Провiдник Сумської органiзацiї ОУН Семен Сапун.
Трагічна ніч сорок третього була морозною. Те, що коїлося на Суджанській вулиці, тепер — вулиці Горького, робилося приховано. Але як часто залишаються свідки приховуваних подій! Того разу ними стали дівчатка, одну з яких, сумчанку Нелю Феденченко, знайшов дослідник.
«Нас розбудили постріли. Виглянувши у вікно, ми побачили, що з тюрми німці виводять групи в'язнів, чоловік по 20-30, і заштовхують прикладами в погреби. В однієї жінки вирвали з рук дитину і кинули вниз. Раптом з погреба, вже переповненого людьми, вибігли двоє приречених і кинулися в різні боки: один до вокзалу, а інший прямо під наші вікна. Тут його і наздогнала гестапівська куля... До вбитого підбігли двоє поліцаїв і з лайкою потягли за ноги до тюрми... Ми жили тоді на Суджанській, якраз навпроти в'язниці. З вікон квартири її було добре видно. Особливо центральний вхід і територію, де були овочесховища. Вдень, коли проходили мимо, чули з вікон стогін і крики. У ту ніч 20 лютого ми з сестрою не спали вже до ранку. Бачили, як поліцаї з білими пов'язками на руках кидали в погріб гранати. На світанку підкотили цистерну і стали лити в погріб. Стався вибух величезної сили. Поліцая вибуховою хвилею відкинуло на кілька метрів. Ми з Галинкою зраділи, що хоч одного нелюда досягла кара, але даремно. Оговтався... Став відповзати вбік...»
Вражена побаченим, Неля довго намагалася дізнатися докладніше про правду тієї ночі, надати гласностi цьому факту. Писала, виступала на зборах ветеранів. Та — як у прірву. Про подію 20 лютого говорити не бажали. А у вісімдесяті зруйнували саму тюрму, те місце залили асфальтом. Своєрідною вийшла братська могила...
Документи держархіву також зберегли дані про розстріл та спалення людей у дворі в'язниці: «У лютому місяці 1943 р., відступаючи з міста Суми, німці зігнали всіх арештованих з тюрми в ями двох овочесховищ... у кількості 650 чоловік, заперли двері овочесховищ, відкрили повітряні отвори і почали кидати туди ручні гранати, потім вилили в ці ж отвори гарячу рідину і підпалили, в результаті чого всі люди, які знаходилися там, згоріли живцем. Серед згорілих були такі мешканці м. Суми: фельдшер 2-ї міської поліклініки Долгополов, фельдшер залізничної станції Суми Гузик, директор школи №18 Саленко, учитель однієї зі шкіл Сапун та іншi...»
Як дізнався Геннадій Іванущенко, у час німецької окупації директор місцевої приватної гімназії Семен Семенович Сапун керував Сумською організацією ОУН. Діяла вона під прикриттям «Просвіти».
До війни Семен Сапун був учителем фізики четвертої сумської школи. 1938 року за членство у Спілці визволення України його репресували. Ті, хто знав учителя, пригадують, що людиною він був надзвичайно чесною і порядною.
З початком німецької окупації Семену Семеновичу вдається організувати «Просвіту». Під її опікою почали діяти школа перекладачів, українська гімназія, школа художньої вишивки. Саме в школі перекладачів, що розташовувалася в будинку на Червоній (тоді Українській) площі, відбувалася підготовка підпільників ОУН. Сапун влаштовував їх на роботу як викладачів. «Так, наприклад, за документами школи художньої вишивки, — розповідає Геннадій Іванущенко, — її штат складався з 46 чоловік. Фактично, як згадують колишні учні, викладачів працювало три-чотири. Решта тільки значилися на папері. Так само було і з школою перекладачів. Часто в її примiщенні збиралося багато людей. Обговорювалися плани діяльності, готувалися листівки...»
Ті, хто отримав відповідну підготовку, за наказом Проводу відряджалися у райони області із завданням організовувати підпільні осередки. І осередки з'являються. Ідеї державництва підтримує передусім інтелігенція. Так, у Краснопіллі оунівцями стають учителі Чепурний та Волхов. Вони поширюють видання «Україна в боротьбі», «За самостійну Україну», інші. Затримані німцями, обидва потрапили до сумської тюрми і доля їхня досі невідома.
На Роменщині організацією оунівського підпілля займався «Остап». Справжнє ім'я цієї людини лишилось невідомим. Але про його справи розповіли очевидці. Уродженець Салогубівки Роменського району Володимир Мазур пригадував, що підпільники збиралися в роменському клубі залізничників. Активними учасниками групи були і молоді поети Леонід Полтава та Михайло Чигирин.
«Їхні долі схожі на долі двох мільйонів українців. Опинившись у ті роки між гітлерівським та сталінським тоталітарними режимами, вони були позбавлені права на Батьківщину, — розповідає Геннадій Іванущенко. — Обох пізніше вивезли з України як остарбайтерів. Чигирин загинув у Білостоці під час нальоту союзної авіації. Його невелика поетична спадщина, створена в окупованих Ромнах, ще чекає на дослідників. Леонід Полтава, уродженець села Вовківці Роменського району, ще до війни скуштував сталінської баланди. У повоєнні роки став відомим поетом українського зарубіжжя, редактором кількох видань. Окремі його твори сьогодні перевидані в Україні. Сам Володимир Мазур, опинившись на заході, після війни стає заступником голови Проводу ОУН. Важко нам, вихованим на міфі про винятково галицьке походження українського націоналізму, уявити, що заступником Степана Бандери був уродженець Роменщини, але це саме так».
Нагадаємо, саме на Роменщинi, в селi Пустовiйтiвка, народився останнiй гетьман Вiйська Запорозького Петро Калнишевський.
Членів націоналістичного руху на Сумщині було далеко не одиниці. У Лебединському районі лише актив ОУН, як свідчать документи архіву, налічував близько п'ятдесяти осіб. У цьому районі в селі Лифине одну з криївок УПА знищували вже енкаведисти у голодному сорок сьомому. В інших районах, зручних для партизанської війни — Кролевецькому, Конотопському, Шосткинському — існували не лише боївки, а цілі загони УПА. Вони боролися за самостійну Українську державу проти фашистів, а після — аж до сорок восьмого — проти радянської влади.
...Міфи, до яких нас привчали довгі шкільні, студентські та й усі інші роки, були іншими. Пригадую, як здивувала мене ще за студентства розповідь мами, мешканки Градизька на Полтавщині, яка була підлітком у роки німецької окупації. Вона пам'ятала, як у перші тижні гітлерівці заохочували «самостійників» — так називали тоді націоналістів. Дали їм можливість легалізуватися, обіцяли сприяти створенню власної організації, навіть, говорила мама, якесь уподібнення до форми було придумано, принаймні вона згадувала тризуби на кашкетах. Але раптом за одну ніч усіх тих виявлених патріотів не стало. Під'їжджали, забирали. Куди? Те залишилося загадкою. Люди, які прагнули власної держави, Гітлеру не були потрібні так само, як і Сталіну.
Накази та розпорядження сумським націоналістам приходили з Києва, від провідника ОУН на східних землях Дмитра Мирона — «Орлика». Того, якого гестапівці розстріляють на східцях київського театру. Сумських бандерівців теж чекає сумний фінал. І вже тоді, в роки війни, помітна ота тоталітарна солідарність слуг Гітлера й Сталіна проти націоналістів.
Уривок з донесення гестапо від 12 грудня 1942 року: «Рух опору української інтелігенції стає все більш агресивним. СД розкрило нитки аж до Києва, до центру руху Бандери. Дотепер арештовано обласного провідника Сапуна, двох районних провідників і 38 членів ОУН. Керівники школи перекладачів організовують мережу ОУН (рух Бандери) і добирають підходящих людей, яких потім представляють як осіб, достойних довіри німецької влади... Театральні групи ведуть нелегальну пропаганду. Їхню діяльність і розмови важко проконтролювати. Згідно з деякими чутками, ОУН має намір будувати в Конотопі фабрику боєприпасів. Центр ОУН є у Києві. ОУН діє за принципом кілець. Можна бачити зовнішнє кільце, а серцевина залишається недосяжною».
Як свідчать документи, видав Семена Сапуна та його друзів фашистам агент НКВC, залишений для служби в поліції. Начальник Краснопільської поліції — одночасно й командир партизанського загону! — Барановський здав гітлерівцям тамтешніх патріотів на чолі з Гаврилом Мірошниченком. Остання записка Гаврила із в'язниці до рідних датована 19 лютого 1943 року. Дати, як бачимо, збігаються. Це було напередодні страти.
Про свої «подвиги» агенти, так само, як і німці, певно ж, звітують начальству. Бо саме в той час старший помічник начальника політичного відділу Центрального штабу партизанського руху полковник Конкін засвідчував: «Протягом трьох місяців ідуть арешти німцями членів ОУН. Арештовано до 3000 осіб. З них у Сумській області 280 чоловік. Серед арештованих багато вчителів. У Сумській області арештовані керівники ОУН: заступник Сумського бургомістра Седененко, бургомістр Краснопільського району Мірошниченко — колишній головний бухгалтер Краснопільського млина, головний інспектор школи — Сасунін, Погляділов і Сонуля...»
Деяким учасникам підпільної групи вдалося врятуватися від фашистів, але не від своїх. Режисер Сумського театру оунівець Шовкун-Дунайський був заарештований 29 вересня 1945 року органами НКВС, засуджений на п'ятнадцять років таборів і після звільнення у 1954 році помер на поселенні у Ташкенті.
Енкаведисти виявляли і решту — шляхом провокацій.
Розповідає Геннадій Іванущенко: «Органи НКВС ще у 1943—1944 роках активізували створення на східній Україні провокативної мережі «лже-ОУН». Це дало їм, з одного боку, можливість виявити старих членів та співчуваючих, які залишились невикритими радянськими спецслужбами. З іншого боку — викривати «свіжий» націоналістичний елемент, втягуючи його в «організацію». Пізніше цих людей або вбивали, або використовувати для агентурної розробки. До речі, руками подібних агентів енкаведисти планували знищити Максима Рильського та Остапа Вишню. Мета була одна — звинуватити в цьому злочині українське підпілля. На щастя, служба безпеки ОУН дізналася про задуману провокацію і попередила письменників...»
Було встановлено нагляд і за родиною Семена Сапуна. Всі роки над нею висіло тавро ворогів народу. Дружину замучили постійними допитами, очними ставками, попри те, що чоловік її був розстріляний за антинацистську діяльність.
Хто знає про цих людей, їхнi переконання, їхню боротьбу вже у новій Україні? Так само продовжують жити міфи, спотворюючи минуле, а в ньому — правду про тих, хто постраждав за Українську державу...
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
