Свято-Софiйський майдан.
Акт об'єднання 22 січня був, швидше, символічним, як «софійний» (тобто пов'язаний з Софією — Премудрістю Божою) знак прагнення єдності. У керівництві ж країни спільності тоді не було. «Безпорадність проводу впливала на загальний настрій, — писала сучасниця тих подій, історик Наталя Полонська-Василенко. — Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня і большевизмом з півночі, — не мала сил для боротьби. Військо розбігалося, ширилося безладдя. У таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22 січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР... Але під тиском невідрадних подій свято пройшло сухо, тихо». Утім «вибух» глибинних прагнень народу в той день стався настільки потужний, що його хвилі й досі раз-по-раз «розчісують» запатлану свідомість народу.
«Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України — Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна — в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили й за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української Держави на добро і щастя українського народу», — пролунало 22 січня 1919 року на Софійському майдані в Києві. УНР як незалежна держава постала рівно за рік перед цим. 22 січня 1918 року на цьому ж Софійському майдані було прочитано IV Універсал Центральної Ради, що проголошував Українську Народну Республіку самостійною. ЗУНР постала в листопаді 1918 року, і відразу ж розпочався процес об'єднання: зазбручанська Українська національна рада надіслала до Києва свою делегацію для переговорів із гетьманом Павлом Скоропадським. Після зміни влади переговори велися вже з Директорією. 1 грудня 1918 року у Фастові (містечко на Київщині) був укладений «передвступний договір» про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». 21 січня 1919 р. в Хусті Всенародні збори ухвалили приєднати до Української Народної Республіки Закарпаття. Наступного дня у Києві в урочистостях з нагоди свята Злуки брала участь делегація — тридцять шість чоловік — Західної області УНР (як стала називатися ЗУНР, увійшовши до складу єдиної Української держави).
Це нам, «з висоти» 2006-го, видно, немов на долоні, нерукотворний план розвитку «засвіченої» 22 січня 1919 року ідеї. Уже 10 липня 1919 року в св. Софії Київській було відправлено першу в історії літургію сучасною українською мовою. У жовтні 1921 року в св. Софії відбувся перший собор Української автокефальної православної церкви, на якому було висвячено перших двох єпископів для українського народу — Василя Липківського та Нестора Шараївського. Довкола цієї Церкви згуртувалися визначні українські діячі — композитори Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Микола Лисенко (автор духовного гімну «Боже, Великий, Єдиний»), письменники Микола Івченко, Микола Хомичевський (Борис Тен), Людмила Старицька-Черняхівська... Мова і віра — софійні символи соборності народу, проявилися, аби стати маяком для нас, тоді ще майбутніх. Спалахи світла соборності раз по раз з'являлися в День Злуки в різних куточках України.
22 січня 1973 року в Чорткові на Тернопіллі гурт молоді під орудою Володимира Мармуса вивісив жовто-блакитні прапори (за що хлопців ув'язнили в радянському концтаборі). 22 січня 1978 р. на знак протесту проти російської окупації біля могили Тараса Шевченка в Каневі спалив себе Олекса Гірник із Калуша.
За «дивним збігом обставин», українське відродження початку 1990-х почалося з Софійського собору і майдану перед ним. І також спричинило відновлення віри. 22 січня 1990 року мільйони українців стали в живий ланцюг від Києва до Львова (центром був Свято-Софійський майдан). А вже 18 листопада 1990 року в соборi святої Софiї в Києвi вiдбулася iнтронiзацiя митрополита Мстислава на Патрiарха Київського i всiєї України. У жовтні 1993 року в Софіївському соборі інтронізували патріарха Володимира (Романюка). Знаменно, що свій перший робочий день Президент України Віктор Ющенко розпочав із молитви в соборi Святої Софії, де його благословили глави українських церков. 22 січня 2003 року в Джублику на Закарпатті, де три роки тому сталося об'явлення Божої Матері двом дівчаткам, було освячено капличку, відправлено архієрейську Службу Божу з участю єпископів УПЦ КП та УГКЦ. Дату освячення призначила сама Пресвята Богородиця на день Злуки, оскільки прийшла «об'єднати цей поділений народ та об'єднати Церкву».
1934 pоку, напередодні свята Стрітення Господнього (15 лютого) Софійський собор було опечатано. На його місці створили «державний заповідник». Як пише відомий культуролог Максим Стріха, саме тоді загинули високомистецькі срібні царські врата, виготовлені 1747 р. на замовлення митрополита Рафаїла Заборовського. Їх, як «срібло», продали за кордон. У 1935—1937 роках було знищено вісім бічних барокових іконостасів українських майстрів XIII —XVIII століть. Із різьблених іконостасів зривали позолоту, потім спалювали. Собор вистояв у 30-ті роки. А восени 1941 року на нього чекала така ж доля, як і на Успенський Свято-Печерської лаври: його мали висадити в повітря радянські агенти, потім звинуватити в цьому злочині нацистів. Коли на подвір'ї собору з'явилася вантажівка з вибухівкою, тодішній директор Софіївського заповідника архітектор Олекса Повстенко випросив у мінерів «життя» для святині.
Свято-Софійський собор зветься тепер «храмом-музеєм». Хоча за останні п'ятнадцять років святиню не раз намагалися використати задля політичного зиску. Навряд, щоб без відома дирекції. Так, на початку 1990-х років захопити Софійський собор спробував московський патріарх Алексій ІІ (тоді на майдані зібралося багато людей, але «номер» не вдався). Згодом святиню прагло опанувати «Біле братство». У «чорний вівторок» 18 липня 1995 року на території святині засіли спецназівці, і звідти ж напали на похоронну процесію патріарха Володимира (Романюка).
Сьогодні прочани, що приїжджають до святого міста помолитися хоча б на подвір'ї собору Премудрості Божої, мають купувати білети. «Щоб молитися до Бога, щоб вимолити Україну, треба гроші платити, — дивується львів'янка Ірина Саламін. — То вже не як святиня, а як музей. Але той храм є насправді Божий, він посвячений Богові! І там іде зневажання Бога. Охоронці курять, плюються». Дирекція заповідника упродовж багатьох років свою неприхильність до молитов пояснює так: «Во время богослужений, даже при самом тщательном контроле, невозможно избежать нарушения температурно-влажностного режима, повреждения надписей — граффити и фресок. Даже ограниченное использование свечей приводит к загрязнению мозаик и фресок копотью. Пение, не говоря о колокольном звоне, создает вибрационные нагрузки, которые влияют на отслоение мозаик и фресок от тела сооружения...»
Справді, чого не зробиш задля збереження пам'ятки архітектури. Хоча, як нагадують вірні різних християнських церков, храм буде повноцінно збережений тільки тоді, коли залишатиметься домом Божим. Свята Софія — пам'ятка всього народу, тому влада дозволяє в ній богослужіння тільки різних конфесій водночас. Предстоятелі й вірні роз'єднаних церков моляться там за єдність Церкви і народу. А в атмосфері молитви й любові яких тільки чудес не стається! Навіть тисячолітні ікони самовідновлюються. Поки що ж, попри «турботливу опіку» дирекції заповідника, собор постійно перебуває під загрозою руйнування.
У 1990 р. Софійський собор разом з прилеглими спорудами XVIII століття занесено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. З 1994 року заповідник має статус Національного. Довкола цієї всесвітньо-важливої пам'ятки окреслили охоронну зону в 112 га (від майдану Незалежності до Львівської площі й від Михайлівського собору, Андріївської церкви до Золотих воріт). Відповідно, в цій «зоні» забороняється будь-яке (!) будівництво. За правилами ЮНЕСКО, забудови, що мають вік хоча б понад сто років, не підлягають реконструкції. Утім і в охоронній зоні, й навіть на території собору постійно щось будують — додають поверхи над історичними будівлями, риють підземні автопаркінги, басейни.
Торгові знаки «Свята Софія» і «Софія Київська» зареєстровані на значну кількість товарів і послуг. Це і благодійні акції, і організація різних фондів, і випуск харчових продуктів, названих іменем собору. На ці торгові знаки претендує винятково національний заповідник, що опікується стародавнім храмом. Подейкують, що з тими, хто «перехоплює ініціативу», заповідник «розбирається». Як, скажімо, з заводом «Росинка», який посмів випускати мінеральну воду «Софія Київська», не порадившись з дирекцією заповідника. З більш близькими фірмами, що використовують «торгові знаки» з іменем української святині, дирекція музею не судиться... Скажімо, з турецькою компанією, яка упродовж кількох років будує навпроти собору громіздкий готель «Свята Софія». Або ж з власниками фітнес-центру «Софія», збудованого прямо під стінами тисячолітнього собору. Хоча будівництво цього фітнес-центру з басейнами, саунами й душовими заборонено було, на вимогу громадськості, указом Президента Кучми. Адже, навіть поза правилами ЮНЕСКО, геологія ділянки надзвичайно загрозлива: на глибину 25 м вона заповнена лесоподібними супісками і суглинками, а підземні води зустрічаються на глибині 9,5 м від поверхні. Отже, собор може просто не встояти. Кріпосна стіна й будівля Бурси відразу ж вкрилися тріщинами. Проте підземні басейни й сауни для «олігархів» таки збудували — нишком. Мабуть, непомітно навіть для співробітників заповідника.
Сьогодні ж хочуть «обновити» скромний будиночок на розі вулиць Володимирської і Софійської, навпроти Свято-Софійського собору, знаменний хіба одним — історичною пам'яттю. Крутизни йому планують додати надбудовою кількох поверхів, підземним паркінгом, казино, рестораном і апартаментами. Цей проект не раз розглядали на містобудівній раді, і він не був схвалений. На думку начальника Управління охорони культурної спадщини Руслана Кухаренка, слід реставрувати історичну будівлю, а не будувати на її місці споруду, неузгоджену з ЮНЕСКО. Проти нищення пам'ятки не раз виступала громадськість, були мітинги. У квітні 2005 року на ім'я Президента України свого листа направили відомі діячі архітектури та мистецтва, де звертали увагу глави держави на неприпустимість забудови охоронної зони Софії Київської і знищення пам'яток архітектури. Здається, що історичною, ідеологічною і релігійною спадщиною знову переймаються тільки «ентузіасти» і «небайдужі». Хоча архітектурні пам'ятки, як довела історія, не зберігаються без твердого підгрунтя ідеології і віри.
В інтернеті відкрився сайт HagiaSophiaBlog.Com, на якому всі бажаючі можуть поставити свої підписи на підтримку передачі собору Святої Софії в Стамбулі (що нині є музеєм) християнам. Організатори акції стверджують, що треба зібрати 1 мільйон підписів інтернет-користувачів, після чого вони будуть передані в Європарламент. «Туреччина не має бути прийнята до Євросоюзу, поки не буде відновлена історична справедливість. Будівля Святої Софії повинна стати діючим християнським храмом, звідти мають прибрати музей», — говориться у зверненні на сайті. Про це повідомляє «Благовест-інфо».
Кремлівський цар Ірод, прикидаючись миротворцем, винайшов нову формулу брехні, твердячи, що, мовляв, «русскіє і украінци — єдіний народ». Але ж звідки тоді споконвічна війна вовків в овечій шкурі проти нашої Вітчизни, чому геніальний Василь Симоненко писав: «Україно, ти моя молитва, ти моя розлука вікова, гримонить над світом люта битва за твоє життя, твої права»? >>
Весна вже покликала господарів у поле. На базарах не проштовхнутися: люд вибирає насіння та міндобрива, шукає, чим би земельку покропити, щоб бур’яни не росли і зайвий раз не брати сапу до рук. «Візьміть ще оцей перепарат, під корінь внесете. Він стимулює ріст і зміцнює рослину», — припрошує продавець молоду жіночку, яка купує яскраві пакети з імпортним насінням. >>
У 2012 році в лісовому урочищі поблизу села Мощена, що біля Ковеля, з’явилося нове військове кладовище. Навесні 1944 року тут точилися кровопролитні бої за Ковель, тому солдатських поховань у цій місцині є ще чимало. Відшукати їх і навіть ідентифікувати — справа благородна й необхідна. Бо війна справді не закінчена доти, доки не похований її останній солдат. >>
На початку ХХ століття Українська держава відновила свою незалежність, яку два її історичних сусіди — західний (Польща) та північний (Росія) — хитрощами, підступністю та збройною агресією ліквідували, а Україну загарбали та поділили між собою. >>
Як відомо, минулорічної весни наше Міністерство культури заявило про необхідність створення в Україні музею тоталітаризму, який би розкривав весь масштаб злочинів комуністичного режиму проти українського народу. >>
Лубенський благодійний фонд «Надія і Батьківщина» впродовж багатьох років розшукує в Україні громадян, які під час Другої світової війни були вивезені на примусові роботи до Норвегії, і підтримує творчі контакти з відповідними норвезькими установами. >>
