«Тероріум» Василя Кожелянка:

      Буковинський прозаїк Василь Кожелянко за останні роки здобув визнання як майстер жанру альтернативної історії. З-під його пера вийшло 10 книжок, половина з яких — це, власне, прозова альтернативна історія. Дехто називає ті твори романами-анекдотами.

      Не знаю чому, моя рука знову потяглася до роману Кожелянка «Тероріум», який я вже читав років три тому. Скільки нечитаних книжок лежить! Але перечитавши цей твір, я аніскільки не пожалкував. Ба більше: через рік після Помаранчевої революції — інше сприйняття. І не знаю, чого більше — задоволення від літературного твору, хай і в рідкісному для української літератури жанрі, чи почуття, близького до песимізму, з огляду на можливі перспективи тієї землі, яку ми топчемо щодня і яку не хотіли б покидати.

      Роман «Тероріум» творився кілька місяців — з березня по серпень 2001 року. Це час, коли розкручувався касетний скандал. Це час акції протесту «Україна без Кучми», яка закінчилася численними арештами членів УНА-УНСО та студентів. Тоді ж, у день чергової річниці Чорнобильської катастрофи, парламент відправив у відставку уряд Ющенка. Тоді ж вийшла з Лук'янівського СІЗО Юлія Тимошенко. Словом, незабутній час.

      Можливо, через таку суспільну настроєвість «Тероріум» — це не лише альтернативна історія, але й сповнена сарказму пародія на Україну 2001 року — з проекцією на не краще майбутнє.

      Уже перші речення роману стрімко вводять читача в тканину захоплюючого сюжету: «Президент України Авдотій Дормідонтович Кромєшний був божевільним. Тобто не геть неадекватним варіятом, але — стійким параноїком. Воно ніби й нічого не шкодило, якби через пунктик потенційного пацієнта варіятського шпиталю А. Д. Кромєшного не страждала вся Україна».

      Прізвище, вибране для президента України, надзвичайно вдале і містке. Російсько-український словник дає переклад трьох найуживаніших виразів iз цим словом: «кромешный ад» — «справжнє пекло»; «кромешная мука» — «нестерпна мука»; «кромешная тьма» — «безпросвітна пітьма».

      Протистояла президентові Кромєшному «екстремістська організація» під назвою «Юна Великоукраїна» або скорочено ЮВУ. В цьому скороченні вгадується і Ющенко Віктор, і Юлія Володимирівна. Терористів у народі називали «ювелірами», оскільки вони, всупереч тотальній забороні Кромєшного на золото в будь-якому вигляді, демонстративно носили різні золоті прикраси, а десь у Карпатах у прихованому бункері зберігали реліквію — золоту скіфську пектораль, яку вони захопили у «режиму» як трофей і врятували її від переплавки.

      Усі терористи-ювеліри мали псевдо, запозичені винятково з української історії та літератури: командир Роксолана, осавул Довбуш,  хорунжі Кармелюк і Тарас Бульба, бійці М. Джеря, Б. Хмельницький, Гонта, Залізняк, Махно, Святослав, Кривоніс, Захар Беркут.

      Описувана в романі українська людність харчується здебільшого якимись фантасмагоричними продуктами: замість м'яса — синтезоване комбім'ясо, замість хліба — універсум хлібного типу. А ще генетично модифіковані продукти, суха горілка, ерзац-вино, пивний порошок. Здавалося б, повна фантазія. Та коли доходиш до сторінки, на якій автор описує центральний вхід у КГБ Української Республіки на вулиці Володимиропутінській, то політична фантасмагорія року 2001-го не видається вже таким перебільшенням у році 2005-му, коли одна дрібна українська партія перереєстровує свою назву на «Партію політики Путіна». Отак за короткий час, як кажуть в одній країні, «сказка стала былью»...

      Попри пихатість президента Кромєшного, справжнім хазяїном України є голова правління фірми «Не хлібом єдиним, Інк.», або скорочено «НХЄ, Інк.» китаєць Ко Ше Лін. Саме ця найпотужніша в Східній Європі та Євразії промислова імперія виробляє згадані продукти — «основний харч більшості населення». На переговорах між олігархом Ко Ше Ліном і командиром Роксоланою, які відбулися під Чернівцями, китаєць запропонував організації «Юна Великоукраїна» здійснити збройний переворот, унаслідок якого в Україні з'являється новий уряд, що виконуватиме політичну програму організації, але частково. Цитую уривок діалогу між Ко Ше Ліном й одним із членів «Юної Великоукраїни»: «Україна послабить своє членство в Євразійському союзі, пошириться вживання української мови, з'являться гроші на національну культуру. У вас, усіх членів ЮВУ, з'явиться вибір — або взяти участь у владі (в гуманітарному блоці уряду), або, отримавши достатнє матеріяльне забезпечення, жити собі у своє задоволення в будь-якій точці земної кулі».

      Не прийнявши умов олігарха Ко Ше Ліна, члени «Юної Великоукраїни» запекло сперечалися, що їм робити далі — з огляду на те, що «українці стали національною меншиною в державі, яка називається «Україна», що Україну «просрали наші батьки вкупі з дідами», які «залишили нам від України одну декорацію, таку собі фарбовану потьомкінську Україну». А парламентські методи боротьби стали, на думку «терористів-ювелірів», чимось найбільш цинічним, фальшивим і гидким у світі — «навіть за імператора Товаришсталіна, понад століття тому, демократії було більше».

      З двох шляхів — окремих терактів проти стовпів режиму президента Кромєшного і масового терору проти «креольської нації», як «юновеликоукраїнці» називали своїх співвітчизників, — був обраний останній варіант — мовляв, «хай схаменуться вони від того, що зробили з Україною! Хай спокутують свої гріхи — за Кромєшного, за Євразійський союз, за русифікацію, за розшматовану Україну!»

      Цікаво, що автор роману «Тероріум» Василь Кожелянко за три з половиною роки до відомих подій кінця 2004 року в Україні передбачив і півмільйонні мітинги, і «Велику листопадову націонал-демократичну революцію», і вигнання з Банкової старої влади, і навіть деякі контраверсійні процеси пореволюційного буття у верхівці влади.

      Завершується роман описом подорожі справжнього хазяїна України Ко Ше Ліна на джипі з Луганська до Ужгорода. Доїхавши до кінцевого пункту, Ко Ше Лін сказав своїй супутниці: «Прекрасна країна, щедра родюча земля, гарні, добрі, працьовиті люди, але прокляття, Ірен, є прокляття».

      Хочеться думати, що ці завершальні речення роману так і залишаться альтернативною історією, а не стануть українською дійсністю. Хоча в останньому романі «Срібний павук» Василь Кожелянко називає Україну «Совєтською Малокацапією», і якщо уважно придивитися до деяких рис теперішнього буття, то ця назва щодо сучасності не видається великим перебільшенням.