Здоров'я від діда Василя-«Бур'яна»

25.02.2006
Здоров'я від діда Василя-«Бур'яна»

Збираючи первоцвіт . (Фото з архіву Василя ЛИТВИНЕНКА.)

Легенда про цілителя

      ...У багатьох безнадійних після зустрічі з Василем Сергійовичем Литвиненком надія з'являлася. Разом iз дружиною Марфою Петрівною вони пригадують тих людей. Військового з Москви, з полікістозом нирок, якого виписали зі шпиталю й порадили спробувати шанс, з'їздити до травника в Україну. Приїхав поганий на вигляд — не жилець. Узяв трави для лікування, а за деякий час повернувся — «справний, хороший», пригадує бабуся Марфа, дякував дуже.

      «А Іван!» — згадують іншого. В лікарні розрізали та й зашили: рак, сенсу в операції вже не побачили, лише дали першу групу. Прийшов він до діда Василя. А цей йому: «Як повіриш сильно й робитимеш усе, що скажу, житимеш». Чоловік повірив. Червоний буряк їв щодня років зо два. Пив череду — очищає кров, токсини виводить, — інше зілля вживав. Ні курив, ні пив. Поїхав на перекомісію, а йому: як, чим лікувався? Досі, вже скільки років, живе...

      Псоріаз — дивна, не пояснена наукою хвороба, а дід Василь iз десяти випадків вісім зцілював...

      Половина успіху лікування, вважає дід Василь, залежить від того, як людина зможе поставити себе. Як дотримуватиметься режиму, дієти. Якщо зможе вірити в одужання і постійно витримувати необхідні вимоги, — тоді й трави зроблять свою роботу, те, що потім називають дивом.

      Хоча Василь Сергійович сам хороший діагност, але на прийом до нього, пригадують, треба було приходити з медичними аналізами. Розбирався в них не гірше медика. Втім офіційні лікарі самі нерідко бували у нього на прийомі. Розповідали, колись приїхав солідний лікар, але не зізнався, хто він. Дід Василь подивився його виразку, порадив трави, методику лікування. Вдома пацієнт перегорнув довідники, підручники — все звірив: ні в чому помилки не знайшов. І вилікувався.

      Ті слова, які промовляв у подібних випадках дід Василь: «Що ж ви до мене, неграмотного?» — були трохи лукавими. Тридцять років він готував себе до того, аби почати лікувати людей. Прочитав, каже, триста спеціальних книжок. Шукаючи трави, сходив та об'їздив не лише Сумщину та сусідні області, — майже місяць тривала його подорож Середньою Азією та Кавказом, де вишукував необхідне зілля. І тамтешні мешканці дивувалися: простий селянин з України знає трави, що у них ростуть, і як вони можуть зцілювати. «Вважали мене іноді ледь не посланцем Бога», — пригадує Василь Сергійович. А важкі подорожі, на літаках, вертольотах, потягах, навіть віслюках; з ночівлею у готелях, на вокзалах чи в аулах, стали справді корисними. І ще довго потім від людей, з якими познайомився там, отримував він посилки з необхідним цілющим зіллям.

      «Скільки ж ви трав знаєте?» — запитую. «Всі», — каже дід Василь, якого в Недригайлові, де тепер мешкає, поміж себе називають дідом Бур'яном. Бо ж справді, кожну билинку впізнає, з кожною на «ти», ніби сам — часточка того первісного світу, який для багатьох iз нас ніби відокремлений, паралельний. Втім хіба не ми самі винні в тому?

      Він учився, поки не зрозумів, що може допомагати. Заручився підтримкою ще одного вже знаного на той час цілителя, теж Василя, лебединського народного лікаря Корчана. Василь Сергійович приїхав до нього поділитися думками. І Василь Йосипович Корчан впізнав споріднену душу, спілкувався з ним, мав чи не за сина.

      Так, зрештою, й народився цілитель Василь Литвиненко.

Поміж добра і зла

      Початки його великого бажання зцілювати виникли ще в дитинстві. Відтоді, як п'ятирічним втратив маму — її забрав туберкульоз, як помер малесенький братик, як самого змучив поліомієліт, зробивши на все життя інвалідом... Мачуха любові не подарувала, була жорстокою, безжальною. Зате бабуся, мачушина мати, розбита хворобою, ображена долею, як і малий Василько, стала для нього близькою душею. А що зналася на травах, була набожною, то потроху передала свою зіллярську науку, молитви, поняття про навіювання й хлопчику. Ще вчила його всіляким господарським премудростям: хліб пекти, корову доїти, хату побілити, одяг випрати. Весь той багаж протягом життя був потрібен щодня.

      Перед війною на заслання в Сибір відправили батька. Так і не побачив його більше. Від мачухи пішов. І з п'ятнадцяти років почав працювати в колгоспі. Напрацював тридцять шість років стажу. Останні чотирнадцять був бригадиром рільничої бригади. А як дали другу групу інвалідності, залишив роботу, повністю присвятив себе цілительству, виправленню того, чого наукова медицина виправити не в силах. Хоча до медицини Василь Сергійович ставиться з повагою. Але вважає: диплом — то не головне. Головне — що в голові та в душі, і як важливо, лікуючи людей, не помилитися.

      ...У народної медицини завжди існували й прихильники, й противники. У радянський час цілителів переслідували: яке, мовляв, лікування травами та молитвами! Справжніх знахарів тоді було небагато, це нині їх більше стало — шарлатани з'явилися. Тоді ж подібних людей знали по всіх усюдах і діяла незаперечна людська «експертиза», хто з них справжній, — хто допомагає! До таких ішли. Дід Василь, бувало, приймав цілісінький день. Та іноді та черга переривалася.

      Приїхала комісія з Сум. Відомий тоді обласний лікар вирішив заборонити дідове лікування. Так, то й так — згодився Литвиненко й роботу припинив. День минув, другий, а потім черга тих, хто не потрапив на прийом, рушила до влади, до прокуратури зі скаргами. Мабуть, забагато невдоволених було, бо приїхали аж додому до Василя Сергійовича: починайте прийом. Як же починати, коли комісія була? «Геть, — кажуть, — не прийняла та комісія ніякого рішення і не прийме. Тільки не відсилайте людей, лікуйте».

      Здавалося б, лише дякувати можна тому, хто повертає здоров'я людям, та молитися за нього. Але саме ці люди змусили діда Василя припинити практику.

      Недарма Василь Йосипович Корчан, відвідуючи Дараганів хутір, радив переселитися кудись із відлюдного місця. Та ж так було шкода випещеного садка, своєї хати. А якогось дня прийшли двоє, зв'язали бабусю, стали бити діда, вимагати грошей. «Я їх прошу, — пригадує, й зараз переживаючи те, Марфа Петрівна, — тільки не бийте його, не вбивайте, він же стільком людям поміг. Заберіть все, що є, тільки лишіть живими...» Великих грошей, на які сподівалися, бандити не знайшли. Але й убивати подружжя не стали. Просто зв'язали їх так, що потім, на суді, один дивувався: як змогли вижити? На щастя, руки бабусі Марфи скрутили спереду. Дід зубами зміг розв'язати вузла, а вже потім вона визволила його. І зараз зітхає: «Якби мені зв'язали руки, як дідові, не визволилися б, померли».

      Тих двох молодиків сьогодні серед живих немає: так розпорядився Господь. Коли під час слідства одного з них запитали, чого пішли саме до Литвиненків, він пояснив. Перед тим у нього сильно шлунок болів. Порадили йому діда Василя. Прийшов, пожалівся, взяв трави для лікування — на три рублі. Дуже допомогло, перестало боліти. А коли незабаром втрапив у солідний борг, вирішив: у діда, мабуть, грошей багато. І пішов до нього ще раз, уже не по здоров'я...

      Наступного дня після катувань дід Василь підігнав машину, завантажив усі зібрані лікувальні трави й відвіз до аптеки. Зразу ж напитав хату в Недригайлові й переселився з хутора. Навколо нової садиби виріс високий паркан, і хвіртка до двору відчинялася рідко. Більше людської дяки Василь Сергійович не хотів...

Спадщина

      Цього січня відзначили вісімдесятиріччя Василя Сергійовича. У районній газеті з'явилася публікація, автор якої запитував: хіба не варта така людина, як цілитель Литвиненко, який стільки років допомагав людям, не просто людського, а державного визнання, нагороди за роки самовідданої праці? На жаль, над такими речами часто не замислюються.

      У лютому, саме на Стрітення, сповнилося п'ятдесят дев'ять років подружнього життя діда Василя та бабусі Марфи. Разом пережили вони все, що було призначено. Марфа Петрівна, яка майже двадцять п'ять років пропрацювала пташницею, має медалі та орден за свою роботу. Була ж та робота офіційною. А дідове лікування — ніби так, забаганка...

      Проте бабуся Марфа, допомагаючи чоловікові, сама стала розумітися на травах.

      — Розкажи, який ти чай заварюєш, — каже Василь Сергійович.

      І бабуся перераховує: і сабельника кладе, й цвіт бузини, чебрець, помолотий корінь калгана, астрагал — аби солоденьке...

      — ...Всього покидаю, покипить десять-п'ятнадцять хвилин, і такий чай смачний.

      Ще, пригадують, добре цвіт гречки класти. І колір та аромат хороші, і для крові добре, і від тиску помагає.

      — ...Їм я все, що люди їдять, — посміхається на чергове запитання дід Василь, — нічим не мудрую. Але м'ясо шкідливе, оцет шкідливий, солі менше вживати треба, щоб по суглобах не відкладалася. Треба з тридцяти років вкрай малосольну дієту. Людина ж сама виколихує свої хвороби. У мене в дванадцять-тринадцять років визнали порок серця. Він ніде не дівся, а прожив он скільки. Все життя алкоголю не вживав. Ані-ні. Пив би горілку — давно не було б...

      З роками, відтанувши від пережитого, відчув він однак бажання передати свої знання у спадок людям. Відтак, хоча й не вiдразу, пішов на контакт із сумським журналістом, травником-любителем Володимиром Салієм. Саме Володимир відредагував дідові рукописи для книги. І Василь Сергійович з нетерпінням чекає її появу в світі. Вже й другу книгу фактично підготовлено — про компреси, розтирання, примочки, мазі, про те, як збирати трави. Останнє — то особливе дійство. Володимир Салій розповідає, як йому доводилося збирати трави разом iз дідом Василем. Той аж молодшає, ходить невтомно кілометри, розповідає про кожне знайдене зілля.

      Людей практично не приймає. «Мені аби зі своєю болячкою впоратися», — киває Василь Сергійович на тремтячі руки: здолала його невиліковна хвороба Паркінсона. Але завдяки травам тримається, не піддається їй до кінця.

      Його методику лікування сьогодні використовує дружина Володимира Салія, Любов, професійний лікар, яка, доторкнувшись до таїнства народної медицини, організувала перший у області кабінет траволікування.

      Дає поради, призначає лікування Василь Литвиненко тепер лише в особливих випадках. З тих особливих випадків народилася й передмова до книжки, ним написаної: «Я і сьогодні нерідко зустрічаюся з Василем Сергійовичем, добрим і мудрим чоловіком, який має щиру українську душу... Хочу побажати, щоб досвід та знання воістину народного цілителя й надалі служили нашим людям... Віктор Ющенко».

      Про найголовнішого тепер земляка, чию маму Василь Сергійович знав, як вона ще й неодружена була, цілитель говорить впевнено: вилікується. Аби тільки займався лікуванням, — часу ж немає.

      Свій авторський вступ до очікуваної книжки Василь Литвиненко закінчує словами: «Будьте здорові! Спаси вас Господи!» З цими побажаннями він прожив довгі роки свого життя. Ці слова, певно, допомагатимуть нам, коли ми отримаємо записаний спадок діда Василя, а з ним — здоров'я та, хочеться вірити, розуміння: як багато в нас залежить від нас самих.

  • Голодомори й лихоліття «мами за законом»

    Іде другий десяток літ, як немає з нами дорогої для мене людини — Євдокименко Ірини Пилипівни, матері моєї дружини, а по-простому — тещі (або, як прийнято в англійців, mother-in-law, «мами за законом»). Народилася вона у 1910 році. >>

  • Ноги замість мотора

    30-річний черкащанин Олексій Ганшин ніколи не мав автомобіля і навіть не хоче його купувати. Бо в нього є веломобіль. Олексій не просто любить на ньому подорожувати, він власноруч будує ще й лежачі велосипеди. У планах народного умільця — власна велосипедна фірма на зразок тих, що працюють у Європі. >>

  • За ним сумує місто...

    Сьогодні — 9 днів, як пішов із життя Ігор Калашник, політик, громадський діяч Черкащини, доктор економічних наук, заслужений будівельник України, лауреат загальноукраїнського рейтингу професійних досягнень «Лідер України», депутат Черкаської міської ради кількох скликань і багаторічний друг нашої газети. Йому було лише 55 років. Раптова і трагічна смерть шокувала всіх, хто знав Ігоря Миколайовича. >>

  • «Я давно вже став українським націоналістом»

    Ще жоден художник тему сучасної українсько-російської війни досі не втілював настільки масштабно, як 53-річний художник iз Дніпропетровська Сергій Чайка. Його нова картина вражає грандіозністю, насиченістю образів українських героїв, серед яких у центрі постає Надія Савченко. >>

  • Не в грошах щастя

    Звістка про те, що Василю Пилці з Кривого Рогу замовили портрет короля Кувейту, нещодавно була розповсюджена багатьма ЗМІ як неабияка сенсація. Особливої ж пікантності додавало те, що українському майстру гравюри на склі за таку роботу ніби мають заплатити гонорар у сумі річного бюджету України. >>

  • «Ми такі люди — співати вміємо, а балакати не дуже!»

    Більше 30 років поспіль українська народна пісня допомагає черкаській родині Карпенків на їхньому життєвому шляху. Саме пісню та музику Ніна Петрівна i Володимир Михайлович називають тим джерелом натхнення, яке підтримує, дає сили і дарує настрій. І тоді як добре на душі, і тоді як важко. >>