Лех Другий

      Сьогодні у Варшаві відбудеться інавгурація нового президента Республіки Польща. Відтепер цю посаду офіційно обійматиме правий консерватор Лех Качинський, уже другий Лех на чолі польської держави після легендарного Валенси. Власне, Качинський вийшов із того самого «солідарного» середовища, що й Валенса, але зрозуміло, що «його» Польща буде інакшою, ніж Польща початку 1990-х, і далебі не такою, як у період правління Александра Кваснєвського. Що чекати від «Четвертої Речі Посполитої» полякам на українцям?

Кінець доби Кваснєвського

      Сьогодні, напередодні католицького Різдва, відбудеться інавгурація нового президента Польщі Леха Качинського. Цей правий консерватор переміг у запеклій боротьбі Дональда Туска, ліберала-центриста. Обоє походили з одного середовища — «Солідарності», але, як ведеться, найзапекліші баталії точаться між ідеологічно близькими партіями. Колишні соратники перетворилися на «запеклих друзів», хоча і Туск, і Качинський присягалися, що конкуренція на президентських виборах не розсварить їх при створенні парламентської більшості.

      Наразі ж маємо чіткий розкол «правого фронту» на переможену ліберальну опозицію та на переможців — «антикорупціонерів», прибічників Качинського, підсилених ультранаціоналістичними католицькими консерваторами. Найістотнішим приводом для сварки стала післявиборча боротьба за посади при формуванні уряду, адже на всіх найважливіших посадах опинилися люди з пропрезидентської партії «Право і справедливість», керованої братом-близнюком нового глави держави Ярославом Качинським. Посада президента в Польщі не має абсолютної повноти повноважень, але через можливість накладення президентського вето залишається вкрай важливою.

      Інавгурація нового лідера Польщі відбудеться на тлі досить стабільної ситуації: у парламенті «Право і справедливість» досить легко знаходить порозуміння з політичними маргіналами і націоналістами, оминаючи «Громядянську платформу» Туска. Тож президента Леха Качинського зустріне впевнений уряд Казимира Марцинкевича і розгублена опозиція». Спроби Дональда Туска і Яна Рокіти створити «тіньовий уряд» виглядають менш переконливими, ніж стабільність кабміну, котрий, очевидно, зможе протриматися навіть без підтримки більшості Сейму. Початковий кадровий вакуум уряду заповнюється парламентарiями і відставними чиновниками, охочими повернутись до великої політики після періоду правління посткомуністичної команди Александра Кваснєвського. Тож виглядає так, що праві консерватори прийшли всерйоз і надовго.

      Хвиля критики на адресу уряду Марцинкевича розпочалася ще коли не минуло й пари місяців після виборів. Адже серед польських інтелектуалів «ПіС» не є улюбленцем, а прем'єр-міністр не має значної популярності в мас-медіа. Роздратування партія президента викликала насамперед через провалену спробу коаліції з «Громадянською платформою», на яку покладалися сподівання щодо модернізації Польщі. Найбільше ж польські ліберальні кола стурбовані тим, що новий президент може стати заручником своїх прибічників із націоналістичних середовищ, пов'язаних з «Радіо Марія» та отцем Ридзиком, відомим провокаційними заявами антисемітського і ксенофобського характеру. Адже саме ці середовища найактивніше цькували проєвропейську програму «ГП» і, власне, забезпечили перемогу харизматичному Качинському, опираючись на малоосвічений електорат сіл та містечок.

      Водночас можна поставити під сумнів цілковитий відхід із політичної сцени Польщі повного сил та енергії 52-річного Александра Кваснєвського. Навряд чи він погодиться на кар'єру викладача чи дипломата (раніше анонсована можливість Алека головувати в ООН тепер виглядає надто примарною).

      Польські посткомуністи з «Союзу демократичної лівиці» (СЛД), котрі з величезними зусиллями подолали прохідний бар'єр до Сейму на осінніх виборах, не збираються складати зброї. Як видно, вони перегруповують сили й партійну стратегію. Коментатори вважають, що на перспективу готується перебудова ліберального середовища Польщі, зосередженого навколо «Громадянської платформи», й інтеграція його з лівими, орієнтованої на «СЛД». Для цього польський лівий рух повинен позбутися негативної аури найбільш корумпованого політичного середовища і відмовитися від комуністичних сентиментів, повернувшись до дійсної соціал-демократії.

«Дешева» і «чесна» держава

      Попри те, що новий президент Лех Качинський ще навіть не брався до творення декларованої «принципово нової Польщі», орієнтованої на класичні вартості 30-х років, політика його уряду вже змушує Європу замислитися. Гаслом, з яким Качинський переміг на виборах, була побудова Четвертої Речі Посполитої, орієнтованої на тяглість некомуністичної традиції. Ця конструкція опинилася під загрозою внаслідок провалу коаліції з «ГП», адже зараз довелося блокуватися з польським варіантом Жириновського — популістом Анджеєм Леппером та ультранаціоналістами з «Ліги польських родин».

      Наразі польський прем'єр-міністр Казимир Марцинкевич намагається реалізувати програму, яка спиратиметься на прозору внутрішню політику «дешевої», але «чесної» держави. Головними обіцянками стали «непримиренна» антикорупційна боротьба, зменшення податкового тягаря, «держава, привітна для громадянина», адміністративна реформа, пов'язана зі скороченням кількості чиновників та спрощенням бюрократичних перепон (приміром, на відкриття фірми під ключ було обіцяно три дні). Не менш райдужні й обіцянки у галузі соціального будівництва — збудувати три мільйони нових помешкань впродовж трьох років. Оживити польську економіку новий уряд збирається за допомогою використання коштів Євросоюзу, а гарантами цього має стати виважена монетарна політика, спрямована на зменшення процентних ставок і прийнятий для експортерів курс злотого.

      Візиткою «ПіС» стала боротьба з дошкульною польською корупцією. Для цього передбачається запровадити суттєві зміни у законодавстві і скликати спеціальний орган, пов'язаний із парламентськими слідчими комісіями. Тож наразі в Польщі активно ловлять дрібних хабарників.

«Закордонна доктрина» Качинського

      Попри критичні, а подекуди й недипломатичні виступи Леха Качинського на адресу Німеччини і Росії неприємних казусів наразі не сталося. Керівником міністерства зовнішніх справ РП є досвідчений Стефан Меллер, донедавна посол Польщі в Російській Федерації; саме він залагоджував напружену ситуацію після систематичних побиттів польських журналістів та співробітників амбасади в Москві. Зараз до МЗС із резерву повернулося чимало досвідчених дипломатів, відставлених у часи правління «СЛД». Водночас після інавгурації Качинського польська зовнішня політика може загостритися, адже надто багато обіцянок було дано новим президентом, а лейтмотивом був перегляд історичної політики, яка грунтується на поверненні «символічних боргів» Росії і Німеччині.

      Коли «ПіС» прийшов до влади, Брюссель одразу виявив своє занепокоєння, адже позицію Качинського означили як спробу вирішувати польські національні інтереси європейським коштом. «Стара» ліберальна Європа в публічній риториці давно відмовилася від більшості сповідуваних Качинським гасел, зокрема від апелювання до вартостей консервативного християнства та національних традицій. Те, що влаштовує середньостатистичного польського селянина, просто лякає брюссельського парламентарiя чи чиновника, зокрема, йдеться про євроскептицизм Леха Качинського та його гострі заяви щодо сексуальних меншин і смертної кари. Найбільшого ж розголосу в Європі набули заборони проведення в Польщі «гей-парадів».

      Зміцнілий польський націоналізм може суперечити інтересам Польщі на її шляху до суспільної і державної модернізації, адже Європейська Комісія нещодавно вже застерегла Польщу можливістю позбавлення права голосу, якщо Варшава продовжуватиме наполягати на поверненні смертної кари і переслідуватиме гомосексуалістів. Італійська газета «Ла Стампа» заявила навіть, що після смерті Папи Івана Павла ІІ Польща стрімко втрачає свій престиж у світі і їй не вдасться використовувати харизму великого понтифіка-поляка, адже праві сили походять з Польщі «провінційної, селянської, консерватистської і недовірливої до правил європейської гри».

      Передбачаються ускладнення і в польсько-німецьких відносинах через реанімацію повоєнної проблематики, зокрема, через створення у ФРН Центру вивчення депортованих (значна частина нинішньої західної Польщі до війни належала до Німеччини і була передана по війні полякам в обмін на окуповані в 1939 році Сталіним землі Східної Галичини). Праві кола Німеччини прагнуть створити такий Центр, аби дослідити злочини проти німецького мирного населення під час післявоєнної депортації, водночас польські праві висунули зустрічну пропозицію щодо відшкодування знищеної німцями Варшави.

      Німеччина в пошуку нової національної ідентичності прагне ліберальнішої оцінки своєї участі у Другій світовій війні, тому вкрай болісно оцінює постійні нагадування про польські втрати і можливість відшкодувань. Символічна «цвинтарна пам'ять» може значно актуалізуватися в Польщі саме зараз, адже є невід'ємною частиною «доктрини Качинського». Водночас він уже пом'якшив свій радикальний імідж, почавши залагоджувати гострі кути передвиборчих обіцянок, і наголосив, наприклад, що є «партнером та приятелем Німеччини».

Польща й Україна

      Новий амбітний Президент Польщі залишається добрим партнером для України, враховуючи можливості зміцнення геостратегічної вісі Київ—Варшава. Польські праві сили, як «Право і справедливість», так і «Громадянська платформа», активно підтримували Помаранчеву революцію і залишаються прихильниками не лише посиленої регіональної кооперації, а й лобіювання інтересів України в ЄС та НАТО. Навряд чи Качинський підтримуватиме інтереси України з тією енергійністю, з якою це робив Кваснєвський, позаяк першочерговими завданнями новий президент бачить подолання внутрішніх проблем, зокрема безробіття і корупції. Однак Качинський неодноразово наголошував, що співпраця з Україною є частиною стратегічної політики Польщі. На користь цього свідчать широкі перспективи, зокрема енергетичної політики і транспортування енергоресурсів. Тут варто наголосити, що балтійський трубопровід із Росії до Німеччини спрямований не лише проти України, — він б'є і по інтересах Польщі. Тож можна сказати, що агресивна політика Росії сама підштовхує Україну і Польщу до реанімації центральноєвропейських регіональних утворень, зокрема Вишеградського союзу і посилення взаємної співпраці в стратегічних галузях, як-то захист національної безпеки та обмін інформацією.

      Враховуючи прихильність, ба навіть романтичне ставлення Качинського і «ПіС» до «помаранчевої» України й розуміння політичними елітами нової Польщі комплексу проблем, пов'язаних із внутрішньою перебудовою нашої держави, можна сміливо припустити, що нинішні польсько-українські стосунки будуть навіть щирішими і виразнішими, ніж за польських посткомуністів. Однак, зважаючи на вагу «історичних розрахунків» у внутрішній, і, що набагато гірше, у зовнішній політиці Польщі, та на середовища, котрі займатимуться збереженням «національної честі і гідності», можна передбачити, що й причини для сварки Варшави з Києвом також можуть знайтися.