22 січня виповнюється 60 років із дня створення Закарпатської області. Саме з того часу Срібна земля стала частиною України. З цієї нагоди ми зустрілися з керівником краю Олегом Гаваші. А оскільки розмова відбувалася під час різдвяних свят, то хотілося більше говорити про вічне, нiж про мирське і суєтне. Тим паче що в долі голови обласної державної адміністрації ніби віддзеркалена доля всього повоєнного Закарпаття.
«З возз'єднанням iз Україною Закарпаття перестало бути придатком до іноземних держав»
— Олеже Оладаровичу, як оцінюєте 2005 рік?
— Рік був непростий. Вдалося створити заплановану кількість робочих місць, збільшити майже вдвічі середню заробітну плату, суттєво поліпшити промислове виробництво. Маємо найвище в Україні зростання кількості малих підприємств. Ми є лідерами з темпів зростання доходів місцевих бюджетів. Усе це дало можливість Закарпаттю, за останніми рейтинговими показниками Кабміну, піднятися з 22-го на 12-те місце в Україні.
Хоча проблем залишається чимало: це і безробіття, і сповільнення іноземних інвестицій через відомi причини, і нестача фінансування Державної програми ліквідації наслідків паводка, і брак коштів на збереження культурної та історичної спадщини.
— 22 січня виповнюється 60 років із часу створення Закарпатської області. Дехто й тепер критикує такий розвиток історії...
— Якщо коротко, то з возз'єднанням із Україною Закарпаття перестало бути придатком до іноземних держав. А це значить, що ми стали повноцінно розвиватися як народ.
— Возз'єднання відбилося й на долі вашої родини...
— Мій рід — із корінних мукачівців. Дід Людвіг був інспектором шкіл Мукачівської округи. Потім став директором Росвигівської школи. На жаль, війна перекреслила його долю. Призвали в угорську армію, і в 1944 році він потрапив у полон. При перевезенні з одного табору в інший загинув. Навіть точно не знаємо, де саме. Відомо лише, що десь під Харковом.
Другий дід Михайло Бабак — із Київщини, служив у радянській армії. У званні майора авіації згорів у літаку над Берліном. До речі, мамині два брати теж загинули на фронті.
— То у вас вдома — соборна Україна?
— У мене — повний інтернаціонал. Адже дружина Ольга — росіянка, з-під Самари.
— І яким був Мукачів у часи вашого дитинства?
— Батько народився тоді, коли ще офіційно писали «село Росвигово». А нині це — один із головних мікрорайонів міста. А тоді було всього кілька вулиць, у тому числі й наша — Яна Коменського. Тож усе будувалося на моїх очах.
Уже півстоліття живемо на одному місці. Причому в нашому дворі — аж чотири покоління: батьки, ми з дружиною, син із невісткою і найбільша наша радість — онук Олежик.
— Чому пішли вчитися на математика?
— Чесно кажучи, хотів бути медиком. Але після хвороби лікарі рекомендували мені вчитися заочно, аби бути під доглядом батьків. А оскільки медичного заочно не буває, то вступив на математичний. Я люблю точні науки.
З 17 років влаштувався працювати в школу. Спочатку лаборантом, далі вихователем у групі подовженого дня. А вже на старших курсах викладав математику. Так що моє навчання в університеті відразу збiглося з практикою.
— Вас призначили директором школи у 25 років...
— Так, я став наймолодшим директором у Мукачеві. Причому однієї з найбільших і найавторитетніших шкіл — СШ №1. Це була колишня гімназія, яка завжди славилася своїми традиціями. Мені приємно, що це сталося в школі, в якій я вчився, у якій пройшов усі педагогічні щаблі.
— Які враження залишилися від часів вашого директорства у школі?
— Сьогодні починаю розуміти, що затримка із розбудовою демократичного суспільства у нас викликана тiєю системою освіти. Більшість уваги тоді концентрувалося на ідеології, на диктаті, на тому, що учень не має права на свою думку.
Мене двічі хотіли виключити з партії. Одного разу за те, що на педраді ми сиділи спиною до портрета Леніна. Питання розглядали навіть на бюро міськкому партії. На що я відповів, що спиною до Леніна у нас сидять усі керівники, адже портрет був у кожного в кабінеті над столом.
А вдруге хотіли виключити, коли на свято поруч із прапором СРСР на школі вивісили прапор не Української РСР, а іншої республіки. Переплутали, бо там і там була синя смуга, але різної ширини. Завжди шукали до чого придертися.
Наприклад, під час перебудови приходили рахувати, скільки разів керівником на зборах було сказано критики: я це робив неправильно, ми не допрацьовуємо, у нас проблеми і т. iн. Отака штучність у всьому.
Хоча не все було погано в ті часи. Система підбору кадрів, їхня підготовка, навчання відповідальності — те, чого зараз не вистачає.
— А що тоді хотілося змінити у школі?
— Те, що і тепер: менше давати матеріалу, а більше вчити учня самостійності. Треба навчити думати, висловлювати свою думку і її захищати. І вчитель, і учні повинні бути в першу чергу партнерами, співрозмовниками, колегами. Не може людина у 20 років бути вільною, якщо з шести років iз неї ліплять раба.
«Заяву про вихід із СДПУ(о) я написав відразу після того, як Різак вимагав поповнити партію п'ятьма тисячами освітян»
— Олеже Оладаровичу, дехто вважає вас достатньо різким.
— Дивлячись, що під цим розуміти. Я даю можливість людині себе проявити. Але якщо вона не хоче працювати, не справляється з обов'язками, то мушу вживати заходів. Якщо вчитель погано вчить, а мені кажуть, що в нього двоє дітей, я відповідаю, що забувають про сотні тих, які через нього страждають. Може, це не різкість, а вимогливість?
— А з роками ви змінюєтеся?
— За період, який довелося пережити під час останніх виборів, я на багато що в житті почав дивитися по-іншому. Я став компроміснішим.
— Цікаво, що відомий процес департизації почався саме з вас...
— Я перший вийшов із СДПУ(о), але це ще не була департизація. Я працював начальником управління освіти і науки, а керівник обласної партійної організації Іван Різак був першим заступником «губернатора». Він вимагав від мене, аби поповнити партію примусово-добровільно 5 тисячами освітян. І наполягав замінити всіх керівників, які не є членами СДПУ(о), на партійців. Відразу після цієї розмови з Різаком я написав заяву.
— Але змінився «губернатор», і новий голова облдержадміністрації довго вас на посаді не потерпів.
— Геннадій Москаль запропонував мені повернутися в СДПУ(о). Я сказав, що цього робити не буду. Друга його умова була — перестати спілкуватися з Віктором Балогою, який тоді очолив опозицію.
Тож дружби між нами не було, але й війни — теж. Поки Ющенко не приїхав у Виноградівський район, який я тоді очолював, з гуманітарною допомогою. Москаль зателефонував і заборонив Ющенка зустрічати. А Віктор Андрійович, будучи Прем'єр-міністром, багато зробив для Закарпаття. Тепер знову приїхав із допомогою. На другий день ми разом піднялися на Говерлу. З того часу мене почали знімати з роботи.
— І що було далі?
— Став заступником керівника штабу «Нашої України». Займався парламентськими і президентськими виборами.
— Себто стали другою людиною у штабі після Віктора Балоги?
— Так.
— Що вам дали чотири роки в опозиції?
— Те, що довелося пережити, не хочеться побажати навіть ворогу. Хай ніколи політичні баталії не доходять до використання силових та кримінальних структур. Ці чотири роки, безперечно, не минули даремно.
Тепер, коли приймаю кадрове рішення, стараюся його максимально відстрочити. А все-таки, думаю, може, щось зміниться і не треба буде вживати, як ви кажете, «різких» заходів. За цифрами і показниками насамперед стараєшся бачити людину.
— Вам погрожували за ці роки?
— Так. Але більше я переживав, коли погрожували родині. Наприклад, що внук із садочка може не повернутися. Це викликало хвилювання. Але я розумів: якщо піддатися емоціям, якщо я піду, другий-третій, то ніяких змін в Україні не буде.
— Що вас найбільше вразило під час Помаранчевої революції?
— Дивовижна толерантність, солідарність, взаємодопомога і позитивна аура величезної маси народу. Тому ми добре розуміємо, що люди чекають швидких змін на краще. У них великі сподівання. Але, на жаль, не все вдається вирішити так швидко.
— І який наш головний здобуток за цей час?
— Відкритість суспільства. Кожен тепер може висловити свою думку. Дивіться, навіть всередині партій нині існують різні позиції. Ця демократичність, публічне обговорення рано чи пізно дадуть можливість суспільству знаходити правильні рішення.
— Про що думалось, сідаючи в найвище крісло в області?
— Тут, чесно кажучи, не знаєш — тішитися чи сумувати. Адже чим вища посада, тим більша відповідальність.
— Який головний плюс «губернатора» Гаваші?
— Те, що довелося пропрацювати на різних рівнях — головою райдержадміністрації, в.о. міського голови Мукачева, начальником управління облдержадміністрації, першим заступником «губернатора». Я займався багатьма питаннями і цей досвід вважаю великим плюсом.
— Що вам у своєму характері подобається, а що ні?
— Один із мінусів — не завжди сходу і оперативно приймаю рішення. Люблю розібратися в деталях. А це потребує часу. Хоча, з іншого боку, це плюс. Адже перед тим, як прийняти рішення, стараюся вислухати всіх. Це дає змогу в багатьох випадках уникнути помилки.
— Ви — єдиний голова облдержадміністрації в Україні з партійним значком партії «Реформи і порядок». Ваше керівництво обласною організацією ПРП — випадковість чи закономірність?
— Обласна організація ПРП сформувалась після виборів мера Ужгорода. Це було рішення керівництва партії. Перед парламентськими виборами 2002 року єдиною областю, де не було організації ПРП, виявилось Закарпаття, звідки походить голова партії Віктор Пинзеник.
Він запропонував мені очолити обласну організацію. Знаючи, що ПРП буде йти в команді Ющенка і на парламентські й на президентські вибори, я погодився.
— І що сьогодні представляє обласна організація партії «Реформи і порядок»?
— Можу пишатися тим, що до нас не вступають із меркантильних міркувань. Ми нікого в партію не женемо. До нас iдуть за переконаннями. Маємо близько 2,5 тисячi активних симпатиків.
«Угорською почав говорити раніше, ніж українською»
— Цікаво, як ви познайомилися з дружиною?
— Оля вчилася у будівельному технікумі у Вітебську з моєю однокласницею. І приїхала до неї в гості в Мукачiв. Оскільки я вже працював у школі, то зайшли до мене на роботу. Так все і почалося...
— І довго зустрічалися?
— Три тижні. (Усміхається. — Авт.)
— Ого! І як відреагували батьки?
— А що їм залишалося? Я привів Олю, представив і сказав, що ми подали заяву в ЗАГС.
— А проблем у такій інтернаціональній сім'ї не виникало?
— Ні, бо ми до інтернаціоналізму звикли. Адже батько — угорець, мама — українка з-під Києва.
— А угорською володієте?
— Угорською я почав говорити ще, можливо, раніше, ніж українською. Адже в садок не ходив і часто сидів у бабки. Але вдома ми спілкувалися українською, аби не ставити в незручне становище маму. Тому читаю і розумію вільно. Бракує тільки розмовної практики.
— Судячи з ваших полиць, ви любите читати...
— Люблю.
— І яку книжку прочитали останньою?
— «Код да Вінчі». Люблю детективи, які мають свою філософію, глибину. Запам'яталася фраза одного з героїв: «Мене вже не цікавить, що говорять. Навіть не цікавить, що думають. Найцікавіше, що вони будуть робити після того, як сказали й подумали». Ніби про наш час.
— Ваш улюблений афоризм?
— Не кажи «гоп», доки не перескочиш.
Ужгород.