НЕВИПРАВНІ?

       За часів дерев'яних бричок люди крали один в одного коней, а тепер полюють на авто. При цьому з якоюсь епохальною стійкістю дожив до наших часів і не менш спокусливий до чужого добра охоронець правопорядку, здатний за персональну винагороду заплющити на біблійний гріх свої пильні очі. Це — як спадкова хвороба, викликана небезпечним вірусом, що не лікується ні часом, ні вакциною, ні страхом перед покаранням. Навіть смерть для декого буває привабливішою у разі, коли йдеться про необхідність приборкати себе перед давнім, мов світ, «не вкради».

Батогом, колесом, залізом

      У боротьбі з криміналом людство протягом своєї історії випробувало, здається, вже всі мислимі і немислимі засоби. Причому були періоди, коли сама боротьба у пориві лютої ненависті до законовідступників набувала форми кривавого місива чи відвертої бісовщини. Найгуманнішою державою на наших теренах у цьому зв'язку була Київська Русь. За її часів засуджений до биття батогом крадій міг легко уникнути покарання, сплативши штраф у розмірі 80 гривень. Найтяжче тоді карався розбій, обтяжений убивством. У такого злочинця відбирали все майно, а його дружину з дітьми перетворювали на холопів.

      Проте подібна терпимість згодом канула в Лету, і випробуваний системою покарань батіг рвав шкіру на спинах хіба що кримінальним початківцям. Уже у ХІІІ столітті дрібним злодюжкам почали ставити на щоці тавро, а тих, кого хапали за руку втретє, засуджували до смертної кари. Протягом двох наступних століть кількість злочинів, за які відправляли на смерть, зросла до чортової дюжини. І разом з цим арсенал охоронців порядку законотворці поповнили новими формами покарання. Крадіям та розбійникам тепер різали шкіру на ремні і відтинали вуха. А згодом, очевидно для візуального остраху та більшого порядку, вперше ввели знайомі до болю в'язниці.

      Така система покарань радикально не змінювалася до середини ХVIІ століття, що, схоже, не влаштувало московського царя Олексія Михайловича. Як пише у своїй книзі «Історія тюремного Харкова» Леонід Мачулін, самодержець «пішов шляхом подальшого нарощування застрашливого начала покарання, процесу його виконання і яскраво вираженої помсти злочинцю за все, що накоїв». Тепер число злочинів, за які позбавляли життя, зросло до 54, а похмурі кати опинилися перед необхідністю терміново вдосконалити власне ремесло. Проста гільйотина і сокира на пласі відійшли до розряду легкої смерті. Покарання набули форми пекельної розправи, що виходила за межі традиційних уявлень про жорстокість як таку. Злочинцям відрізали пальці, руки, ноги, вуха, носи, язики, виривали ніздрі, шмагали батогом, клеймили, змушували ходити босоніж по гострих дерев'яних кілках. Проста смерть для засудженого до страти перестала бути просто смертю. Таких злочинців закопували живими у землю, колесували, підвішували за ребро, заливали у горло розплавлений метал, повільно топили, четвертували.

      Ця єзуїтська система покарань досягла свого апогею в середині ХVIII століття, коли почали клеймити всіх підряд злочинців, аби ті своїм спотвореним виглядом чітко відрізнялися від добропорядних громадян. Але й це не навернуло правопорушників на шлях істинний. І тоді був підписаний царський указ, який дозволив поміщикам власноручно, без суду та слідства, відправляти своїх холопів до Сибіру. Як наслідок, під кінець століття число засланих подалі від людського ока громадян зросло до 80 тисяч чоловік. Але й подібні крайнощі не дали очікуваного результату. Більше того, нелюдська жорстокість системи покарань згодом призвела до того, що правовідступники почали збиратися в розбійницькі зграї. Вони грабували державні контори і приватні будинки, вбивали людей. Нерідко до рук таких розбійників потрапляла зброя, і тоді, аби приборкати оскаженілих бандитів, доводилося направляти урядові війська.

      Полчищ спотворених людей першою не витримала імператриця Катерина ІІ. У 1753 році вона відмінила смертну кару і наказала, аби довічне заслання та удари батогом застосовувалися як крайній засіб розправи. Продовжив «гуманізувати владу» , за словами Леоніда Мачуліна, імператор Олександр І. Він заборонив катування під час слідства і наказав створити товариство, яке опікувалося б релігійно-моральним вихованням в'язнів та дбало про людське утримання арештантів. Після цього молоді злочинці за гратами отримали можливість навчатися грамоті, легшою також стала доля пересильних. Їм тепер виділяли кошти на харчі і видавали одяг.

      Але ось що дивно. Гуманізація системи покарань, яка супроводжувалася будівництвом величезної кількості в'язниць, теж ніскільки не вплинула на ситуацію в кримінальному світі. Правда, певною мірою змінила його природу — у середовищі конокрадів, шахраїв, карткових шулерів, бродяг, фальшивомонетників почали з'яв-лятися «галузеві» корпорації. Подібне гуртування вже наприкінці ХІХ століття започаткувало основи «злодiйського закону» і сприяло створенню кримінальної ієрархії, що не втратила своєї актуальності й досі.

      Єзуїтські методи перевиховання мас, до речі, у нашій вітчизняній історії застосовувалися не лише за російських царів-батюшок. У роки розгулу більшовицьких репресій увесь арсенал середньовічних катувань прибічники класової боротьби випробували на політичних в'язнях, збагативши їх методами психічного знущання. Як наслідок радянські люди замовкли на довгi півстоліття, візуально демонструючи при цьому своє зачарування політикою правлячої партії. Але нездоланну спокусу поцупити щось чуже не вбила в них навіть реставрована інквізиторська машина. Зразкові будівники комунізму почали грабувати не лише один одного, а й свою державу, що в принципі не заважало їм любити її до нестями на мітингах та урочистих зборах.

Не змістом, так формою

      Історія боротьби людства з громадянами, у яких бажання поцупити щось не своє переборює страх бути четвертованими, донесла до наших часів і зовсім унікальні експерименти. Скажімо, наприкінці ХІХ століття, як пише Леонід Мачулін, у штаті Нью-Йорк з'явилася особлива в'язниця -реформаторій. Її завданням було не стільки покарати, скільки перевиховати злочинців. Там відкрили прекрасну бібліотеку, навчальні класи, майстерні. Засудженим дозволили організовувати клуби, наукові товариства, літературні і музичні гуртки, релігійні асоціації. Але цей тюремний рай водночас нагадував і класичну мишоловку з дармовим сиром — ніхто з арештантів не знав, коли потрапить на волю. Тобто кожен мусив читати книжки і молитися Богу до повного виправлення, отримуючи за неквапливість та непослух традиційну порцію стусанів.

      Прихильники ідеї релігійного перевиховання пропонували також методи візуального впливу на свідомість засуджених. Скажімо, пітерські «Хрести», що стали невід'ємним атрибутом сучасних російських серіалів, будувалися саме за подібним проектом.

      В історію радянської пенітенціарної системи теж увійшов показовий експеримент, що природно мав класовий характер. Відповідно до ідеології комунізму, автори ідеї запропонували зібрати під спільним дахом найзнедоленіших злочинців. Передбачалося, що вони, ковтнувши до цього чимало горя, створять для себе ідеальне товариство в дусі рівності та братства.  Проте результат приголомшив навіть бувалих психологів. Адже коли забитих, принижених і «опущених» тюремним контингентом злодюжок зібрали в одній зоні, рівень жорстокості і безпорядку серед цих арештантів побив усі уявні рекорди. Вони почали практикувати небачені досі форми знущання. Схоже, цим злочинцям випала доля гнаних та принижених якраз тому, що вони самі здатні принизити інших. Амбіціозний, охоплений ненавистю та презирством злочинець, вважають психологи, у в'язниці завжди буде на останньому місці.

Людина, в якої збожеволіла душа

      Той факт, що генофонд крадіїв, гвалтівників, розбійників стійко витримав всесвітній потоп, монгольське іго, тортури середньовічної інквізиції, дві світові війни і при цьому й далі отруює добропорядним громадянам життя, змусив сучасних фахівців активніше шукати нові ліки від нездоланного вірусу. Тобто вони роблять спробу вивчити це явище зсередини, на рівні глибокої підсвідомості та набутих інстинктів. Тон у новому підході природно задають психологи. На їхню думку, будь-який акт насилля здійснюється тим, хто пережив у дитинстві подібну наругу, або тим, кого навчили в ніжному віці ненавидіти. Зона, де панують схожі установки, тільки посилює у мізках злочинця програму насильника та вбивці. І все це в той час, коли біль, який він носить у своїй душі разом із викривленою системою цінностей, потребують спеціального лікування.

      Психолог Курязької дитячої колонії імені Макаренка Тетяна Нестеренко, наприклад, каже, що переважна більшість її вихованців ніколи не потрапила б за грати, якби їм у дитинстві дорослі відкрили очі на такі прості поняття, як добро і зло. Іноді кілька відвертих бесід із педагогом, стверджує вона, достатньо для того, аби підліток переглянув стихійно сформовані погляди на життя.

      Легко переступити закон у майбутньому здатна й дитина, в якій не виховали почуття міри. Адже звичка отримувати все і негайно, як правило, згодом стає нав'язливою ідеєю й намертво прибиває душу до землі. Після цього в людині маліє все людське, і вона, аби задовольнити власні бажання, готова на будь-яке безумство. Подібний світогляд може сформувати в підлітка не лише проблемна в соціальному плані родина, а й цілком пристойна з усталеної точки зору сім'я. «Патологічний тип, який вбиває задля власної примхи чи наживи, — пише російський учений-філософ Сергій Лазарєв, — і блискуче ерудований інтелектуал, який здатний знищити все людство тільки тому, що те його з якоїсь причини не влаштовує, — усе це злочини проти власної душі. І чим надійніше держава захищатиме громадян від злочинців проти тіла людини, нехтуючи боротьбою з першопричиною цього явища, тим більша хвиля саморуйнації випаде на душу. І ця непомітна, на перший погляд, злочинність передаватиметься, мов спадкова хвороба, псуючи душі дітей і внуків».

      На думку Сергія Лазарєва, тільки правильне виховання дитини, в основі якого лежить прищеплене вміння наповнювати душу любов'ю, може врятувати світ від неминучої гибелі. На жаль, сьогодні прогресують інші тенденції. Тобто утвердився різкий пріоритет земної логіки над Божественною і держави над окремою людиною. І чим запекліше управлінці відстоюватимуть логіку людської справедливості , тим більше число потенційних убивць і терористів вони приведуть у цей світ. Перспектива доволі сумна. Масштаб небезпечних наслідків злочинності і тероризму на планеті ростиме з небаченою швидкістю, погрожуючи глобальною катастрофою. Спроба закрутити гайки ще тугіше, посилюючи в піку злочинцям систему державного контролю, на думку вченого, лише прискорить процес виродження земної цивілізації та її гибелі.

Господу помолимось

      Недавно в харківській жіночій колонії відкрили храм на честь Божої Матері в Жалобах та Печалі Втіха. Його збудували самі ув'язнені, обравши за якимось внутрішнім покликом саме цю, найважчу з усіх колонійських робіт. Бригадир загону добровольців Віра Гончарук зізналася, що стіни дому Господнього її дівчатам коштували титанічних зусиль. Адже з якихось незбагненно містичних причин цегла падала з рук навіть у тих жінок, які на волі працювали будівельниками. Довелося пережити навіть хвилини, коли ця могутня сила протидії брала верх і змушувала повірити в те, що свого блакитно-білого дива на території похмурої установи жінки просто не заслужили. Проте наставав новий день, і вони знову йшли на подвір'я замішувати цементний розчин.

      Ці дні у своєму житті дівчата називають найважливішими з усіх, що досі Господь відміряв на долю кожної з них. «Я навіть передати вам не можу, яке це щастя зводити власними руками храм Божий», — каже Віра. Але, як з'ясувалося у розмові пізніше, навіть такого польоту духовний порив не завжди допомагає звільнитися від минулого настільки, аби відчути себе по-справжньому вільним. Образа, що переповнила душу після судового процесу, ходить за Вірою, мов вірний пес, уже довгих сім років. Але вона все ще не знайшла в собі силу відігнати його раз і назавжди. Після запитання, чи може статися це колись у принципі, жінка на якусь мить замислилася, ніби перевіряючи власну ступінь готовності відпустити цей біль. Але згодом, витерши переповнені слізьми очі, з тим же невгамовним болем відповіла: «Ні, це вже, мабуть, на все життя». Схоже, збудувати власними руками храм Божий таки набагато простіше, ніж відтворити його повною мірою у власній душі. Хоча, слава Богу, зробити це ніколи не пізно.

      Після відкриття вищезгаданої церкви в пенітенціарній системі Харківщини не залишилося жодної виправної установи, де б не було православної каплички або хоча б скромної молитовної кімнати. «У кожному з наших підрозділів є графік відвідин священнослужителів, — каже заступник начальника державного Департаменту з питань виконання покарань області Олександр Дегтяр. — Тепер, як мінімум раз на тиждень, кожну з цих установ відвідує священик».

      Духовно-просвітницькою справою за харківськими гратами вже кілька років поспіль керує настоятель храму Олександра Невського отець Петро. Він каже, що в'язниця, попри всю свою одіозність, — майже ідеальне місце для перегляду власного життя і пошуку вищої істини. «Тут люди не розмінюються на житейську суєту, заглиблюються у самих себе, — вважає священик, — і в результаті більш щиро каються у власних гріхах. У в'язниці їм ні перед ким лукавити. Хіба що перед самим собою». Але який сенс може бути в такому лукавстві, якщо цього разу суддею виступає сам Господь.

      Зцілення словом Божим іноді окрилює навіть злісних правопорушників. У духовній практиці отця Петра був випадок, коли в'язні з довічним вироком так старанно попрацювали над Святим письмом, що за Біблією створили... симфонію. Такому натхненню, мабуть, позаздрив би сам папа Римський разом із найпринциповішим прихильником тюремної муштри. Жодне з вигаданих людством покарань, вважає духовний наставник, не здатне виправити злочинця доти, доки він не захоче зробити це сам. З Божою допомогою, звичайно. Тому холодний карцер, як і страх бути колесованим, мало сприяють щирому розкаянню. Якби це було не так, наші в'язниці вже давно стояли б порожніми.