Пан Харес згодився відповісти на кілька запитань «УМ» і призначив зустріч на вівторок. У цей день на добу із Парижа прилітав його приятель Жерар Депардьє, тому кількість звичних для офісу справ і доручень подвоїлася. Офіс Хареса Юссефа розмістився на дорогій Старонаводницькій, кабінет голови ради директорів Hares group — на третьому поверсі. У просторому холі зi стильним ресепшином і заклопотаною секретаркою по колу кілька дерев'яних дверей, і одні широкі, оздоблені ненав'язливим орнаментом, більше схожі на акуратні ворота. Стіни прикрашені картинами, зробленими в техніці сепії, між поверхами і в холі стоять горшки з «деревами» — пальмами, фікусами і невідомими мені рослинами. Руді з теракотою шкіряні крісла. За дверима одного з кабінетів голосно говорять арабською, просто в холі один із відвідувачів вітає іншого з днем народження і дарує картину відомого вірменського художника. Через деякий час «ворота» відкриваються, і з основного кабінету виходить пан Харес і запрошує нас.
Уранці по «5-му каналу» я почула, що у вівторок мусульмани святкують новий рік, і, захопивши в редакції символічний новорічний подарунок — фірмову футболку «УМ», вручила Харесу Юссефу зі словами привітання. «А що я , китаєць? Недавно був китайський новий рік, — пожартував бізнесмен. — Я за цим не дуже слідкую, і взагалі, я хрещений, при хрещенні отримав ім'я Харитон». Під час розмови пан Харес перебирав під столом чотки, доки не почали дзвонити телефони. Із цікавих особливостей інтер'єру його президентського за розмірами кабінету — фотографія із Ющенком на стіні й великі аркуші паперу на столі, на яких він під час розмови малює грифельним олівцем різні завитки, фігури, обличчя і абстракції.
«У Миколаївського Чорноморського заводу немає ніяких проблем, крім однієї: він є об'єктом для політичних тренувань»
— Пане Харес, нещодавно закінчився економічний форум у Давосі, минулого року ви на нього літали. А в цьому році Україну представляв лише пан Пінчук. Нема інтересів економічних чи не було потреби з'являтися у престижній тусовці?
— Насправді потреба завжди є, це дуже цікава і корисна економічна тусовка. Але в цьому році я, на жаль, не зміг туди полетіти за станом здоров'я, я захворів, і якраз коли проходив Давос, був недалеко — у Женеві, але проходив обстеження у лікарні.
— Коли я перед інтерв'ю прочитала все, що видає iнтернет на ваше прізвище, хорошого небагато. Зокрема, «Українська правда» написала, що у вас сумнівна репутація.
— Так, на жаль, я потрапив у поле зору тих людей, які хочуть скомпрометувати Віктора Андрійовича Ющенка і через мене якимось чином вплинути на його рейтинги, додати негативу до його іміджу. Вигадують, що захочуть. Звичайно, це помилка з мого боку, що я не звертав уваги на такі публікації, не відповідав, ніде не намагався спростувати це. Я за себе не переживаю, бо знаю себе, і так само мене знають мої друзі й партнери. Я все життя працюю на своє ім'я, і найдорожче для мене у світі — це моя репутація. Інтернет є інтернет, там про будь-кого можна прочитати що завгодно. Це ж не означає, що це правда.
— Ви думаєте, що це якісь заздрісники, вороги, які намагаються відсунути вас подалі від тіла?
— Це однозначно політичні замовлення.
— Зв'язок Ющенко-Харес давно мусується в пресі. А з якої причини Президент звільнив вас iз посади свого позаштатного радника з інвестиційної політики?
— Можливо, звільнення з посади радника потрібно було для того, щоб мене менше пов'язували з Віктором Андрійовичем Ющенком. Був курс Президента на розрив влади і бізнесу, що бізнесмени не повинні бути у владі, не повинні бути задіяні в роботі адміністрації. Точніше, це була позиція Рибачука, і я не проти неї, якщо вона справді відіграє позитивну роль для політичного курсу. З приводу впливів я впевнений і знаю, що ніхто впливати на Віктора Андрійовича Ющенка не може — не тільки фізичні особи, а й президенти інших країн. Є тільки одне, що на нього впливає, — це інтереси України. І будь-яка людина, яка підкаже щось в інтересах України, зможе на нього «вплинути».
— Коли ви були радником з питань інвестицій, ситуація з інвестиційним кліматом була не дуже, а зараз, у період кризи влади, про інвестиції можна взагалі забути?
— Так, зараз ще гірше. Я говорив колись: інвестиція — це дуже примхлива жінка, вона піде тільки туди, де їй буде комфортно, гарно і зручно. Звичайно, в Україні некомфортно для інвестицій і незручно, тим більше зараз. Я думаю, що все в країні буде добре, але стабільність почнеться десь через вісім місяців після виборів. До кінця цього року вже буде якась картина, більш-менш зрозуміла для всіх, у тому числі й для інвесторів. Упевнений, що після цього інвестор піде в Україну.
— На чому базується ваша впевненість?
— Ви знаєте, на розумі, на здоровому глузді, він все одно переможе. А сьогодні Президент країни дуже дружить з розумом. Я впевнений, що наприкінці цього року сформується більшість у парламенті, і всі політики, всі партії знайдуть між собою спільну мову. Все-таки совість є у них якась, щоб працювати на свою країну.
— Ви казали, що інвестиційна рада потрібна для того, щоб Президент міг отримувати інформацію напряму від інвесторів, а крупні бізнесмени могли зі своїми проектами приходити до першої особи. Щоб не було посередників, лобістів і так далі. Чи змінилася ситуація з того часу, як ви про це говорили?
— Ситуація взагалі ніяк не рухається. Ми говорили багато разів про створення Ради інвесторів, яка була б громадською організацією, її бюджет формується самими інвесторами і не має ніякого відношення до державного бюджету, щоб були прозорі стосунки між цією організацією і керівництвом країни, адміністрацією Президента. Коли найбільші iнвестори, які впливають на ріст економіки, на формування економічного статусу України, зможуть бачити першу людину хоча б чотири рази на рік, розмовляти без посередників, щоб ніхто не міг лобіювати якісь інші iнтереси, я вважаю таку Раду корисною. Але я бачу, що політична ситуація на сьогоднішній день дуже складна, не до цього.
— Частина вашого бізнесу є в Україні, хоч тут і не дуже сприятливий економічний клімат.
— У мене міжнародний бізнес, і частина мого бізнесу справді в Україні. І немаленька частина — в основному, нерухомість, будівництво.
— Що ви будуєте?
— У Криму збираємося будувати житловий будинок, туристичний комплекс, у Севастополі — туристично-розважальний комплекс, у Ласпі — великий готельний комплекс із будинками, і в місті Ялта на набережній буде житловий будинок. У Києві теж будуємо. Ми — засновники однієї компанії у Великобританії, яка займається нафтою і газом, і працює в Україні також. Я — засновник на Миколаївському Чорноморському заводі.
— У нього зараз великі проблеми.
— Ви знаєте, у нього немає ніяких проблем, крім однієї, — він є об'єктом для політичних тренувань. Пані Семенюк намагається з нього зробити жертву, що ледь не треба його забрати назад у державну власність. Вона думає, що робить собі політичні дивіденди на тому, що захищає інтереси робітників, хоча вона шкодить цим робітникам. Тому що кожного разу, коли ми виходимо на підписання довгострокового контракту, кожного разу, коли ми вже домовляємося з банкірами, — а суднобудівництво це ж не день-два, і не місяць, а 5-6 років роботи і сотні мільйонів доларів, — вона робить якісь заяви, які відлякують банкірів, відлякують партнерів. І вони кажуть: ви вирішуйте проблеми зi своєю державою, тоді ми будемо з вами працювати. Кому вона шкодить? Нам? Ні, вона шкодить тим же робітникам, робить це упродовж року, і з суто політичних інтересів. Вона знає, що нічого не зможе зробити із заводом юридично, не може знайти, яким чином розірвати інвестиційну угоду, тому що ми все за угодою виконали. Загалом по ній видно, що вона хвилюється, переживає за країну, за економіку, але в цьому випадку в неї дивна позиція.
— А ви зустрічалися з нею?
— Один раз зустрічався, тоді вона ніби говорила, що згодна ті питання, які в нас є, пропрацювати, піти назустріч. І вона повинна йти нам назустріч. Ми ж власники практично найбільшого підприємства, це флагман суднобудівництва України. Вона має бути нам помічником, а не противником.
У нас у планах — підписати контракти з партнерами, з найбільшими суднобудівними компаніями світу, і будемо працювати. Ми завод піднімаємо, завод працює, хоча опоненти рекламують, що там борги із зарплати, робітники голодні ходять...
— А чому там борги із зарплати?
— Нема боргів, нема ніяких боргів, навпаки, є борги перед заводом у держави, області й міста. Будь ласка, їдьте на завод, зустрічайтеся з народом, подивіться, завод працює. Так, ми зараз кораблі не будуємо, але я пояснив, чому: в такій ситуації нам важко укладати угоди з партнерами. Тому що банки не будуть відкривати кредитні лінії в таких об'ємах, коли деякi керівники говорять подібні речі. Коли б нам допомагали, підтримали, ми б уже почали будувати. А зараз яка у держави мета — воювати із власниками іще п'ять років, і що тоді буде з заводом?
— Я бачу, тут у вас малюнки, фотографії кораблів, любите море , яхти?
— Це фотографія з Кубка Гетьмана на київському морі, а ми були головним спонсором на цьому кубку, відтак будемо й надалі його підтримувати.
— Самі ходите під парусом?
— Ні (сміється), я люблю на це дивитися.
— А з Гетьманом були знайомі?
— Ні, я пам'ятаю його, але ми з ним не були знайомі.
— На початку минулого року ви були категорично проти реприватизації. Це була позиція власника, який переживає за свій бізнес?
— Клянусь, ні. Я вам скажу, що коли відбулася революція, треба було або реприватизувати все зразу, або взагалі нічого не чіпати. Один раз зробили це — революція є революція, це форс-мажор у всьому світі — повернути державі все, що було приватизовано за десять років, а потім продати заново, і тоді, можливо, дійсно підняли б економіку країни. Тому що провести лінію, де зупинитися, неможливо, жодна комісія в світі не визначить, скільки заводів треба реприватизувати і де закінчити цей процес. Юлія Тимошенко говорила три тисячі об'єктів, Президент каже, що кілька десятків, хтось каже 13—15. Точку треба поставити зразу ж після «Криворіжсталі», бо «Криворіжсталь» не обговорюється, це зрозуміло, стратегічний об'єкт, і він був просто похабно, нахабно поцуплений. Хоча я вважаю, що вся приватизація в Україні була зроблена некрасиво, а наскільки на якому з об'єктів — це неможливо визначити. Дайте мені будь-який об'єкт, і я вам покажу, що тут можна знайти, щоб його відібрати. Тому я категорично проти реприватизації, бо це впливає на інвестиційний клімат в Україні. Людина, яка сюди приходить і купує якийсь об'єкт, неважливо за 10—15 чи 100—200 мільйонів доларів, розуміє, що політична ситуація нестабільна, політреформа, вибори, і обов'язково подумає: зі мною через рік може бути те ж саме. От я вам поставлю питання. Лакшмi Міттал нормально і чесно купив «Криворіжсталь», виграв тендер, заплатив дуже багато, він застрахований? Якщо припустити, що «Регіони» перемагають, створюють більшість, через три місяці вони починають диктувати всім свої умови. Будуть вони порушувати питання «Криворіжсталі»? Не виключено.
— Але ж ви теж разом зi своїми партнерами, компаньйонами збиралися брати участь у конкурсі з продажу «Криворіжсталі». Чому передумали?
— Так, було таке діло. Ми розраховували, що ціна буде в межах 2—2,5 млрд. доларів, але коли дізнався, що буде набагато більше, я зупинився.
— У вас ще є інтереси в нафто-газовій галузі. Хотілося б почути вашу думку щодо українсько-російських газових угод.
— Я вам скажу, що в цій ситуації, може, навіть везіння зіграло дуже важливу роль. Нема сьогодні в світі такої ціни — 95 доларів за 1000 кубів газу. Я впевнений, що одна Україна має на сьогодні таку ціну. Взагалі ще у вересні в «Газпромі» говорили, що ціна буде, мінімум, 160 доларів, і всі очікували це підвищення, але, звичайно, тут роздули політику. Я впевнений, що нічого незаконного в цій угоді не знайдуть, там немає ніяких тіньових домовленостей. У чому вони можуть проявлятися, коли це вигідно для України? Зараз це найвигідніша ціна, яка тільки існує у світі.
Ціна на газ сьогодні росте дуже сильно, і, я думаю, люди це розуміють. Україна має свій газ, якого достатньо для комунальних поставок. Для комерційних поставок, хочемо ми чи нi, ринок диктує свої умови. А сьогодні Прем'єр і міністр палива та енергетики знайшли найідеальніший компромісний варіант поставок газу — за 95 доларів, це все одно дуже вигідно.
— У 2003 році, коли ви думали, що до влади прийде Янукович, ви виїхали у Швейцарію. Чому? Яка вам різниця, при якій владі робити бізнес?
— А ви знаєте: я принципово не можу працювати тільки для того, щоб заробляти гроші. Якщо бізнесмен, це ж не значить, що у нього тільки одне в голові — заробити якнайбільше грошей. Є інтерес життєвий, інтерес щось створювати, робити. З ними нічого цього неможливо було робити.
— Чому ви так думаєте? Ви десь перетиналися із донецьким кланом?
— Звичайно, зіштовхувався і дуже сильно постраждав від них. Умови були похабні, методика ведення бізнесу, і розрахунки: якщо ти хочеш працювати — іди сюди й плати. Для когось це, можливо, було нормально, але я не хотів би будувати свій бізнес на крадіжках. Я ніколи не крав і не в моїх принципах це робити. А тоді можна було заробляти тільки якщо працювали тіньові схеми, красти з бюджету.
— Але нова влада теж не викорінила тіньові схеми. Частина бізнесу, економіки, як були в тіні, так і залишаються.
— Тимчасово. Я впевнений, що все буде нормально, але це не відбудеться за день-два. Ви ж бачите, виявилось, що деякі люди, які робили революцію, мали на меті не революцію, не поміняти суспільство, не створювати нову державу, а заробляти.
— Політологи не виключають на цих виборах реваншу біло-голубих. Якщо «Регіони» прийдуть до влади, ви знову поїдете в Швейцарію, і взагалі, яку перспективу в такому випадку ви для себе бачите?
— Я знаю, що вони пройдуть у Верховну Раду, але впевнений, що буде якась розумна політика, вони розумітимуть, що постійні протистояння не принесуть нікому користі — ні Україні, ні їм. Депутати змушені будуть знаходити спільну мову, створювати більшість і затверджувати уряд. Я впевнений, що в наступному році все буде спокійно.
— Тобто квиток у Швейцарію ви купувати не будете?
— Ні, поки в Україні є Ющенко, я відчуваю, що є гарант для нормальних, порядних людей.
— Можливо, це гарант якихось конкретних людей, свого оточення, своєї команди, своїх друзів-бізнесменів?
— Ні, не для оточення. Ющенко — це ідеальний лідер будь-якої нації. Я знаю його, я знаю, наскільки він переживає за свою країну, я знаю, що для нього не є предметом для розмов усе, що не в інтересах українського народу, Української держави. Він у цьому дуже впертий.
— Підтвердіть чи спростуйте чутки, що вас із Віктором Ющенком познайомив редактор «України молодої» Михайло Дорошенко.
— Правда, що мене з ним познайомив Дорошенко, я не заперечую цього. Підтверджую.
— Коли ви приїхали на дачу, Віктор Андрійович був із лопатою і копав грядку?
— Так, я приїхав уперше на дачу Ющенка у березнi два роки тому, і мені настільки сподобалося, що він копав сам, робив там щось своїми руками. Подивіться на його руки, він і до сьогодні працює руками. Це заслуговує на повагу.
«Арфуші — це такі люди, яким треба, щоб про них говорили»
— Я читала в інтернеті, що на території вашого офісу десь мав розміститися офіс Андрія Ющенка. Не могли б ви його нам показати?
— (Сміється). Це неправда. Цього не було, і питання таке не обговорювалося. Це дрібні аферисти Арфуші пробували якимось чином зв'язати гру, яку вони зіграли по «Бентлі», зі мною, з Ющенком, ніби це було замовлення, пов'язане з фотографіями. Роздули проблему з нічого, але, звичайно, не розраховували, що Харес встане і скаже, що вони аферисти. Вони подали це так, що у них хороша репутація, у них все нормально, тільки їм підпалили «Бентлі» за те, що розміщають фотографії сина Ющенка у своєму журналі. За моєю інформацією, знайшли докази, що вони самі підпалили «Бентлі». А бажаючі платити їм за такі скандали є, причому з різних боків. За такі замовлення, статті в інтернеті вони платять грубі гроші — за те, щоб ганьбити Ющенка, грати на пониження його рейтингу і зробити все можливе, щоб народ України не вважав його таким уже хорошим. А частина людей може побачити один раз по телевізору і подумає, що Ющенко дійсно такий і його син такий. А насправді це просто гра.
— Ви казали, що ваші юристи підготують позов на Арфуша, а Арфуші обіцяли подати в суд на вас у Швейцарії і Франції. Це сталося?
— Арфуші — це такі люди, яким треба, щоб про них говорили. Але вони не можуть прославитися ніяким іншим способом, крім як поскандалити з різними відомими людьми. Вони більше нічого не вміють робити. І я подумав: я подам на них у суд, вони будуть щось пояснювати, почнеться процес, і це дасть поживу для чуток, пліток, пережовувань у пресі. Значить, я їм допомагаю піаритися. Брешуть вони, не було в них ніякого швейцарського адвоката, у них був один ліванець, якому вони платили гроші для того, щоб він говорив неправду. Але цей ліванець пішов сам у міліцію і все про них розказав.
— А вони на вас подали в суд?
— Ні, немає ніякого суду. Це маячня. І в Парижі у них дуже погана репутація.
— Брати Арфуші віддали вам борг за журнал «Папараці»?
— Так, вони віддали борг, коли Роман Чайка запрошував мене на «5-й канал» розказати про цю історію. Вони протягом одного дня віддали цей борг, причому явно, що за них розрахувалися. Я їм пообіцяв: я не піду на «5-й канал», якщо ви мені повернете борг, а Омар Арфуш припинить розповсюджувати про мене різні чутки.
— Тепер ви не маєте ніякого відношення до журналу «Папараці»?
— І слава Богу.
— Вас називають касиром сім'ї Ющенка. Мовляв, ви допомагали сім'ї Катерини Михайлівни перелітати в Америку, допомагали з лікуванням Віктора Андрійовича? Яке підгрунтя для таких розмов?
— Ніколи в житті я не допомагав сім'ї Президента фінансово. Я вам скажу чесно, що я пропонував свій літак багато разів, але вони ніколи ним не користувалися. Катерина Ющенко літає звичайними авіарейсами. Вони скромні люди і живуть за законами своєї совісті. Я навіть не хочу це коментувати.
«Я пишу вірші, але соромлюся їх читати»
— Скажіть, а ваша непублічність, небажання світитися в скандальних історіях, виправдовуватися, небажання відповідати на різні звинувачення, це тому, що гроші ходять тихо? Чому ви не хочете розставити всі крапки над «і» й викласти свою позицію у різних історіях?
— Ви знаєте, я вам скажу чесно: я соромлюсь. От інтерв'ю для газети я не соромлюсь давати. Я пишу вірші арабською, але соромлюся читати їх людям, не знаю чому.
— Ви друкували десь свої вірші?
— Арабською — так. Взагалі пропонували видати мої вірші окремою книжкою, але я не захотів. Я не роблю це для того, щоб показати людям, що я такий герой. Хоча зараз уже думаю перекласти вірші українською чи російською мовою. Шукаю людину, яка могла б написати вірші українською. Щоб я розказав, а ми разом переклали.
— Якими мовами ви володієте?
— Знаю англійську, арабську і російську.
«Я міг би бути в будь-якому виборчому списку, але не маю бажання»
— Ви громадянин України, наскільки я знаю.
— Так.
— Чи не було у вас бажання піти у Верховну Раду?
— Ні, у мене бажання такого немає. Хоча пропонували. Я міг би бути в списку.
— «Нашої України»?
— Ну, звичайно, «Нашої України». Чесно вам скажу, що я міг би бути в будь-якому списку, але не маю такого бажання.
— Тобто стільки мільйонів, скільки коштує місце у списку, у вас є?
— Сказати вам? Безплатно можуть мене запросити в списки. Не хочу. Я хочу займатися міжнародною діяльністю. Сьогодні я є керівником програми ЮНЕСКО, наприклад.
— В Україні?
— Ні, це написали помилково. Міжнародної програми (показує сертифікат ЮНЕСКО). Це мені цікаво і важливо. 27 лютого я лечу своїм літаком в Ісламабад і там із керівниками ЮНЕСКО поїдемо до тих дітей, які, якщо ви бачили по телевізору, в мороз ходять босими, без їжі й одягу. Ми веземо медикаменти, веземо одяг, там будемо ночувати у спальних мішках.
— Ви зробили дуже великий внесок у благодійний фонд ЮНЕСКО — 500 тисяч доларів на благодійному вечорі.
— Так, це було минулого року в Дюсельдорфі. Є такий фонд ЮНЕСКО, він дуже чесний, там не відмивають гроші, там кошти йдуть винятково за призначенням. Я попросив із тих грошей, що зібрали на благодійному гала-концерті, виділити щось для України. Тому велика частина піде на українських дітей, на освітні програми. На мій погляд, це найважливіше.
— Через те, що ви не афішуєте своєї діяльності, не дуже багато людей знає, що це ви дали свій літак для порятунку Насті Овчар і багато зробили для її лікування.
— Мене запрошували, пропонували, щоб я її зустрічав у аеропорту: приїжджайте, це ж ваш літак прилетів, зайдіть із Настею в літак, зустріньте її, ми вас знімемо. Я кажу: навіщо? Насправді, якби до мене звернулися не керівники країни, а будь-хто, кому потрібна моя допомога, я б це зробив. Тому що ця дівчинка, як казка.
— Ви бачилися з нею?
— Коли вона повернулася з Америки, я поїхав до неї і подарував хрестик. Я не робив це для того, щоб показати свої «м'язи», показати, який я герой. Я зробив це, щоб її врятувати, а не піаритися. Я просто не хочу вам розповідати про іншi добрi справи, якi я роблю. Не для того, щоб цим хвалитися.
«Син Муаммара Каддафі прилетить до мене в Київ у лютому»
— Знову ж таки в інтернеті я прочитала, що через вас Муаммар Каддафі передав 8 мільйонів доларів на Помаранчеву революцію. Ви знайомі з Каддафі?
— Так, я знайомий з Муаммаром Каддафі. Для екзотики. Я вам скажу, що Каддафі готовий віддати 20 мільйонів, щоб завалити такі революції, як Помаранчева, щоб ви були в курсі. Він у житті не віддасть такі гроші на демократичну революцію, він підтримає такого, як Лукашенко, він підтримає режим Фіделя Кастро, дасть гроші на те, щоб відновити Радянський Союз. Це маячня, щоб Каддафі передавав гроші для Помаранчевої революцiї через мене. Я був у Лівії, і нам вдалося один раз переговорити з ним. Ніяких особливих стосунків у мене з ним немає. Я знаю його старшого сина, якого ніби дуже добре сприйняла Європа. Він освічена людина, знає мови, живе в Лондоні, веде різні благодійні програми. І всі кажуть, що він буде президентом Лівії. У лютому він має приїхати до мене сюди, в Україну.
— У бізнесових справах?
— У дружніх і бізнесових.
— Як ви познайомилися з Жераром Депардьє?
— Ми познайомилися, коли він вперше був у Києві. Я бував у нього в ресторані в Парижі, куди він сам часто заходить. У нього є своє вино «Депардьє», дуже смачне, хороше. Сьогодні він їхав у аеропорт на мотоциклі. Я розумію, коли по Парижу їздять на мотоциклі, але коли в аеропорт їдуть на мотоциклі... Він може приїхати без валіз. Така цікава людина. У нього дружні стосунки з Президентом Ющенком. Жерара поважає Жак Ширак, він тісно дружить з Фіделем Кастро.
— Із ваших телефонних розмов я зрозуміла, що фільм «Тарас Бульба» ви будете підтримувати фінансово. Розкажіть, що ви знаєте про цей проект.
— Він ще тільки-тільки починається. Президент мріє, щоб Жерар Депардьє зіграв Тараса Бульбу. Мені теж подобається ця ідея.
— Так подобається, що ви згодні його профінансувати.
— Так, а чому ні? Можливо, це навіть виявиться комерційним проектом, дай Бог, щоб його купили. Якщо Жозе Дайан буде режисером, я із задоволенням. Сценарист, який зробив «Граф Монте-Крісто», напише сценарій, у нього вже є начерки.
«Моя сім'я вважається святою, і нам усім люди цілували руки»
— Розкажіть про свою сім'ю.
— Про мою сім'ю?(Пауза). У мене три сини.
— Дружина у вас українка?
— Так, українка. Але ми з нею розлучені, разом не живемо.
— Ви приїхали в Україну, коли вам було 18 років?
— Так.
— З якої сім'ї походите?
— Я народився і закінчив школу в Сирії. У мене дуже давній знатний рід, в якому багато принців, королів. Моєму дідусю народ віддав багато землі, щоб тільки він переїхав з однієї області в іншу. Його вважають святим. З усіх областей до його могили приїжджають люди, підпалюють благовонія і моляться. Нам руки цілували, бо нашу сім'ю вважали святою. Усі мої дяді — освічені люди, займаються літературою, наукою. І всі родичі живуть поруч, усі двоюрідні й троюрідні дяді, які успадкували землю дідуся, побудували там будинки.
— Це в столиці?
— Ні, це в горах, на узбережжі Середземного моря.
— А брати і сестри є?
— У мене два брати у Києві, два брати в Сирії і одна сестра в Америці.
— Як ваші батьки поставилися до того, що ви поїхали в іншу країну?
— У мене батько помер рано, коли я був маленький. А мама страждала і страждає до сьогодні.
— Чому ви вирішили вступати у військове училище? Це традиція така?
— У нас взагалі немає традиції в армію йти. Після смерті батька опіку наді мною взяв мій рідний дядько, брат матері. Він був дуже впливовим, другою людиною в країні після Президента Сирії. Я тоді дуже погано вчився, і він вважав, що мене краще відправити в армію, бо толку все одно не буде, а я хотів стати архітектором. Дядько вирішив мене відправити в Радянський Союз, бо тоді Міноборони Сирії добре платило у валюті курсантам, які вчилися за кордоном. І дядько хотів, щоб я таким чином допомагав мамі, щоб у неї було менше фінансових проблем. Він казав, що у військовому училищі я зможу отримати будь-яку спеціальність, а виявилося, що архітектором у льотному училищі стати не можна. Я розчарувався, не став ходити на навчання. Зробив усе можливе, щоб не закінчити училище і не закінчив його — провчився 4 роки, поміняв два училища. А потім став економістом в Інституті народного господарства.
— Ваші мрії про архітектуру десь збулися — в дизайні вашого дому, вашої квартири?
— Я хочу ліпити. Коли буде трошки більше часу, я хочу присвячувати його собі й щось робити для душі. Хочу побудувати свою майстерню і там проводити час — малювати, ліпити. Ось подивіться, скільки маю «офісних» малюнків, це все зроблене під час переговорів, у банках, на засіданнях.
— А хто вас буде вчити?
— Я уже домовився з Олегом Пінчуком, він допоможе зі скульптурою. У мене часу взагалі немає ні для чого, якби він був, то поруч із образотворчим мистецтвом я найбільше хотів би писати.
— Вірші, романи?
&n
