Гра в «перевідного» злочинця

      Парламентські «змагання» навколо персони чергового Генерального прокурора відтіснили на задній план заяву Святослава Піскуна, яку вiн  наостанок, уже практично знятий з посади, подарував вітчизняним мас-медіа. Мовляв, слідству вдалося-таки розшукати та затримати справжніх фігурантів у так званій «слов'янській справі» (тобто пов'язанiй з містом Слов'янськ на Донеччині). Незабаром було названо імена громадян, арештованих за підозрою в організації замовного вбивства відомого на Донбасі телевізійника Ігоря Александрова — підприємець зі Слов'янська Олександр Рибак, його брат Дмитро і ще двоє місцевих молодиків, Руслан Турсунов та Олександр Онишко.

      Ця iнформацiя з Генпрокуратури одразу спровокувала лавину запитань. Хто мусить тепер відповісти, зокрема, за минуле розслідування у справі, яке в світлі нових даних тягне хіба що на примітивний аматорський спектакль? Чи буде остаточно знято обвинувачення з першого підозрюваного в убивстві, Юрія Вередюка, нині також покійного? Та найголовніше: який мотив зухвалого злочину, в якому українське суспільство побачило «дубль другий» резонансної справи Георгія Гонгадзе?

      Наступні події довели, що служителі Феміди поспішати з відповідями якраз не налаштовані. За таких умов рідні загиблого журналіста, його колеги та численні друзі все частіше публічно вдаються до песимістичних припущень щодо перспектив остаточного розкриття злочину — мовляв, у боротьбі різних політичних та бізнесових груп Ігор Александров розглядається лише як незначна шахова фігура, а не безвинна офіра, чия кров волає про відплату.

Кілер, якому не йняли віри

      Нагадаємо хроніку кримінальних подій. 3 липня 2001 року о 7.45 ранку керівника слов'янської телекомпанії «Тор» Ігоря Александрова було по-звірячому побито у під'їзді будинку, де розташовувався його офіс. Через три доби, не приходячи до тями, журналіст, якому бейсбольними битками ( до речi, одну з них ви бачите на фото угорi) поламали майже всі кістки та пробили голову, помер у реанімації місцевої лікарні. Кілька наступних по похороні тижнів численні політичні організації та мас-медіа України послідовно не давали згаснути громадському інтересові до кривавого інциденту в провінційному містечку на Донеччині, проводячи паралелі зі скандальною «справою Гонгадзе», нагадуючи, що Александров був свого часу першим в Україні журналістом, якому через суд намагалися заборонити займатися  професійною діяльністю, що він незадовго до смерті започаткував на міському телевізійному каналі цикл передач «Донбас кримінальний» тощо. Під тиском громадськості правоохоронці перекваліфіковують порушену кримінальну справу з банального «хуліганства» на «вбивство на замовлення», передавши функції слідства Донецькій обласній прокуратурі.

      А до Слов'янська зі столичного Києва налітають десятки правоохоронних, депутатських, громадських комісій. Вони, правда, не так сприяють встановленню правди, як вирішують власні іміджеві проблеми, всіляко захищаючи честь хороших «своїх» та намагаючись хоч трошечки хлюпнути брудом у бік поганих «чужих». Кримінальна справа набуває всіх ознак суто політичної акції, для якої вже не так важливо, хто насправді, за що конкретно замордував журналіста, а головне — як це можна використати в протистоянні з конкурентами, скільки дивідендів на тому заробити.

      Наприкінці літа слідство організовує «контрольований витік» інформації у пресу про те, що замовний морд, мовляв, самотужки здійснив такий собі бомж із сусіднього Краматорська Юрій Вередюк, якого, власне, вже й заарештовано. 11 грудня заступник Генпрокурора Сергій Винокуров, призначений куратором розслідування після особистого втручання у резонансну справу Президента Кучми, повідомляє пресі, що слідство завершено і справу передають до Донецького апеляційного суду. Пильно відстежуваний «Україною молодою» судовий процес, що був вельми багатим на несподіванки, закінчується зовсім сенсаційно: хоча обвинувачуваний Вередюк охоче визнає на засіданнях факт скоєння ним убивства (додаючи лише, що «замовляли» йому іншу особу, яку він, мовляв, «випадково переплутав» з Александровим), проте 17 травня 2002 року суддя Іван Корчистий виправдовує його — через брак достовірних доказів.

      «Кілера, якому не повірили», звільняють з-під варти просто в залі засідань суду, він повертається до рідного міста, де живе під наглядом міліції, заробляючи на життя дріб'язковою торгівлею на базарі. 19 липня, за тиждень до касаційних слухань по справі у Верховному Суді України, на яке Вередюка викликали повісткою, він раптово помирає (офіційна версія: серцевий напад).

      Понад рік «справа Александрова» перебуває в глухому куті, аж поки керівництво Генпрокуратури (що за той час встигло чергового разу докорінно змінитися, ба, більше — потрапити у чергову немилість) несподівано знову не привернуло увагу суспільства до заплутаної вкрай історії.

«Дюссельдорфська касета» та «17-та дільниця»

      За теперішньою робочою версією слідчих, убивство журналіста організували слов'янські підприємці Олександр та Дмитро Рибаки, причому останній особисто брав участь у мордуванні Александрова в людному центрі міста, зробивши тим самим своєрідний подарунок старшому братові... на день його народження.

      Щодо мотиву злочину, то, як можна було зрозуміти зі скупих публічних повідомлень, слідчі Генпрокуратури вважають таким професійну діяльність покійного телевізійника, зокрема його намір продемонструвати в ефірі касету із записом розмови двох членів місцевого організованого злочинного угруповання «17-та дільниця», в якій кримінальні «авторитети» називають мозковим центром банди саме Олександра Рибака. Зараз братів Рибаків та двох молодих хлопців з їхнього оточення взято під варту, а для найшвидшого закінчення резонансної справи до Києва нібито звозять з колоній посиленого режиму засуджених раніше бойовиків «17-ї дільниці» — для очних ставок та отримання нових свідчень у справі.

      Тут варто згадати, що весь цей час діючими особами «справи Александрова» наполегливо намагалися стати двоє колишніх краматорських міліціонерів — Олег Солодун та Михайло Сербін, — чого якраз представники діючою влади їм наполегливо  не давали. Як згадувала вже «УМ» у публікаціях по «справі Александрова», це саме вони передали тележурналістові фатальну касету з оперативними записами для можливої трансляції в ефір. Солодун та Сербін через тиждень по кривавому злочині публічно називали його замовниками братів Рибаків, не забуваючи додати прізвище свого колишнього начальника, керівника Краматорського міського відділу боротьби з організованою злочинністю Володимира Бантуша.

      Проте незалежні регіональні експерти відзначають, що «екстремальна» кримінальна версія Сербіна-Солодуна, яку, судячи з усього, наважилися зрештою взяти на озброєння слідчі по «справі Александрова», має також суттєві недоліки. Зокрема, важко пояснити, навіщо Рибакам, навіть під загрозою публічного викриття їхніх зв'язків зі злочинним світом, було вбивати саме тележурналіста Александрова. Адже Сербін і Солодун, перш ніж звернутися до керівника телекомпанії «Тор», розсилали копії компрометуючої касети по багатьох керівних структурах виконавчої влади та силових відомств, пропонували її відомим політикам. Чесно кажучи, трансляція компромату в обмеженій мережі провінційної телекомпанії мало що до того додала б. Принаймні набагато більше сенсу було б спрямувати «санкції» проти первинних порушників спокою, тобто ображених міліціянтів-оперативників.

      Правда, останнім часом в інтерв'ю екс-вбозiвців стала фігурувати, поруч із переданою Александрову касетою, пачка фотографій уже зовсім скандального змісту. Там нібито було зафіксовано факти братання власника приватної фірми «Укрліга» Рибака з високими посадовими особами регіону та навіть момент... урочистого вручення йому знаку «Заслужений співробітник Служби безпеки». Знімки, на відміну від касети, дублікатів не мали та таємничо зникли під час розправи над Александровим. Що може, в принципі, слугувати дійсним мотивом зухвалого злочину.

      Але водночас виникають нові запитання. Якими шляхами, наприклад, скандальний аудіозапис розмови кримінальних «паханів», що відбувалася аж у німецькомі місті Дюссельдорф, потрапив до рядових провінційних міліціянтів? Як, до речі, й зниклі фотографії вельми конфіденційного змісту. Заради чого з таким поспіхом поховали у Краматорську Юрія Вередюка, хоча лунало чимало сумнівів у тому, що «екс-кілер» сконав своєю смертю? Та чи не були, зрештою, забитий журналіст, його знайомі вбозівці, навіть волоцюга Вередюк лише несвідомими іграшками в руках потужних таємних сил? Як тут не згадати принагідно, що покійний Александров багато років якимось чином був пов'язаний (чого він сам не приховував і навіть намагався використовувати) з генералом Євгеном Марчуком та, вочевидь, його «дуже спеціальним» відомством.

      Принаймні вдова загиблого журналіста Людмила Александрова нині публiчно висловлює сумнів, що нове слідство врешті-решт «вирулить» на справжніх винуватців загибелі її чоловіка. Вона навіть демонстративно допомагає рідним арештованих Турсунова та Онишко поконтактувати з незалежними українськими ЗМІ, аби висловити свої аргументи на захист підслідних. Ось так інколи відбивається в кривому люстрі української суспільної дійсності споконвічна теза про злочин та помсту...

Як не з'їм, то понадкушую

      Сьогодні в Слов'янську, та й по всьому Донбасу в цілому, мало хто має сумнів щодо причетності головних «братків» із «17-ї дільниці» до вбивства Александрова. Та зовсім інша річ — вичерпно визначити всі спонукальні мотиви злочину, а головне — зрозуміти, чому саме зараз державні служаки заходилися реанімувати майже призабуту кримінальну історію.

      Власне, практично немає сумнівів щодо того, що несподіване повернення до «справи Александрова» було спровоковане черговим загостренням боротьби між силовими правоохоронними структурами країни. Ймовірно, колишній Генпрокурор Піскун, відчувши, як під ним захиталося службове крісло, поспішив використати резонансні справи загиблих журналістів — Гонгадзе та Александрова — як останній аргумент у боротьбі зі своїми недоброзичливцями. У «київській» справі — свої, «центральні» резони, у «слов'янській» розгортання процесу «по-новій» давало чудові можливості «взяти на гак» регіональних служак із великими зірочками, що 2001 року старанно відводили слідство від справжніх кілерів, якi відшукали на міських смітниках бомжа Вередюка та умовив його взяти вину на себе.

      Вельми характерною для наведеної вище версії є деталь, що Генпрокуратура, яка, власне, й ініціювала друге коло розгляду «справи Александрова», заздалегідь ретельно повиводила з-під можливого обстрілу своїх працівників: усі так-сяк причетні «прокурорські», чи то слідчі по вбивству, обвинувачі на процесі Вередюка чи старі недоброзичливці Александрова, з якими він мав конфлікти за життя у рідному Слов'янську, отримали підвищення по службі з одночасним переведенням до інших міст регіону чи навіть подалі за його межі. Проте Святослав Піскун згаяв дорогоцінний момент для початку наступу на конкурентів та, як результат, програв. Як поведеться у «справі Александрова» новий шеф ГПУ — від того тепер залежатиме не тільки перебіг слідства, а й громадська уява про ступінь незалежності нового Генпрокурора.

      Зрештою, «друге читання» кримінальної історії вбивства незалежного журналіста з Донбасу демонструє також виразний передвиборчий підтекст. Діюча влада вкрай зацікавлена в тому, аби ще до початку активної фази президентських перегонів остаточно, хоч би й з другої спроби, закрити «справу Александрова». Щоб, не дай Боже, не подарувати опозиції приводу написати це ім'я на одному зі своїх передвиборчих прапорів. Чи справжнього винуватця злочину скинуть підбуреному натовпу «з царського ганку» цього разу, в даному контексті для можновладців не має жодного значення...