настанням епохи Водолія, у подібній борні переможцем може бути лише той, хто утверджує надміцні духовні принципи. Словом, хто вистоїть духовно, той і переможе. У цьому сенсі знаковою для розвитку теперішнього світу я вважаю нашу Помаранчеву революцію. На Майдані зібралися люди різних національностей та віросповідань і при цьому знайшли спільну мову, зуміли не пролити жодної краплі крові. Там переміг принцип любові, то була революція духу, геніальна вистава за довершеним космічним сценарієм. Ющенко дуже мудро обрав символом тих подій янгола, не вказуючи на його конфесійну належність. Я переконаний, що український Майдан став поворотною подією в житті планети. Про нього людство згадуватиме не раз у момент пошуку істини. Це, як зерно, що впало на благодатну землю і обов'язково дасть прекрасні сходи у визначений Богом час.

      Увесь Всесвіт рветься до все більшої і більшої свободи, до самоусвідомлення. Все, що відбувається, є Господнім сценарієм, усі події без винятку працюють на розвиток, поступ. І хто цьому чинить опір, відкидається на попередню сходинку фізичними муками, духовними стражданнями. У цьому зв'язку дуже показовим є приклад Росії. Їй вдалося скинути ярмо табірного комунізму, прийти до демократії і раптом усе повертається до висхідної точки. Знову імперія на чолі з войовничо налаштованим царем-батюшкою. Суспільство, яке відмовляється від власної еволюції, — приречене на проблеми.

      — Але ж, Ігоре, даруйте, росіяни просто обожнюють свого нового імператора і, здається, майже цілком вдоволені життям. З якого це доброго дива ви взялися їм співчувати? Можливо, у них, як ви кажете, саме така космічна програма.

      — Можливо, й така. Але рiч у тому, що загальна стратегія розвитку суспільства пов'язана не з кількістю виробленого на душу населення м'яса, а з тим, скільки в душах його громадян свободи і царства Небесного. Якщо для того, аби досягти якихось благ, ти свідомо йдеш у рабство, значить, ти раб. І навпаки, відмовившись від земних принад задля духовної свободи, людина автоматично стає на шлях самоусвідомлення. Тобто якщо в країні немає репресій, цінується протилежна думка, немає правового, релігійного, національного утиску — це свідчить про розвиток суспільства, про його намір iти шляхом любові. Про теперішню Росію, на жаль, цього не скажеш.

      До речі, ця обставина мені дуже болить. Я народився і тривалий час жив недалеко від міста Володимира, тому добре знаю росіян. У своїй переважній більшості вони щирі й довірливі люди, чим постійно користуються їхні можновладці. Саме за таких умов народжувався сталінізм і взагалі всі диктатури азіатського штибу. Я до чого це говорю? У нас різний з нашими сусідами менталітет. Вони чотириста років прожили за татаро-монгольського іга. Україна ж формувалася під впливом Польщі, Литви, тобто країн західної цивілізації. А Запорізька Січ? Наші козаки були великим братством воїнів, які вперше в історії людства запровадили виборче право. До них такого не було ніде! У Росії на тому відрізку часу людей ще на цуценят міняли. І це вважалося нормою. Такі речі передаються з молоком матері, тому ми інші. З цієї причини наших теперішніх опозиціонерів, які наввипередки бігають до Москви на консультації, мені важко назвати самодостатніми політиками. Вони провідники все тієї ж рабської психології, що, на жаль, i понині зберігається у свідомості наших окремих громадян. Для когось, виходить, і кайдани — опора.

      — Ігоре, ви якраз маєте імідж людини, яка ті кайдани зуміла скинути і вже скуштувала смак свободи. Що означає бути вільним?

      — Є три категорії людей: господар, раб і майстер. Рабу потрібен хазяїн, хазяїн потребує раба. А майстер поєднує в собі і раба, і господаря одночасно. Це вільні люди. Вони — раби Божі. Тобто належать Богу, а не людям, тому апріорі вільні і визнають лише один закон — закон любові. Це і є устремління до свободи.

      Знаєте, у древніх Ведах описано три стани, в яких може перебувати людина. Один із них називається невіглаством. Це коли хтось внутрішньо спить без жодного натяку на пробудження. Подібний стан найнебезпечніший, бо така людина не потрапляє у ритм Космосу, який живе, розвивається, перебуває у постійному русі. Такого соню будуть постійно дубасити згори. Мовляв, годі, друже, вставай, прокидайся. Тому, щоб на голову сипалось поменше таких стусанів, я добровільно будую своє життя за принципом альпінізму. Поставив собі мету — і караскаюся вгору.

      — І що ж на маківці вашого Евересту?

      — Просвітлення, пробудження, любов. Точніше — служіння світу через любов, яка ні від чого не залежить і не вимагає віддачі.