Не така страшна Вища рада юстиції, як її змальовано у новому законопроекті

12.11.2003

      Говорячи про Вищу раду юстиції, слід передусім вирішити, чи потрібен такий орган узагалі. Є Вища кваліфікаційна комісія суддів, є Вища рада суддів і є Вища рада юстиції... Наріжним каменем діяльності останньої є робота з суддівським корпусом. Під цією роботою слід розуміти, зокрема, розгляд подання на суддю, звільнення котрого, згідно з новим законопроектом, може ініціювати лише Вища рада юстиції. Але ж остаточне рішення в будь-якому разі лишається за Верховною Радою, яка суддю на посаду призначає. При цьому, однак, хід поданню щодо зняття повноважень з судді дає ВРЮ. Проте судді пропонують, щоб до цього долучалася ще й думка Вищої ради суддів...

      Головним же моментом у цьому законопроекті є його авторство. Вже не раз говорилося про це, і не раз таке питання порушувалося на засіданнях парламентського Комітету з питань регламенту та депутатської етики: Сергій Ківалов, один зі співавторів законопроекту, є одночасно і народним депутатом, і головою ВРЮ. Це, звичайно, суперечить чинним засадам Конституції, за якою можна бути лише або депутатом, або керівником такого органу, як Вища рада юстиції. І те, що законопроект створював саме Ківалов, накладає, певна річ, суттєвий відбиток на цей документ, який дає певний карт-бланш Вищій раді...

      І все ж перебільшувати значення як нового законопроекту, так і Вищої ради юстиції не варто. Зрозуміло, що додатковий вплив на суддів з прийняттям закону ВРЮ отримає: невгодні судді просто опиняться на гачку подання, яке на них може зробити Вища рада юстиції. Проте без згоди Ради Верховної звільнити суддю, позбавити його суддівського статусу, місця роботи та недоторканності ВРЮ не має права. Ось про це і слід пам'ятати.

      Якби насправді новий законопроект робив би Вищу раду юстиції самодостатнім органом із не обмеженими більше ніким можливостями, то такий закон, напевне, не пройшов би горнило сесійної зали. За нього не проголосували б депутати. Але поки що такої небезпеки для правового поля України нема, і не тут її треба шукати. Бо, зрештою, не з Вищої ради юстиції телефонують суддям і вказують їм, яке рішення слід прийняти. Це робить Адміністрація Президента й особисто сам «адміністратор»... Верховний Суд це також робить, тому що від нього залежить сказати судді: «Приймеш таке-то рішення, то ми його все одно тут, у Верховному суді, скасуємо, а ти отримаєш догану за неправомірні дії...»

      У даному випадку треба пам'ятати про інше: ініціатор законопроекту, тобто Ківалов, лобіює свій меркантильний інтерес. Звісно, дивним було б, якби він цього не робив. Але депутатам необхідно цьому запобігти, скажімо, шляхом висунення власного альтернативного законопроекту. І якщо так і станеться, то хай би Ківалов у своєму варіанті закону хоч пожиттєве головування у ВРЮ собі виписав, ба навіть тричі пожиттєве, це вже нічого не змінить, якщо, повторюся, Верховна Рада у цьому питанні займе чітку позицію.

      Про такі моменти ми, звичайно, будемо ще говорити у Верховній Раді. Хоча, з іншого боку, я справді не розумію, звідки стільки емоцій навколо законопроекту Ківалова. Він, певна річ, неякісний, але натомість дуже прозорий — мається на увазі те, що дехто хоче забезпечити себе вигідним кріслом на решту життя, і це абсолютно очевидно. Так що в цьому законі не можна заблукати, цей «ліс» такий рідкий, що з-поміж дерев видно сусідню вулицю. І жодних підводних каменів, які є небезпечними і які можна було б не помітити, в ньому немає. Тут треба просто приймати його або ні.

      Хочу ще додати те, що, в принципі, Вища рада юстиції — це похідна від нинішньої системи. Це її віддзеркалення та одна зі складових. Тому зараз нарікати на неї — це все одно, що нарікати на погану дорогу, яка зіпсувала автомобіль. То ж не їздь по таких дорогах або поміняй їх. Можна законом зобов'язати Вищу раду юстиції нагородити, приміром, суддю Василенка медаллю, але ВРЮ все одно цього не зробить. Можна вписати у закон про ВРЮ ще бозна-які ідеальні норми, але якщо теперішній режим буде вічним, то, на жаль, нічого з виконання такого закону не вийде.

  • Кодекс честі?

    Не так давно соціальна реклама закликала не шукати роботи за кордоном, бо там українці потраплятимуть у рабство. Але насправді така халепа чигає й удома. В умовах, коли заробітна плата застигла на докризовому рівні (якщо не скоротилася взагалі), а ринок вакансій дедалі вужчає, працівник погодиться практично на все. Аби втриматися в офісі чи на виробництві та понести додому яку–не–яку копійку. Тож часто вживане щодо теперішніх реалій слово «феодалізм» не є метафорою. Феодалізм він феодалізм і є. Хоч і з поправкою на ХХІ століття — тілесні покарання для найманих працівників іще не застосовують. Поки що. Змінити стан справ міг би Трудовий кодекс. >>

  • Скопенко проти «УМа»

    Рік тому, 1 червня 2005 року, «УМ» опублікувала матеріал «Війна на замку, ключ у ректора» — інтерв'ю з професором Київського національного університету ім. Шевченка, доктором історичних наук Віктором Королем. Редакція не мала підстав не довіряти доктору Королю (автору п'яти сотень публікацій на тему Другої світової війни), про якого отримала схвальні відгуки від істориків України і діаспори. Тоді я не почула від викладача майже нічого нового. Про те, що гуманітарні — «ідеологічні» — факультети Національного університету, передусім історичний, не зазнали кардинальних змін після перетворення державного ладу в Україні з тоталітарного на демократичний, мені як оглядачу відділу освіти в газеті доводилося упродовж останніх років вислуховувати і від викладачів, і від студентів, і від їхніх батьків. Здивувало інше. А саме, що на вимогу громадської організації ректор вільного державного ВНЗ намагався «вплинути» на викладача. Адже Віктор Король «посмів» опублікувати дослідження про битву за Київ, базоване не на радянській ідеології, а на свідченнях очевидців.
    У вересні 2005 року редакція газети «Україна молода» отримала позов до Шевченківського районного суду на основі публікації «Війна на замку, ключ у ректора». Вимога: спростувати відомості, наведені в інтерв'ю Віктора Короля. >>

  • Опозиція в законі?

    В англійському парламенті офіційна опозиція існує вже давно — принаймні за часів королеви Анни, яка царствувала в перші десятиліття XVIII століття, вона вже була. Як той англійський газон з анекдоту, який для пристойного його вигляду потрібно «всього лише» триста років поливати, підстригати, плекати, так і те, що вкладають зараз у поняття «парламентаризм» та «демократичні цінності», слід було б вкинути у землю вже давно, аби зараз збирати плоди посіяного. Проте історія України всім відома — до 1991 року зоровою метафорою опозиційності могла б бути хіба що уявна фігура у білому савані та з косою у руці. Але й після здобуття Україною незалежності стан справ не набагато покращився, тож на тринадцятому році існування нашої суверенної, «ще не вмерлої» Батьківщини стосунки влади та опозиції досі лишаються «не оформленими». >>

  • Про депутатський імунодефіцит,

    Як говориться у наукових працях, коротка історія питання: про запровадження таких собі парламентських урядників, які б заспокоювали надмірно гарячих учасників навколотрибунних ексцесів, ішлося вже давно. Востаннє ця ідея актуалізувалася у зв’язку з політреформою, коли опозиція ночувала в сесійній залі, блокувала трибуну тощо. Пригадується, як тоді у кулуарах своїми міркуваннями з цього приводу ділився постпред Кучми Олександр Задорожній. Говорив він про те, що варто було б організувати таку службу, представники якої зупиняли б усі непарламентські конфлікти, перешкоджали бійкам тощо, а тих, хто досяг особливих успіхів на полі бою, виводили б попід білі рученьки з зали. А як робоча назва для таких «санітарів лісу» згодиться номінація «Пристави» — так виходило за його словами. (Ідея для прихильників подібної новації: використати ім’я одного з жахіть Стівена Кінга — Той, Хто Обходить Ряди. А що? Якраз було б влучно по відношенню до розташування депутатських місць)... >>

  • Хроніка відкушених вух

    «УМ» вирішила дослідити, наскільки поширеним є непарламентське спілкування між депутатами в інших країнах світу, а також віднайти приклади запровадження чогось на зразок внутрішньої поліції у стінах законодавчого органу. З’ясувати вдалося наступне. Випадки порушення депутатської етики у вигляді нетипової чи хуліганської поведінки, нецензурної лексики та блокування роботи парламенту, як правило, не регулюються окремими законами чи нормами. Вони підпадають або під традиційно наявні у будь-якому парламенті «Засади депутатської етики», або під Кримінальне законодавство. У системах парламентського права наших найближчих сусідів — Росії та Польщі — елементи депутатської етики окреслюються наступними документами: Конституцією, виборчим законодавством, законами про виконання депутатами своїх обов'язків, регламентом парламенту. >>

  • ЗМІїборці

    Про державу можна сказати: вона така, якою є її турбота про старих (чи про інвалідів, хворих, дітей-сиріт абощо). А можна й змінити ракурс оцінювання, і говорити не про знедолених чи малозабезпечених, а про журналістів. Тобто стверджувати: держава така, якою є її шана і увага до преси. І це не тому, що «Україна молода» належить до мас-медіа, і своя сорочка їй ближче до тіла. А тому, що в будь-якому соціумі насправді важать три складові: народ, влада, преса. Остання — як перекладач між двома сторонами, кожна з яких говорить своєю мовою, точніше, мовою своїх інтересів, цінностей, можливостей. Іще вона — адсорбент думок, настроїв чи імпульсів, які підіймаються знизу, аби бути поміченими і відчутими вгорі. Так повелося здавна, ще відтоді, коли преси як такої не існувало, а замість неї «руку на пульсі історії» тримали мандрівні барди, поети, казкарі... Як про це у Лесі Українки? «...Співці по місту ходять, / І піснями люд морочать, / Все про рівність і про волю / У піснях своїх торочать. / Вже й по тюрмах їх саджають, / Та ніщо не помагає, / Їх пісні ідуть по людях. / Всяк пісні ті переймає...» А якщо без пафосу і без цитат, повторимось іще раз: кожна держава настільки «хороша», наскільки вона любить пресу. Наша нас, «співців», не любить. Бо запроваджує такі закони, за якими безкарно можна давати репортаж хіба що про полювання на крокодилів біля Сейшельських островів. За умови, звичайно, якщо крокодили дадуть свою письмову згоду. >>