Південно-східна, притулена до Біловезької пущі, окраїна сьогоднішнього Підляського воєводства Польщі в далекому минулому входила до складу Київського, а згодом Володимирського (Волинського) князівств. У надбужанському Дорогичині прийняв вінець короля Русі князь Данило Галицький (1253 р.). Загалом окруж Більська, Гайнівки, Сім'ятичів та в Білостоці проживає близько ста тисяч українців. Незважаючи на все це, протягом ХХ сторіччя українського національного життя, навіть у найбільш «аполітичному» — культурному варіанті, тут майже не було. Так, були одиниці, які пробували щось робити на культурній чи освітній ниві, у міжвоєнний період приїжджали мандрівні українські трупи, вузьким струмочком доходила преса та література з Волині й Галичини, навіть виник один-другий гурток лівої партії «Сельроб». Але все це було дуже «несміливе» й не могло змінити стану «етнографічного животіння», в якому духовні потреби загалу обмежувалися обрядовою та застільною піснею, відвідинами церкви, в якій, до речі, після кількадесят років обрусіння панувала російська вимова проповідей.
Після ІІ Світової війни, коли відбувалося етнічне очищення територій обабіч щойно встановленого згідно з «лінією Керзона» польсько-радянського кордону, отакий стан національної безграмотності північнопідляшан виявився свого роду плюсом. Оминула нас на територіях Ряшівського, Краківського і Люблiнського воєводств так звана репатріація до СРСР (1944—1946 роки) та акція «Вісла» у 1947 році. Але згодом дали про себе знати й негативи, адже у 1944—1947 роках не чіпали нас тому, що для московських та варшавських чиновників ми були «білорусами» (у 1939 р. приєднано цю територію, разом з етнічно українськими Берестейщиною і Пинщиною, до Білоруської РСР). Тому в 1940 р. знов організовано тут навчання білоруською мовою, згодом почало діяти контрольоване Міністерством внутрішніх справ Білоруське суспільно-культурне товариство, розповсюджувалася білоруськомовна преса. В поєднанні з національною невизначеністю населення створило на території Більського, Гайнівського і Сім'ятицького повітів ілюзію білоруськості, яка великою мірою триває й сьогодні та сильно дезорієнтує підляшан, яких цим способом неначе «звільнено» від самостійного шукання національної тотожності.
Разом iз будуванням білоруського фасаду, за яким «народна влада» намагалася сховати українські етнографічні реалії, велася політика придушування будь-яких форм української активності. Така доля зустріла як спроби організувати по селах навчання української мови, так і єдиний діючий тут у 1950-60 рр. гурток Українського суспільно-культурного товариства у містечку Кліщелі. Але шило з мішка все одно вистромиться. У 1980-х, коли почався остаточний розвал комуністичного режиму в Польщі, хвиля суспільного та морального пробудження докотилася й до «дрімучого» Підляшшя. З'явилася тут група молоді, яка вже не вірила в аксіоми партійно-державної пропаганди, й стала самостійно шукати відповіді на Шевченкове запитання: «Хто ми, яких батьків?».
Започаткований у першій половині 1980 років український національний рух не переставив стану справ з голови на ноги, але ситуація все ж таки помітно змінилася, зокрема після 1989 року, коли й державні чиновники нарешті помітили, що й тут є українці. Вже кільканадцять років у Більську діє Союз українців Підляшшя, і виходить двотижневик «Над Бугом і Нарвою», з Білостоку транслюються радіо- і телепередачі українською мовою, у кількох школах ведеться навчання рідною мовою, постійно відбуваються Шевченківські академії та імпрези під відкритим небом. І передусім надалі існує тут суцільна територія, яка охоплює названі вище три повіти, де україномовне населення є більшістю, в деяких гiмнах (волостях) навіть майже стовідсотковим. Проте помітний тягар десятиліть, упродовж яких «гріхом» було не лише діяння, а й думки про українські справи, що породило в людях пасивність та острах перед усілякого роду «націоналізмом» («За комуни робилі з нас білорусув, а тепер ви хочете зробити з нас українців, а нам хватає, що ми православни, руські...» — й таке можна тут почути)... Але що б не говорили, а українське національне пробудження на Підляшші стало фактом, хоч треба підкреслити, що в кожній праці найважливішим є те, чого ще не зроблено.
Зараз головним питанням, яке може вирішити майбутню долю українства на Підляшші, є повторне вписання регіону в культурний та інтелектуальний всеукраїнський простір. Такі кроки робилися віддавна. Згадаймо хоч би невтомного дослідника законів Великого князівства Литовського Ігнатія Даниловича, першого декана заснованого у 1835 році юридичного факультету Київського університету Св. Володимира та приятеля прекурсора романтизму в українській літературi Петра Гулака-Артемовського, якого допінгував він до письменницької творчості. Інший підляшанин, відомий славіст, відкривач «Супрасльського кодексу» та «Київського псалтиря», Михайло Бобровський був другом перемишльського єпископа Івана Снігурського, одного із зачинателів української справи в Галичині. Але зараз підляшани Україну й Україна Підляшшя мусять відкривати заново.
Та виявилося, що справи йдуть не так, як би хотілося їх бачити тим «українцям iз душ», а не лише з паспорта. Втім, читаючи іноді в пресі сумні звістки з України, завжди потішав себе тим, що ніколи не є так добре, як хотіли б оптимісти, не так погано, як бояться цього песимісти. Осінь минулого року показала, що ці сподівання не були марними, що український оптимізм не такий знов безпідставний, що зводити його лише до дядьківського «якось то буде» не можна. Але, на мою думку, це був всього-на-всього початок нового, здвиг, який лише не дозволив зачинити двері у майбутнє, хоч багатьом здалося, що то вже навстіж відкрилися двері в благодатну процвітаючу Україну.
Згадую, що на Майдан вийшли не лише громадяни України, а й усі «польські» українці — більшість духом та серцем, але багато і тілом (молодь з Підляшшя їздила в ролі спостерігачів у Закарпатську та Харківську області). А на вулиці й площі Варшави, Кракова, Гданська й інших міст вийшли поляки, зокрема молодь, багато яких згодом поїхали в Україну. Доречним буде тут нагадати, що кільканадцять років тому, коли Україна щойно збирала сили до самостійного польоту, в згаданих містах студентська молодь проводила мітинги підтримки українським самостійницьким прагненням під гаслом «Київ — Варшава: спільна справа!».
Але тут спадає на думку й інша рефлексія — що цей, мирний, київський помаранчевий Майдан, на якому пліч-о-пліч стояли українці й поляки, має ще криваве волинське, холмське та галицьке дно, де українці й поляки один одного вбивали, інколи з великою жорстокістю. Що ж вдієш — коли у першій половині ХХ сторіччя українці й поляки боролися кожний за свою свободу, здалося, що території, на яких вони цю свободу намагалися втілити, зрощені з собою, як сіамські близнята. Спроби їхнього розділення були однак не тонкою хірургічною операцією, а розрубуванням сокирою. Наприкінці польсько-українську війну за межу, яка почалася 1 листопада 1918 року у Львові, завершило сталінське визначення кордонів по «лінії Керзона», проведене у 1944 році та (тривало до 1947 року) етнічне очищення пограничних територій. Після цього всього обом сторонам залишилися біль та почуття втрати — поляки ридали за втраченими «кресами», а українці — за «Закерзонням». Хоч треба сказати про велику диспропорцію: у Польщі книгарські полиці рясніють «кресовою» літературою, й ця тематика постійно присутня у ЗМІ. Натомість в Україні, хоч у західних областях проживає найбільше переселенців, діють організації «Лемківщина», «Надсяння», «Холмщина», загальносуспільний резонанс порушених ними питань не такий і великий. Але чому тут дивуватися, коли редактор виданої 1997 року в Києві монографії «Холмщина і Підляшшя. Історико-етнографічне дослідження» не погодилася з моєю як співавтора пропозицією помістити сучасну карту названих територій, аргументуючи, що може це бути сприйняте як територіальні претензії! Навівши цей приклад особливої «політичної коректності» українців, не можу промовчати про згадування в польській пресі, приміром у поважному щоденнику «Жечпосполіта», про «небезпечні етнічні території» чи позиції істориків, які «ведверто постулюють реабілітацію УПА».
Але повернімо на Підляшшя та взагалі на «Закерзоння», яке протягом майже цілого минулого сторіччя було заручником якраз поганого досвіду останнього півстоліття. Багато тут суму, але й збереглася краса. Щоб її віднайти, треба передусім перебороти плеканий протягом багатьох післявоєнних десятиріч міф про Буг як кордон, який відділяє Україну від зовнішнього світу, пригадати, що історія показує нам зовсім інший образ цієї ріки — не межі, а чергової, поруч Дніпра і Дністра, осі київської цивілізації.
Важливим кроком у цьому напрямі було відкриття у травні нинішнього року каплиці-пантеону над могилою творця музики українського Гімну Михайла Вербицького у селі Млини, що в Підкарпатському воєводстві. Отже, краса Закерзоння щоденно звучить в Україні — в музиці національного Гімну, співтворчості поета з Київщини і композитора з Надсяння; її ароматом насичені нев'янучі вірші Богдана-Ігоря Антонича.
Краса Закерзоння збереглася і в неповторних обрисах церков та придорожніх капличок, у кам'яних пам'ятниках на могилах предків, у прикрасах сільських хат та в самому краєвиді, вписаному в людські душі й відображеному в творах рук та умів чергових поколінь. Зараз треба її охороняти та відновлювати, зокрема хоч би в цих же Млинах, де у 1940-х роках місце українців зайняли польські переселенці з Західної України. Виникла тут римо-католицька парафія, яка стала використовувати тутешню Покровську церкву. В останні часи вона перебуває в аварійному станi, але млинівська громада вирішила не будувати новий костел, а відремонтувати церкву — щоб зберегти безперервність традиції. Окрім ремонту самого будинку, фінансованого парафіяльною громадою та місцевим самоврядуванням, науковці проводять роботи з консервації церкви, адже збереглися настінні розписи та старовинний іконостас з іконами з XVII та навіть XVI століття. Отже, цілком справедливо у місцевих ЗМІ підкреслюється, що ремонт церкви в Млинах — це добрий приклад пошанування спільної спадщини та символ поєднання.
Думаю, швидше чи пізніше й польське суспільство зрозуміє, що внаслідок подій 1940-х років також українцям довелося багато втратити, що на польському боці державного кордону залишилися місця і пам'ятки, вписані в українську національну історію й культуру. І що зараз уцілілий з пожеж минулого історично-культурний багаж — український у Польщі, польський в Україні — має стати взаємним вічним депозитом, про який обидві нації й держави повинні дбати як про спільне своє багатство.
На Північному Підляшші пам'ятки минулого назагал мають своїх традиційних опікунів, адже у тутешніх церквах безперервно відправляються богослужіння, могилами опікуються родичі. Але зараз настала потреба в дослідженні й збереженні, а також показанні самим підляшанам та Україні тих культурних пластів, які вписують регіон у загальноукраїнський масив. Дмитро Павличко, який у жовтні 2000 року як тодішній посол України в Польщі побував на фестивалі «Підляська осінь», у білостоцькій українськомовній телепередачі «Самі про себе» визнав: «Україна мало знає про підляських українців — постійно маю таке враження. А хотів би, щоб наша держава знала й могла матеріально підтримати тутешніх українців. Поки що, окрім загальних декларацій добрих намірів, але не підтриманих матеріально, нічого такого немає. Однак думаю, що з часом стане так, що на Підляшшя будуть приїжджати не лише співаки, а також учені, які досліджуватимуть цей край під філологічним та історичним оглядом».
У науково-культурній сфері дещо вже справді робиться. Ще 1994 року Підляшшя та інші «закерзонські» краї відвідала експедиція київського науково-популярного журналу «Пам'ятки України» (згодом з'явилося спеціальне число, присвячене українцям у Польщі, обкладинку якого прикрасив вид церкви на святій горі Грабарці — духовному центрі православних підляшан). З 90-х років почали приїздити сюди народознавці з Луцька, Києва та Львова. Наслідком цієї праці стали диск «Постоп'янка з Подляшша», складений львів'янкою Ларисою Лукашенко, випущений минулого року в рамках серії «Етнічна музика України» київською фірмою «Атлантик», також готова до друку монографія Лариси Лукашенко та Галини Похилевич «Традиційні пісні українців Північного Підляшшя». Хотілося б іще, аби про Підляшшя заговорили українські ЗМІ — є ж тут поле для співпраці з видаваним у Більську журналом «Над Бугом і Нарвою» та місцевими редакціями україномовних радіо- і телепередач.
Півтора місяця тому, 23 вересня, Президент Віктор Ющенко підписав Указ «Про заходи у зв'язку з 60-ю річницею примусового виселення етнічних українців з території Польщі». Цей документ торкається як українців, депортованих у 1944—1946 роках та їхніх нащадків (а це близько мільйона осіб), так і збереження культурної спадщини, залишеної українцями «за Бугом», та місця цього питання в сьогоднішніх українсько-польських відносинах. Українська присутність на східних окраїнах Польщі — це не лише об'єкт дослідів для істориків чи культурознавців, а й жива гілка українського дерева.
Результати дослідження сприйняття корупції в Україні серед членів Американської торговельної палати показують, що бізнес, на жаль, наразі не спостерігає суттєвого прогресу у боротьбі з корупцією, однак сподівається на покращення ситуації у 2016 році. >>
Для проведення свого чергового саміту лідери країн «Великої сімки» (а точніше, господиня заходу, Німеччина) обрали справжній райський куточок. Мальовничий замок Ельмау, неймовірної краси краєвиди Баварських Альп, чисте гірське повітря з гіркуватим присмаком цілющих трав, мелодійне калатання дзвіночків на шиях флегматичних альпійських корів... Ну як працювати в такій розслаблювальній атмосфері? >>
Лідери «Великої сімки» не лише говорили про Україну на саміті в Баварських Альпах — дехто з них туди й поїхав «транзитом» через Київ. Окремо варто наголосити на візиті прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе — першого в історії двосторонніх відносин між нашими країнами. >>
Сьогодні в Ризі стартує саміт програми Європейського Союзу «Східне партнерство». Уже відомо, що про скасування візового режиму з ЄС для України на цьому саміті не повідомлять — наша держава не встигла виконати й половини пунктів Плану дій з візової лібералізації (ПДВЛ), необхідних для надання безвізового режиму. >>
Держдума Росії ухвалила законопроект про «небажані» в Росії іноземні та міжнародні неурядові організації. Згідно з документом, ідеться про неурядові організації, які «створюють загрозу основам конституційного ладу РФ, обороноздатності країни та безпеці держави». >>
Немає сумнівів, що Євросоюз є корисним для його членів міждержавним утворенням. Але навіть у дружній родині конфліктів не уникнути. Європейська Комісія розпочала процедуру проти Німеччини за порушення союзного закону про мінімальну оплату праці. >>
