Анджей Пачковський: Дослідження комунізму потрібне з тих самих причин, що й дослідження нацизму

      Польський Інститут національної пам'яті має вкрай важливу функцію — досліджує архіви комуністичних спецслужб, передані в його користування. Завдяки IНП, директор якого має ранг міністра, кожен пересічний поляк зміг довідатись, що ж на нього «накопали» польські кадебісти, ба навіть дізнатись, хто ж їм у цьому секретно допомагав. Доступність цієї інформації жодним чином не «розколола» польське суспільство, а навпаки, згуртувала його здорові сили в процесі національного відродження. Передання архівів польського КДБ до окремої, не «гебешної», установи не спричинило «полювання на відьом», оскільки було розроблено жорсткі інструкції з упорядкування і збереження даних. У  разі потреби польські «секретні війська» сміливо звертаються по інформацію до IНП. Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з професором Анджеєм ПАЧКОВСЬКИМ, членом Колегіуму IНПу й одним із найавторитетніших польських істориків, який займається історією польських комуністичних спецслужб.

      — Пане Анджею, чи потрібно розслідувати злочини минулого, зокрема комунізму?

      — Дослідження комунізму потрібне з тих же причин, що і дослідження нацизму. Якщо ж при цьому ми знаходитимемо злочини — їх треба карати. Головний елемент розрахунку з минулим — розрахунок зі співробітником системи репресій та тими, хто їм допомагав. Є позиція проводити дослідження лише на загальнотеоретичному рівні, тобто писати, що «воєнний стан, введений у Польщі, був поганим», але не «копирсатися у приватному житті генерала Ярузельського». Більшість поляків виступають за проведення розрахунку за минуле в індивідуальний спосіб і оприлюднення прізвищ.

      — Ви стояли біля витоків Інституту національної пам'яті, як вдалося створити цю небезпечну для комуністів інституцію за умов їхнього повернення до влади?

      — Творення IНП було дуже складним, і його можна одразу розділити на дві частини. Перша —  це політико-правова підготовка до ухвалення закону про IНП. Попри те, що в тогочасному парламенті більшість складали представники коаліції постсолідарності, президент Кваснєвський, комуніст, наклав вето на перший проект. Утім вдалося переконати центристську селянську партію; було навіть створено додаткову коаліцію з метою подолання вето. Закон ухвалили в 1999 році, і розпочалося творення інституту, яке долало не менший опір. Йшлося про президента IПН, який обирається парламентом за поданням колегії інституту. Ця колегія є чимось середнім між науковою і наглядовою радою. Вона обирається парламентом і пропонує кандидата, який повинен отримати три п'ятих голосів парламенту. Ці процедури тривали дев'ять місяців, допоки було обрано президента. «Ембріональна» фаза від часу створення закону, себто від літа 1998 року до моменту, коли можна було ухвалити перші реальні рішення (до 1 липня 2000 року), склала два роки. Інститут мав отримати всі архіви спецслужб (із судовим і прокурорським включно). Процес передачі архівів був дуже довгим, останні документи, як було заявлено агентствами безпеки і розвідки, було передано в грудні 2004 року. Це все коштувало безліч часу і зусиль, зокрема на побудову і підготовку приміщень, адже сумарно в нашому архіві близько 80 кілометрів актів, решта ж усіх державних архівів містить 240 км документів. Але, як-то кажуть, технічні проблеми створені для того, щоб їх долати.

      — У чому конкретно полягав початковий задум?

      — Задум створення IНП полягав у позбавленні спецслужб їхніх (як вони вважали) спеціальних архівів комуністичного періоду. Зрозуміло, це не розповсюджувалося на документацію, витворену ними пізніше. Натомість усе, що було зібрано впродовж комуністичного періоду (за винятком технічної інформації, зокрема адреси конспіративних квартир чи параметрів розвідувальних або контррозвідувальних пристроїв), було передано до IНП, аби ці служби не панували над минулим. Було створено відділ, який займається вивченням історії спецслужб — апарату безпеки і розвідки, а також апарату репресій загалом. Не меншу увагу було приділено жертвам цього репресивного апарату, насамперед антикомуністичного партизанського руху, історії опозиції, політичним в'язням тощо. Цей же відділ займався розповсюдженням такої інформації за допомогою спеціальних видань, виставок, освітніх виїздів молоді (наприклад, походів партизанськими маршрутами), курсів для вчителів історії тощо. До IНП було долучено і Головну комісію з переслідування нацистських злочинів проти польського народу, створену в 1945 році. В 1991 році було внесено поправки до закону, і вона почала розслідувати і комуністичні злочини.

      — IНП часто пов'язують з люстрацією...

      — Інститут не виконує жодних люстраційних функцій і не займається перевіркою, хто був таємним агентом. Однак його архіви є головним джерелом для люстраційних інституцій, котрі діють цілком окремо і не пов'язані в жодний формальний спосіб з IНП. На жаль, досить часто в громадській думці плутають ці речі, думаючи, що інститут займається люстрацією, але це не так — інститут лише зберігає акти, котрі потім використовують люстратори. У процесі досліджень наших архівів випливає інформація про сексотів і про кадрових співробітників апарату безпеки. Завданням архіву є не лише збереження цих актів, а й передача їх державним інституціям, наприклад люстраційним прокуратурі і суду, звичайним прокуратурам і судам, що потребують інформації про минуле підсудного, і, ясна річ, нинішнім спецслужбам. Також ці дані є доступними для істориків і журналістів, які стикаються з історичними проблемами, і, безумовно, для постраждалих — осіб, на котрих апарат безпеки накопичував інформацію. За законом кожна особа, на яку гебісти збирали матеріли, має право прочитати свою справу й отримати ксерокопію. Якщо такі матеріали є, незалежно від кількості — дехто може мати п'ять сторінок, а на Яцека Куроня було 80 томів, — ці люди отримують статус покривдженої особи. Якщо цих матеріалів нема (часом комусь просто видається, що за ним стежили, чи матеріали було знищено), особа отримує відповідь, що не була покривдженою, бо в архіві нема доказів. Доступу до матерілів IНП не мають таємні агенти і штатні співробітники, котрі отримують довідки для оформлення пенсій.

      — Якою є ситуація з правом на особисте життя постраждалого? 

      — У документах на осіб, за якими стежили, є багато матеріалів приватного, а то й інтимного характеру, між іншим записи з телефонного прослуховування, котрі для відстежуваного дуже важливі, — дати і прізвища. Тож історик не повинен використовувати речей, котрі не мають наукового значення, і не йти шляхом дешевої сенсації — не публікувати в газеті, що міністр Х був пияком. Також у Польщі є закон про неявну інформацію, котрою завідує Управління головного інспектора особових даних, яке дбає, аби ці дані не перетворювалися на предмет торгівлі, бо є приватні фірми, що оперують іменем, прізвищем, адресою, фахом тощо.

      — Хто ж відповідальний за комуністичні злочини?

      — Репресивний апарат завжди був підпорядкований Компартії, незалежно від того, яку він збирав інформацію, як її обробляв, і що саме (і в якому вигляді) подавалося на вищий політичний рівень. Усі більш-менш важливі справи вирішувалися керівництвом Компартії. Наприклад, коли у 1976—77 роках створювалась опозиція, у СБ одразу вирішили раз і назавжди з цим всім покінчити: «брати за барки», бити, влаштовувати процеси і садити! Для цього активно збирали інформацію і переказували нагору, але в політбюро Герек і команда вважали, що цього не варто робити, бо це зле відіб'ється на іміджі Польщі, котра залежить від величезних західних позичок. Герек хотів залишитись в очах Заходу лібералом і видав генеральне розпорядження СБ: «не сильно розганяти», садити лише на 48 годин, конфісковувати папір для друку і друкарські машинки, але не більше. До 1989 року гебісти збирали дуже багато інформації різними шляхами, з різною оперативною технікою (підслуховування, стеження і підглядання, фільмування, таємний перегляд кореспонденції, збір інформації, отриманої через агентурну мережу). Рішення приймалися в ЦК, а в разі чогось — напоготові завжди було СБ. У 1980 роках траплялись жахливі речі, такі як вбивство ксьондза Попеушки чи інших священиків, жорстокі побиття та убивства діячів опозиції. Досі невідомо, чи це була генеральна лінія партії, спрямована на залякування, чи індивідуальні рішення місцевих діячів, вкрай агресивно налаштованих проти опозиції, церкви і «Солідарності».

      —  Як багато було агентів і функціонерів у системі репресивного апарату польських комуністів?

      — У 1980 роках гебе мало багато проблем — зокрема восьмимільйонну «Солідарність», навіть після її розгону конспірація лишалась вкрай численною. Активних антикомуністів у 1980 роках було десятки тисяч, а їхніх симпатиків-помічників у кілька разів більше. Це середовище було важко проконтролювати. У 1970 роках в агентурнiй мережi було 20—30 тисяч сексотів, а у 1987—1988 р. уже близько 90 тисяч таємних агентів, тобто втричі більше. Але значна частина їх не надавала цiнної інформації; неможливо, аби вся агентура складалася з інтелігентних, добре освічених людей, до того ж охочих до цієї роботи. Тут не спрацьовував марксистський принцип про кількість, що переходить у якість. Кількість таємних агентів так і лишилась кількістю. Агентів було стільки, що офіцери СБ не мали можливості їх усіх використати. Натомість масове вербування у 80-х мало додатковий задум, розрахований на перспективу. Він нагадував сталінські часи масового вербування, — в 1953 році в Польщі було 75 тисяч таємних співробітників, а населення було значно менше, ніж у 80-х. Коли розпочалася «відлига», міністр безпеки Радкевич на партійному зібранні заявив, що людей вербували не лише заради інформації, а й заради того, аби зламати і застрашити. Завербований почувався покірним і залежним від гебістів. Людей, пов'язаних з опозицією, цілеспрямовано психічно ламали. Зараз це породжує проблеми. Для закону всі «таємні агенти» є на одному рівні, хоча один нікого так і «не здав», а інший робив це впродовж десятків років!

      — Чи нові польські спецслужби, наприклад агентство внутрішньої безпеки, боронять своїх старих, ще комуністичних «стукачів», які лишилися «працювати» за нових умов?

      — Я не маю допуску до державної таємниці про те, чи нові служби перейняли стару агентуру. Було встановлено нові принципи роботи спецслужб. У СБ перевірили старих співробітників, чи не переслідували вони костел і опозицію. Натомість у нових інституціях, наприклад в управлінні держбезпеки (згодом у агентстві внутрішньої безпеки), лишали переважно «технарів» і розвідників.

      Напевно агентами лишились особи, котрі належали до дуже радикальних, екстремістських політичних угруповань, котрими спецслужби займаються і після 1989 року. Залишилась агентура, пов'язана з економічною злочинністю. Недоторканною залишилася розвідка, де важко все модифікувати, хоча, зрозуміло, напрями її діяльності змінилися: польські агенти в Німецькій Федеративній Республіці, яких було чимало, просто перестали бути потрібними, мабуть, зараз потрібні польські агенти в Китаї чи Росії, де їх раніше не було. Бiльшiсть офіцерів СБ, коли все сипалось і валилось, усвідомлювала, що їх, при новій владі, може обтяжувати пов'язаність з агентурою, тож нищили документи, аби лишати якнайменше слідів. Це добре помітно на «обрізаних» папках iз матеріалами на діячів конспірації і опозиції, адже у теках з 70-х років ми знаходимо багато детальної інформації, а з 80-х років  — значно менше. Пiсля впровадження військового стану більшість старих документів було відіслано до архіву й тому вони збереглися, а тих, що були в шафах у офіцерів — нема. Чимало офіцерів у такий спосіб вберегло свою стару агентурну мережу. Є підозра, що багато офіцерів просто виносили документи, аби мати такий собі «аванс на майбутнє» і шантажувати людей. Хоча до цього часу офіційно не виявлено жодного випадку, щоб колишній офіцер шантажував свого агента, погрожуючи оприлюднити, що той був «стукачем».

      — Як же СБ адаптувалось до нових умов?

      — Вони прилаштувалися передусім у фінансах і бізнесі, куди перед 1989 роком увійшло багато штатних співробітників, насамперед розвідки. Вони мали те, що називається «суспільним капіталом» — інформацію і знання, знали мови і Захід, адже там вони подавались як «бізнесмени» чи представники «торгових представництв Польщі». Саме вони дуже часто спливають після 1990 року поблизу таємних співробітників і невідомо, хто кого «підтягнув». Адже «сексот» часто був високим урядовцем в управлінні закордонної торгівлі, і в межах контрольованої спецслужбами «конверсії» державного майна ставав власником фірми, де колись працював. Тож і він міг «підтягнути» до себе офіцера, корисного у неполітичних речах. Але нинішні реалії щодо цього мало досліджені.

ДОСЬЄ «УМ»

      Анджей Пачковський народився у 1938 році. Професор, керівник Департаменту найновішої політичної історії Польської академії наук,  автор більше ніж 20 книжок, лауреат численних премій, в тому числі Фонду науки (так званої Польської нобелівської премії). Стояв біля витоків створення Інституту національної пам'яті Польщі, Сеймом Польщі був затверджений членом Колегіуму НІП, що виконує наглядово-консультативні функції.