Федіркові вже багато років затісно жити у статусі просто художника. Але своїми епатажними перформенсами Анатоль розширює межі не лише власного фахового статусу, а й свідомість тих людей, які з особистої симпатії до митця чи з банальної людської допитливості долучаються до його творчих проектів. Проекти ті — часом до сороміцькості мінімалістичні і стислі — примушують люд ще довго перемивати кісточки і сперечатися про право Федірка називатися митцем, про профанацію малярства як такого, сенс творчості, мильні бульбашки і важкі бетонні брили. Анатолеві лише цього й треба. Він епатує натовп (мистецький зокрема), напихаючи його свідомість символами і знаками, мов тіло старого плюшевого ведмедя жовтим поролоном. Часом небагатослівний, а коли й велемовний, але незмінно незворушний і пародійно мудрий митець наполегливо лупає власну скелю, яка у кожного — своя, жодним чином не звертаючи уваги на кпини «правильних» колег-художників укупі з циніками-журналюгами, яким тільки дай нагоду позбиткуватися...

Удари Біг-Бена, півпінти англійського елю, чопорність старої Англії, прогресивні лондонські дизайнери і стукіт підборів від Джиммі Чу провулками Сохо, різдвяна індичка, туристичний пунктик — Тауерський міст, традиційний уклад і емігрантське середовище — усю сучасну Британію можна побачити наживо і не тільки — осягнути художній образ її — на фестивалі «симптоматичного» британського кіно.

Цей двоповерховий цегляний будинок у селі Лапоровичі, за 20 кілометрів від Мінська, керівник «Пєснярів» дуже любив. Сюди Володимир Мулявін часто тікав від міської суєти, зі своєї мінської квартири. До речі, вона була в будинку 13 по вулиці Біди, названої на честь уродженого з таким прізвищем діяча військового підпілля.

Прикро, коли світле називають темним. Правду — брехнею. Щирий порив стояти за правду — дурістю.
Прикро, коли вчорашні покидьки починають вважати себе героями і навіть переконують у своїй винятковості ширші маси людей. А дияволами вони нарікають тих, без кого Україна не могла б сьогодні бути по-справжньому вільною.
Прикро, коли шляхом маніпуляцій — по одній людині, по піввідсотка, по відсотку, і так — тисячами — відщипують та переводять до числа зневірених тих, хто минулого року в ці дні стоїчно виборював на Майдані перемогу демократії.
До сліз прикро, коли тим, за кого — як за уособлення демократії — стояли на Майдані, не вдається (чи не можеться) втілити обіцяне й заплановане в життя. Коли не вистачає розумних голів, щоб розвинути успіхи, і бажання знайти розумні голови. Зате вистачає дурості «проколюватися» й припускатися ляпів на абсолютно рівному місці.
При цьому бракує рук, щоб цитьнути на шавок, котрі ліплять на київських стовпах єзуїтські листівки на кшталт «Нас уже не багато, кожен день несемо втрати... Реприватизаціям — ні! Переслідуванням — ні!..» Котрі користуються абсолютною свободою слова і перетворюють її на свободу брехні. Котрі зарвалися у відстоюванні вчорашніх покидьків. Котрі таким чином фактично продовжують минулорічну кампанію з дискредитації наших ідеалів — ідеалів Майдану, демократії й справедливості.
Прикро, що триває інформаційна війна, в якій одні стоять грудьми за честь і об'єктивність, а інші продовжують «зачистки» й «килимові бомбардування», контролюючи ті самі газети й канали, що й до революції, і займаючи позиції явної фальші.
Так, нинішній лемент покидьків — це теж демократія. Принаймні її елемент. Покидьки, поливаючи Помаранчеву революцію брудом, сповна користуються її здобутками.
Але при цьому наше завдання — відділити зерна від полови. Зберегти віру в правду, яка завжди одна, незалежно від того, чи це осінь 2004-го, чи зима, чи рік випробувань потому.
Найприкріше ж буде на виборах-2006 втратити головні завоювання 2004 року і допустити до влади тих, хто рік тому ладен був утопити наш порив у крові. Хто влаштовував бійню під ЦВК і в Мукачеві. Хто стріляв у міліціонерів, манкірував вибухами на Троєщинському ринку і пускав у хід діоксин, аби отримати ефект «печаті диявола» на обличчі головного опонента. Хто ставив людей на коліна. Хто купував потрібний результат за тридцять срібняків. Хто позбавляв українців права обирати, права говорити й чути правду. Хто виставляв себе на посміховисько й падав від курячого яйця. Хто був насправді безсилим, незважаючи на володіння краденими мільярдами. Хто тепер волає про безпідставні «політичні репресії та переслідування» і вважає, що помилки нової влади для виборців будуть річчю більш показовою, аніж сваволя влади старої.
А ще — прикро, що після такого важкого й такого благословенного 2004 року знову доведеться вибирати не поміж лихом і добром, а задовольнятися меншою бідою...
Але в будь-якому разі головне — бути пильними. І бачити, де світло, а де тінь. 2004-й, хоч і не зберіг ціліснiсть наших лав, але ж нібито навчив нас розуміти. Навчив не миритися з фальшю.